Левень (1918)
| Левень Київ: «Криниця», 1918 |
|
 |
_-_p.01.jpg)
Левень
ОСЕТИНСЬКА КАЗКА
ЗАПИСАВ С. ВАСИЛЬЧЕНКО
Левень
ОСЕТИНСЬКА КАЗКА
Записав С. Васильченко
ВИДАВНИЧЕ ТОВАРИСТВО
„КРИНИЦЯ“
КИЇВ
Нестерівська 27.
Київ
Друкарня Т-ва „Криниця“ Хрещатик 42.
1918.
_-_p.05.jpg)
ам, де багато гір і долин, де ростуть ліса густі, непроходимі, колись жив собі стрілець та його жінка. Були вони вже старі, а дітей не мали. Коли дав Бог їм сина — пораділи старі, покликали гостей, і гуляли сім днів і сім ночей.
Пестять та жалують вони хлопця, оленячим мозком годують, а він росте, та завдає їм жалю. Чужі діти на полювання їздять, конем грають, а їх здоровань на смітнику сидить, та попелом пересипається. Не вмиється, не розчешеться, за діло не візьметься. Сміялися люде з нього і продражнили Левнем. Раз і каже батько до матері.
— Викохали ми сина здорового, як гора, та й не маємо з нього користи — тільки сором од людей. Краще б було, колиб зовсім його ми не мали.
І нарадились вони позбутись свого Левня.
_-_p.06.jpg)
Побрали вони рушниці і пішли в гаї. Ідуть вони, та й ідуть, та й ідуть. І зайшли в такі нетри, що й світу не видно. Тоді й каже старий стрілець:
— Отут ми, сину, розійдемося: ти підеш в в один кінець, а я піду в другий. А як примеркне, ми знову зійдемося на цьому місці та й підемо до-дому разком. А що вистріляємо, будемо тут складати.
Нарізали вони примітку на дубові, та й розійшлися.
Думав же старий стрілець що Левень заблудиться в лісі, а вийшло не так. Як звечоріло приходить він до дуба, приносить за плечима одну козу, що вистріляв за день. А Левень лежить уже під дубом, козу й кабана поклав біля себе. Здивувався собі старий, а далі й каже:
— Дорога далека нам до-дому, добре-б було оце зварити вечерю, та підгодуватись, коли ж на лихо й огню забув взяти з собою. Бачиш, сину, десь огонь горить — збігай попроси.
А син і каже:
— Вславили, тату, тебе люде, як старого стрільця. Як же воно сталось, що виряжався ти на полювання, та й забув огню з собою взяти? — Подивувався собі, одначе послухався батька й пішов добувати огню.
„Звідтіля вже не вертатись йому“, подумав старий стрілець і пішов додому.
Приходить Левень до огню, аж там сидить сім братів, сім велетнів, вечерю варять. Перед ними великий великий казан, а в ньому киплять сім оленів.
Левень скинув шапку, поздоровкався, став прохати огню. А велетні радяться між собою: О, це нам і ласощі до вечері будуть: коли його краще ззісти тільки: чи зараз, чи після вечері?
Тоді один і каже:
— Зараз — то тільки голод перебємо — краще після вечері закусимо ним.
Далі старший людоїд і каже:
— Ну, сідай, хлопче, та повечеряй з нами, бо після вечері ми тебе самого ззімо.
Левень не сперечається, сідає. От найстарший брат і каже:
— Хто-б же це казана нам зняв, та сюди подав?
— Чи не мені доведеться пошанувати братів моїх старших, — каже найменший велетень.Тоді Левень і каже:
— Дозвольтеся вже прислужуся вам! — встав та й іде до казана. А йдучи обпірається об велетнів та й стогне, жаліється, що ноги натомив. Як обіпреться об чиє плаче, то воно й хрусне, візьметься за руку — рука трісне, за вязи — вязи поверне. Поки дійшов до казана, то й усім що-небудь пошкодив. Став перед казаном та й дивується, що великий такий; а далі й примовляє:
Чи то-ж даром мене
Батько мати кохали,
Оленячим мозком годували!
