I.
Ой чим же ти, мій краю, закраси́в ся?
Чи пишними палацами тими́,
Де зібрано про лю́дський дух і око
Ясні́ скарби́ і розуму й краси?
Чи працею упертого змага́ння,
Здобутками, що кращий шлях нови́й
Собі і всїм народам торували,
Нове знаннє́ їм даючи і міць?
Чи подвигів луною голосною
У боротьбі́ ва лю́дськії права́,
І волею здобутою своєю,
Основою громадського життя́?
Чи просто тим буттє́м спокійно-тихим,
Де кожен їсть зароблений шматок
І тепло спить в куточку захистно́му,
Не знаючи про голод та мороз?
О, нї, не сим! Серед руїн дима́ми
Скарби краси і розуму взялись!…
Нові́ шляхи́? Ти й на старих зблукав ся
У бе́зладї крівавих завірюх!
А подвиги… Коли й були якії, —
Загинули без слїду і знаку́…
І навіть той достаток — хата тепла
І несухий зароблений шматок, —
Ти і сього не маєш: голодуєш,
Обідраний, серед родючих нив!…
Так чим же ти, мій краю, закраси́в ся?
Хиба тими́ долинами в квітка́х
І го́рами й садами запашни́ми
І тим Днїпром глибоким степови́м?
Хиба твоїх дочо́к-синів красою
Та піснею, що славна по сьвіта́х,
Та мовою барвистою як квітка,
Могучою, як серед бурі дзвін?
Усе воно таке прекрасно-дивне,
Та все воно і мертве і сумне́,
Коли ти ще не закрасивсь, мій краю,
Живущою надїєю, що все —
І розуму й краси сьвяті скарбни́цї,
І волю й сьвіт, і хату захистну́,
І працею зароблений достаток, —
Все мати-меш, усе здобудеш ти,
І подвигом своє вквітчавши чо́ло,
Сіяти-меш народам і віка́м!…
|
