Кіннотчик (збірка)/Закон
Влітку дощі не падають на Херсонщині, — земля від спраги росколюється, жовкнуть і вянуть трави. Так коло дороги, як привялу траву, ізнайшли бунчужного Захарченка. Коло нього й кінь стояв. Бунчужний утікав, видно, — рука ліва посічена, нижче колін сліди пили (пилити між дошками пробували „радімиє“), а сам бунчужний жовтий, страшний, — белькотить обрубком язика, — вирізано гайдамацький язик, — мабуть, сказав їм правду.
Бунчужного знайшли свої, з Першого ж Гайдамацького полку, — поїхали шукать, бо три дні як застава не вертається.
А тоді большовики з передмість платили по двіста карбованців керенками за гайдамацьку голову, — воно декому й охота на гайдамацький чуб.
Почали допитуватись, дошукуватись, — бачили заставу аж до Анастасіна, а там і слід по ній прохолонув.
До Анастасіна — хутенько: Сіпало, Ковтун, Свідзінський, Панченко, бунчужний Безкровний — кубанець — і ще хлопців пять із ними сердитих. А провадив хорунжий Завойко, — той багато не говорить.
Їхали степом, вітерець знад моря свіжий, сонце.Обернувся Завойко, — далеко на могилі стоїть вартовий гайдамака — в чорній козачці на чорному коні. Майорить, зметується шлик на морськім вітрі, — от як прапор у степу заткнуто.
Коло підніжжа тої могили вчора аґітатора анархиста ростріляли. Глянув як вуглинами, — „хай живе анархія!“ — крикнув і впав під кулями, руки розкинувши.
Їдуть далі, — дорога рівна. З малих сугорбиків жовті ховрашки вискакують — свистять тоненько.
Не говорять, покурюють. А сонце пече аж дзвенить.
Перед Анастасіним хорунжий Завойко зліз води напитися. Коло самотнього журавля — колодязь-копанка без води: тільки в жолобі трохи було. Зачерпнув — напився — глянув, а в тім жолобі в однім кінці черви пливають, а в другім кров масно блищить.
А більш ніхто не напився.
Анастасіно — село велике кацапське, кольонія (що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували).
Вїхали карєром, — ні, нічого, тихо.
В самім селі — чорні хати, без огорожі, дітвора по вулицях бігає, собаки виють.
Одні гайдамаки стали в дворі старости Анастасінського, другі в сусіда старостиного.
Свідзінський коневі дав їсти, трохи сам підхарчувався, — дивиться: узди нема.
А по дворі кацапський „мальчонка“ бігає.
Не довго й думав, хап мальчонку бити де узда? Недовго й бив, — той признався, з соломи витягає. А витягнув тай каже:
— Як мене не будете бити, то скажу вам хто ваших звязав і на Романівку відвіз.
— А хто?
— А мій батько, — каже.
Як почув то Свідзінський — хлопця держить не випускає. Коня веде і хлопця веде.
— Пане хорунжий, — каже до Завойка, от так і так. Знає, хто наших убив.
В хорунжого Завойка очі вузенькі зробились, бере своїх хлопців, іде до кацапської хати, — кацап є:
— Ти віз на Романівну наших гайдамаків, щоб з них живих шкуру здирали?
Божиться, що ні. Кладуть бородатого в йогож хаті — бють. Стогне покрикує але каже — не я.
Завойко слухав, слухав, спинив.
— Не ти, — каже — віз? Побачимо. А ну, дайте мені шомпола! Побачимо. А ви, хлопці, бить не вмієте.
Бє твердо. Кацап дебелий, — довго держався. Аж спина кровю заряхтіла.
— Ти віз наших? — питається Завойко. Признайся, — все одно вмреш!
— Я віз, — каже кацап.
Пустили його. Встав хитається. Зпід лоба глянув, а потім бух на землю перед хорунжим.
— Все одно, — каже, — знаю, що вмру. Але як на сповіді кажу, — не я вбивав. Моїми кіньми їх відвезено, але не я віз.
І розказує, хто на гроші полестився, хто вночі із старостою нападав, хто вязав гайдамаків, хто всіх трох на віз поклав, на Романівку відвіз і комуністам продав.
Все сказав — дихає важко.