— Схопив однією рукою того казана, зняв із огню. Потім сів та й вечеряє, а вечеряючи й велетнів шанує: обгризе костомаху, та й гріє нею то одного, то другого по чим видно.
— Вечеряйте, — каже, — вражі сини, та моєму батькові дякуйте.
Старший велетень подивився на нього, та й каже:
— Оттакого чоловіка нам було треба.
Потім до нього:
— Послужи нам, чоловіче добрий, то й ми тобі в пригоді станемо.
— А як же маю вам я послужити? — питає Левень.Велетень почав розказувати:
— Стоїть тут у гаю камяний стовп, під стовпом двері, а під дверима — кімната в землі. В тій кімнаті всякого добра повно. І стоять ще в тій кімнаті столи з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то й не помітно: випєш чарку — вона знову повна, ззіси що-небудь, то воно й знову десь візьметься. Колись ми здіймали стовп і жили в тій кімнаті. Та ось уже минуло сім років, як несила наша його підняти; вже й сами не знаємо: чи то стовп той поважчав, чи сили нашої поменшало. Коли піднімеш ти нам той стовп, то ми дуже тобі подякуємо: дамо ми тобі за це таку шкуру, що як сядеш на неї, то й полетиш, куди забажаєш. Дамо тобі ремінь, що не зачепиш тим ремнем, те й понесеш. Іще дамо тобі такі чоботи, що в їх ти по чому схочеш, по тому й підеш, куди схочеш, туди й вилізеш.
— Чи так, то й так, — каже Левень.
Другого дня вранці привели велетні Левня до мурованого стовпа. Взявся він за стовп однією рукою, та й бачить, що не здійме. Потім як гукне:
— Чи то-ж даром мене батько-мати кохали, оленячим мозком годували! — Вхопив обома руками того стовпа та й підняв відразу. Одчинили потім залізні двері і увійшли в кімнату. Все як казали велетні, так і було: в кімнаті повно всякого добра, а по середині стіл з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то їх і не позначиться.
Вклонилися велетні Левневі, подякували йому, а що обіцяли, оддали. Виходить Левень з кімнати, та й бачить, що біля дверей лежить черевичок. Підняв його, а він — золотий. Взяв його, сховав в кишеню. Вийшовши на прогалину, прослав шкуру та й сів на неї. Шкура піднялася вгору, вгору та й понесла його по над гаями, по над болотами, по над високими горами.
Летить він та й летить. Захотілося йому їсти. Осів він в одному селі, увійшов до крамнички та й каже що-небудь йому продати. А замість грошей дає золотого черевика. Крамар подивився на того черевика, та й каже:
— Хоч я бідний чоловік, та не хочу тебе одурити: дорогий це черевик і не можу оплатитись я за нього всім добром моїм. А єсть у нас дуже багатий купець. Піди до нього — може він купить.
Пішов Левень до багатого купця, показав йому свого черевика.
Глянув купець на черевика, та й каже:
— Добудь пару до цього черевика, оддам тобі все моє добро; всі мої крамниці з крамом і з слугами, тільки сіряк собі оставлю;_-_p.12.jpg)
Тоді взяв його до себе в кімнати, напоїв, нагодував, ночувати оставив. Вранці Левень сів на свою шкуру й полетів по світу шукати пари золотому черевикові.
Летить він та й летить. Бачить село, а в селі панський будинок: біля нього снують люде: одні входять в будинок, другі виходять. І ті, що йдуть в будинок — плачуть, а ті, що виходять — сміються. Осів Левень в селі, підійшов до людей, та й розпитує: чого то люде, як ідуть в будинок — плачуть, а як вертаються — то сміються?
Люде й розказують йому.
— В цьому будинкові живе наш князь. Колись був у цього князя молодий син, такий хороший, що й не сказати. Князь не навтішався ним, коли не сподівано син помер; ніхто й досі не знає, з чого йому смерть та сталася. Старий князь дуже журиться за ним і ніяк забути не може. Як тільки вийде синові тому рік, князь велить нам приходити до нього в будинок й оплакувати сина. Людям те, як за напасть, та треба. Сьогодні оце тому синові вийшло сім років. Отож люде і йдуть в будинок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.
Левень подумав трохи, та й каже:
— А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.
