Перейти до вмісту

ЛНВ/24/11/Слїпець

Матеріал з Вікіджерел
Лїтературно-науковий вістник
Том XXIV. Книжка XI

Слїпець (Ольга Кобилянська)
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Сліпець
Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1903
 
Ольга Кобилянська.


 
СЛЇПЕЦЬ.
Нарис.
 


Я ослїп.

Через що як раз — не варто й казати. Все таки найстрашнїйше те, що я ослїп.

А зо мною разом у больницї сидїв і другий такий темний, як я. — Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я инодї нещасного товариша свого.

— Нї, — каже він.

— А ти?

— І я нї.

Потому наставало мовчанє. Наші душі піднимали ся в нас і потапали одна в другу обопільно.

І чому-ж було нам у нашім горю в двох добре?

Потому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що менї вже нїяк сонця не оглядати; і дали — товариші мої дали менї костур на дальше житє.

І я ходжу по сьвітї.

То є, я лиш хотїв сказати, що рушаю ся з місця на місце. І хоч менї відомо, що я вже нїколи більше сонця в житю не побачу, я силую ся все таки його бачити.

Я отвираю очи так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надїї, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготїнє промінєчка сьвятого сонця побачу — і нї.

Не бачу.

Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкрячую пальцї, піднимаю голову… здаєть ся менї, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасть ся вловити, бо-ж воно сонце! — Гадаю — ось-ось сонця діткну ся, а раптом дотикаю ся милостинї.

Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула.

Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна, за милостиню.

Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена як от очи мої… Я напружую свій слух, здаєть ся менї… щось соняшного пробєть ся для мене в руху окружаючого мене житя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряюсь у душу свою, щоби слухом сонця і сьвітла схопити, хоч я знаю, що ще нїякий слїпець сьвітла душею не спіймав, то й я його не спійму!

Сонце…

Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос слїпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як менї просьбу вкладати в слова, як: „Сонячко ти моє боже сьвяте!“ — а потому додасть: „я ослїп…“ Воно сьвітить усїм.

Деревинї, людям. А он, десь там і калюжа буде і воно і на неї блисне. Але се давнїй звичай сонця — слїпим воно нїколи не сьвітить.

Потім я потапаю в глубінь своєї душі.

Вона на стілько глубока, як тепер темна. На стілько смутна, як очи мої. А я розкриваю очи свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки житя і віку мого, я вас більше видїти не буду. І добре менї з тим, товариші мої, що я вас, — слухайте — нїколи, нїколи, в житю видїти не буду…

Сонцю лиш мої очи нездатні, але ви, товариші мої — ви анї душі моїй, анї очам моїм правдою нїколи не сьвітили.

 17 марта 1902.

 

 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.