Мигнув Завойко на хлопців. Невелика минула хвиля, а вже повязані всі тії, що продавали. Кацап правду сказав, — усі признались.
— Пане хорунжий, — кажуть гайдамаки, — чи суд будете судити? Бо вони вже й під вербами поставлені, щоб спідручніш.
— Буду, — каже Завойко. Дивиться на кацапа, — ніби змяк.
— Чогож ти, — каже, — признався, що ти віз наших?
— Усе одно, — каже той, — як смерть неминуча, то щоб хоч не били.
— А, — каже хорунжий, ізгадавши, — а твій син чого так на тебе наговорив?
На теє син той, мальчонка, горбиться, очицями шилує, губою ворушить у кутку. Він там, як його батька били, ввесь час стояв і очей не відводив — дивився.
Поглянув кацап на мальчонку — затрусився.
— Я — каже — його недавно побив добре. Так він побожився, що каже: батьку, як прийдуть гайдамаки ще, то я так зроблю, що тобі за мене спину киями спишуть. Оттак погибаю.
Стоїть кацап, сльози по бороді течуть.
— Ні, — каже Завойко, — не бійся, ти будеш жити.
Тут усі хлопці сміхом грахнули з кацапа, що такого собі сина надбав. І Завойко трохи усміхнувся. Тільки один Безкровний — ні.Посидів кацап трохи, устав і — до сина.
— Ні, — каже хорунжий Завойко, — поки ми тут, і волосини з голови твого сина спасти не може, а виїдем, — каже, — но, тоді друге діло.
Вийшов із хати швидко. На майдані — суд. Діло ясне. Перший староста повис, крикнув тільки. А потім і всі пять, що везли, загойдались.
Жінки голосять, як на похороні.
Постояли гайдамаки, поодгонювали мухи од коней, — і додому, до косарень. Пізно.
А їдучи, почув хорунжий Завойко, що йому з води тої, що пив, недобре діється. Почув що пропасниця до нього береться.
Виїхали за село, а він чує: в голові молоти бють. Оглядається такий незадоволений, дивиться — бунчужного Безкровного нема.
Питається — де? Десь балкою, кажуть, конем шугонув.
Здивувався на таке хорунжий. Бунчужний Безкровний, — не такий щоб кидать своїх і шугати незнать куди. Білявий, спокійний, жінка й діти в Майкопі.
— Стійте, — каже, — хлопці, а я подивлюсь де він?
Іде, за голову держиться, оглядається на всі боки, потім обережненько в балку спустився.
Їде, їде підтюпцем і став.
Бачить — недалеко в дерезі стоїть на коні Безкровний з рушницею на перевис, — дивиться у городи.
По городах між картоплинням біжить мальчонка, а за ним його батько. А що побитий дуже — догнать не може.Тільки мальчонка ближче добіг, Безкровний його на мушку бере, стріляє: раз, і два, і три. За третім разом уцілив. Той, як заєць, тоненько заплакав, заверещав, через голову колесом покотився і впав, лежить у балці. З картоплиння старий кацап підводиться чорний, як туча, дивиться: звідки та смерть прийшла?
Обертає Безкровний коня, аж бачить стоїть хорунжий такий дивний.
Соромно йому стало.
— Я, пане хорунжий, — каже, — звиніть: одлучився. Бо мерекую я, мерекую: не можеж так буть, щоб син та на батька йшов. У нас кажуть: отець, мать — єдин закон. Єдин закон, — каже, — оставсь іще, пане хорунжий, на світі.
Дивиться на нього Завойко. Чує що в ньому все мліє. Пропасниця його бере.
— Ех, — каже, — брате може й так.
І заплющив очі: світа Божого не бачить.
Як же розплющить, то — смішно йому. Бо світ так зміняється не однако.
Раз дуже все велике. Великі коні гайдамацькі, як хмари летять, пів неба застилають, а він лежить на двох кульбаках упоперек, легкий, як віхоть соломи.
Або знов, — здається йому, — душа його відлітає високо, вгору, як жайворонок. Ізгори дивиться на степ пожовклий широкий, як долоня Божа. А в степу біжать малесенькі коники з людьми. Шлики тих людей здіймаються, палахкотять, як полумя, і серед порожнього степу, мов смолоскип горить. В руці Закону.