Люде й кажуть йому:
— Чого-ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?
— Хоч і поховали, а він живий, — одказує Левень.
Здивувалися люде, розказали своєму князеві. Князь звелів привести Левня до нього.
— Це ти кажеш, що син мій живий? — питається князь.
— Я казав та й тепер скажу, що син твій живий, — одмовляє Левень.
Князь розгнівався дуже.
— Сім років, як син мій лежить в сирій землі, всі про це знають. А ти мабуть прийшов людей морочити та з мого горя глузувать.
І звелів князь своїм слугам звязати Левня і вбити його.
Левень підождав, поки його звязали, а далі й каже:
— Дозволь, князю, слово сказать!— Кажи, — одмовляє князь.
— Не поспішай, князю, мене вбивати, звели краще копати яму поруч з могилою твого сина. Звели викопати яму і в їй прорити збоку дірку до його труни, щоб можна було рукою дістати. Я ляжу на ніч в тій ямі, а завтра вранці сина твого виведу з могили живого. А коли збрешу, то завтра що схочеш, те й зробиш зо мною.
Подумав князь, та й каже до слуг.
— Що ж вбити його ми й завтра встигнемо, а тепер зробіть так, як він каже.
Викопали слуги яму поруч з могилою князевого сина, продовбали в тій ямі збоку дірку до його домовини, впустили туди на ніч Левня. А щоб не втік — зверху дошками забили. Лежить Левень в ямі та й жде. Коли ось опівночи бачить він в дірку, що видовбали збоку, — а в могилі княженковій так щось і осіяло. Дивиться, а то прилетіла панна, така хороша, що аж сяє од неї. Зняла вона з голови у себе шовкову шаль, і стиха вдарила нею по плечу мертвого. Княженко зразу розплющив очі, та й устав, такий молодий та гарний, немов він і не вмирав. Сіли вони рядком, пообнімалися, стали цілуватись та милуватись. А Левень тихенько просунув руку в дірку — та відразу за шовкову шаль. Рванулася панна, стрепенулась, полинула з могили, а шовкова шаль осталася в руці у Левня.
Молодий Княженко як сидів живий, так уже й остався.
Тільки почало сходити сонце, приходить князь із своїми слугами до могили. А Левень уже гукає, щоб могилу швидче розкривали та його з молодим Княженком пускали на волю.
Як побачив старий князь, що син його живий, то зрадів так, що й не сказати. Звелів він зробити великий бенкет. Наїхало на той бенкет багато гостей і з близьких і з далеких країв і бенкетували вони сім днів і сім ночей. А як мали гості розїздитись, старий князь скликав їх до гурту, і розказав їм про те, як помер колись його син і як Левень вивів його з могили живого. Гості дивом дивувалися, та Левня славили. Тоді старий князь і каже йому:
— Скажи ж мені, добрий чоловіче, чим мені тепер наградити тебе за твою послугу? Нічого не пожалію: чи золота, чи срібла, чи мого панства забажаєш — всього надарую тобі.
А Левень і каже:
— Не треба мені ні золота, ні срібла, а ні твого панства. Єсть у мене один черевик, а пари до нього немає: звели, князю, добути пару моєму черевикові, то й буде ото мені нагорода.Розіслав князь свої слуги по всьому світу. Пройшли вони всі королівства, всі царства, все шукали, все питали, — не знайшли пари тому черевикові. Так і додому повернулися.
Тоді Левень і каже:
— Коли не знайшли пари моєму черевикові, то другої нагороди мені й не треба.
Вийшов од князя, сів на свою шкуру та й полетів сам шукати тії пари.
Летить він та й летить. Коли бачить — протікає ріка гаєм.
На однім боці — панські будинки, а на другім — ходять в гаю голі люде і їдять траву. Спустився Левень додолу, підійшов до людей, поздоровкався, питає:
— Що ви за люде, що ходете голі й траву їсте?
Вони й кажуть:
— А такі ми люде — ми стрільці князівські, що живе по той бік. Вже сім років, як послав він нас сюди на полювання. Сюди пливли ми корабликом, а назад нас щось не пускає. Тільки випливемо на середину, то щось корабель наш перекидає. Наш князь не раз посилав од себе другий кораблик з харчами, то й його щось сюди не пускало, на середині ріки у воді потопляло. За сім років вся одежа, що була на нас, зовсім поносилася. Пороху давно немає, рушниці поржавіли. Так оце ми й ходимо голі, та траву їмо.
Подумав Левень, та й каже:
— Давайте, я попливу на вашому корабликові на той бік і привезу вам харчів і одежи.
— Куди тобі перевезти, — кажуть стрільці, багато загинуло вже людей, загинеш і ти марно. Ти — добрий чоловік і нам шкода тебе: не їдь краще.
— Поїду, — каже.
— Ну, їдь, тільки знай: по смерть ти свою їдеш, — кажуть.
Сів Левень на кораблик та й пливе. Став випливати на середину, коли чує голос з води:
— А хто це плине через ріку? — тут давно вже ластівка не перелітає, а ти насмілився кораблем плисти. Вернися, а то потоплю!
А Левень і одмовляє:
— Я людина чужая, тутешніх звичаїв не знаю, пропусти мене. Тоді воно й озивається:
— На цей раз я вже пропущу тебе, та тільки гляди — назад не вертайся, бо тоді втоплю.
Пропустило.
Проплив Левень до другого берега, прийшов до князя, розказав йому все, та й каже:— Давай, князю, одежі та давай харчів — попливу перевозити тобі твоїх стрільців.
— Шкода мені тебе, — каже князь, — не їдь краще та живи в мене.
— Ні, поїду, — каже.
— Воля твоя — тільки по смерть ти свою їдеш: багато вже людей моїх у воді потонуло.
Таки не послухав. Узяв одежі для стрільців, узяв харчів, сів на кораблик та й пливе назад. Випливає на середину, коли чує, знову щось з води гукає:
— Тобі-ж казано, щоб більш не плив сюди, а ти отак слухаєш? — повертай назад, бо зараз перекину!
А Левень пливе собі далі, немов і річ не до нього.
Коли роступилася хвиля, з води виринула панна. Вчепилась вона за корабель, та й перекидає. Тоді Левень перескочив на другий бік корабля, уперся ногами, не пускає. Виринула панна з другого боку, знову потопить хоче кораблик, а Левень знову став на другому кінці, не дає панні потопити корабля. Розгнівалася панна, виринула на кораблик, вибирається, щоб впіймати Левня та затягти у воду. Левень тоді як гукне:
Ех, чи даром мене
Батько мати кохали,
Оленячим мозком годували!
Зрадів князь дуже, як побачив, що припливли вони живі, наскликав гостей багато на бенкет. Сім днів і сім ночей бенкетували гості; стали до дому виряжатись. Тоді князь скликав їх до купи, та й розказав про те, як Левень ріку переплив і його стрільців, що ходили голі й їли траву, до нього знову перевіз. Розказав та й питає Левня:
— Скажи-ж мені, як мені наградити тебе, щоб було по заслузі? Чи золотом-сріблом, чи панством моїм тебе одарувати?
А Левень й одмовляє:
— Не треба мені ні золота, ні срібла, а ні твого панства. Єсть у мене черевик золотий, а пари до нього немає: коли добудеш пару моєму черевикові, й буде мені правдива нагорода. Послав князь свої слуги по всіх царствах й королівствах. Шукали, шукали слуги — не знайшли; додому так повернулись. Тоді Левень і каже:— Коли не знайшли пари черевикові, то піду я сам по світу шукати, другої нагороди мені не треба. — Сів на шкуру та й полетів.
Летить він та й летить, та й летить. Як стало вже вечоріти, побачив він в гаю високий високий будинок. Сів до долу, обійшов кругом, а дверей немає; єсть тільки десь на самому верху. Тоді Левень вийняв ті чоботи, що дали йому брати велетні, взув їх, та й поліз по голій стіні, немов по драбині. Виліз до дверей, одчинив, увійшов у будинок. В тому будинкові — сім кімнат. В одній кімнаті по середині стоїть стіл, а на ньому наставлено всяких наїдків та напитків. Повечеряв Левень, потім знайшов в другій кімнаті ліжко, та й ліг спочити. Опівночі почув він, — щось шумить. Дивиться — в другій кімнаті осяяло. Він заглянув у щілочку і побачив, що сидять там біля столу три ясні панни.
Одна панна й починає говорити:
— Було нас три сестри, три довічні панни, так і тепер троє. Сім років тому, як полинули ми між люде шукати собі долі, та й досі не бачилися. Ну — розказуйте, сестриці, як кому довелося в світі прожити тих сім років.Найменша сестра й каже:
— Ти, сестрице, між нами найстарша, то ти й починай розказувати. — Тоді старша сестра й розказує:
_-_p.22.jpg)
— Як розлетілися ми по світу, побачила я в одному гаю камяний стовп; під стовпом — двері, а за ними кімнати в землі. Всякого добра було багато в тій кімнаті: було що пити, було що їсти, було у віщо й зодягтися. Стояли та на столі всякі страви й напитки: скільки не їж, скільки не пий, то й не позначається. Почала я жити в тій кімнаті. Спершу ходили до неї сім велетнів — людоїдів. Тоді я витягла з свого черевика один цвяшок і прибила ним камяний стовп. З того часу велетні не могли вже зрушити стовпа й перестали ходити. Сім років прожила я в тій кімнаті і добре було мені там. Політаю, було, по світу, та й знову повертаюся до кімнати. Коли приходять знову сім велетнів-людоїдів і приводять з собою якогось чоловіка. А той чоловік і каже:
Чи то-ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
Потім взяв, та й підняв той камяний стовп. Я шурхнула в двері і втекла непомітно, тільки один черевик золотий спав з моєї ноги, проте мені нічого того не шкода. Одного божається мені — ще раз побачити того доброго молодця.
Почала розказувати середульша сестра.
— Літаючи по світу, вгляділа я в одного князя молодого сина. Молодий княженко був такий хорошун, що я полюбила його. Щоб вільно було нам кохатися з ним, я наслала йому смерть. А як поховали його, я що ночі літала в домовину, махала на нього шалею і він оживав. Цілу ніч жартували ми, та милувались, а як починало світати, я знову махала на нього шалею, і він ставав мертвим. Я вилітала з домовини до другої ночі. Сім років кохалася я так з княженком, і була щаслива. Не помітила я, як одного разу викопали поруч з тею могилою яму. Проробили в ямі з боку дірку до княженкової домовини, й поклали на ніч в тій ямі якогось чоловіка. Виждав він, коли я прилетіла та оживила молодого князя, а потім тихенько просунув у дірку руку і зірвав з мене шаль; насилу я сама втекла; а князів син так і остався живий.
— Не шкода мені того молодого княженка — накохалася я з ним довго; — хотілось би мені одного тільки: побачити того молодця, що зірвав з мене мою чарівну шаль.
Розказує потім третя сестра.
— Побачила я, як од одного князя перепливли через ріку стрільці на полювання. Я впірнула в ріку, та й не пускаю їх переплисти назад до князя. Коли князь од себе посилав їм кораблі з харчами та одежою, то я їх на середині перекидала в воду. Сім років так я жартувала з ними. Стрільці зовсім обідралися, ходили голі, а як харчів не було, то їли траву. Потім побачила я, що пливе кораблем чужий чоловік. Я гукнула, щоб він вертався назад, а він проситься переплисти тільки туди. Я пропустила його і звеліла назад не повертатись. Бачу, а він пливе назад, харчі та одежу перевозить стрільцям. Хотіла я потопити його з кораблем, та й не подолала. Тільки хотіла його вхопити, він як крикне:
Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
та як схопив мене за руку — на велику силу вирвалась од нього. А перстень свій у руці в нього оставила.
Не шкода вже мені тих жартів, бо й сама я хотіла покинути їх. Коли-б мені тільки побачити того молодця.
Тоді найстарша сестра й каже:
— Бачу я, що всі ми три сестри, три довічні панни полюбили одного молодця. Давайте думати-гадати, як-би знайти його.
Левень все це вислухав, стоячи за дверима, потім вийняв перстень, що зняв з найменшої сестри, та й покотив стиха з-під дверей. Перстень викотився на середину кімнати, і упав біля ніг найменшої панни.
— А ось і перстень мій! — де він тут узявся? — здивувалася найменша панна.
А Левень просуває в щілочку крізь двері шовкову шаль середульшої сестри та золотий черевик найстаршої.
Тоді всі панни догадалися, хто стоїть у них за дверима. Дуже пораділи вони, почали співати, танцювати; потім стали біля дверей та й просять:
— Вийди, вийди до нас, хлопче-молодче!
Тоді Левень вийшов до них і привітався. Посадили вони його за стіл, добре шанували, ласково розмовляли й упрохали, щоб він жив у них.
Живе Левень у трьох довічних панн і добре йому. Панни люблять його, розважають, не знають вже, як і догодити йому. Раз вони порадились між собою, та й кажуть:
— Між вашими людьми так водиться, що вони дружаться по парі. Ми три сестри, три довічні панни не од людей народились, то нам про це байдуже. А коли ти хочеш одружитися, то вибирай із нас одну собі за жінку, а дві тоді будуть тобі, як рідні сестри. Левень взяв собі за жінку найстаршу, а дві менші стали йому, як рідні сестри. Потім сестри й кажуть:
— Може ти занудився в гаю без людей, то ми з тобою й на люде підемо. Тільки те недобре, що ми полетимо, а ти не зійдеш з нами пішки. Тоді Левень згадав про ту шкуру, що дали йому велетні, та й каже:
— Не журіться — я теж полечу з вами.
Потім панни й кажуть:
— Шкода нам нашого будинку кидати пусткою.
Левень згадав про той ремінь, що дали йому велетні, та й каже:
— Не журіться — й будинок полетить за нами.
Привязав він ремінь до будинку, сам сів на шкуру, та й полетіли всі разом з будинком за плечима. Долітають до села, де жив той купець, до якого заходив Левень із золотим черевиком. Осіли вони в тому селі, зайшли до купця й продали йому золоті черевики. Все добро своє оддав купець за ті черевики, а сам взяв жінку за руку, надів сіряка та й пішов з того місця.
Живуть вони там, та й живуть. Раз панни й кажуть Левневі:
— От, колиб нам побачити твоїх батька та матірь? — Які то вони люде, що викохали такого сина-молодця. Привези їх до нас побачити, а коли вони вже померли, то хоч їх кістки.
Сів Левень на шкуру та й прилітає в своє село. Бачить, а рідна хата потрухла, похилилася, тільки що не розвалиться. Увіходить у хату, а там батько та мати такі бідні, що й хліба не мають. Нема кому при їх старости й води їм подати. Як угляділи вони свого сина, то й очам своїм не вірили: вони думали, що давно вже немає його живого. Від радощів аж заплакали.
Посадив їх Левень з собою на шкуру, й полетів до свого будинку. Підлітають до будинку, а на порозі зустрічають їх всі три панни: одна несе води умитися старим, друга достає їм білі сорочки, а третя зняла з себе шовкову шаль, та й ударила їх по плечам. Вони відразу стали такі молоді, немов тільки що побралися. Стали вони жити всі вкупі тихо та любо.
А що було з ними далі, то я вже й не знаю, бо я саме тоді пішов од них.
_-_p.29.jpg)
Ціна.
Шкільні підручники.
Грінченко Б. Граматка до науки читання й писання |
70 к. |
Рідне Слово. Книжка для читання в початкових школах і перших класах гимназії |
3 карб. 25 к. |
Курило О. Початкова граматика |
70 к. |
Чепіга Я. Задачник. Рік I і II |
по 80 к. |
Титаренко С. Дитяча розвага. Збірн. забавок |
1 карб. 30 к. |
Грігорьєв-Наш. Про навчання дітей рідної історії (по методиці історії) |
40 к. |
Білоусенко О. Колобок. Казка з мал. |
40 к. |
Васильченко С. Княженко. Осетин. казка, з мал. |
50 к. |
„ Чорний Орел. Осетин. казка, з мал. |
30 к. |
| 30 к. |
„ Левень |
30 к. |
„ Циганка |
55 к. |
Гаршін В. Жаба-мандрівниця |
15 к. |
Коцюбинський М. Пятизлотник |
20 к. |
„ Харитя. Маленький грішник. Ялинка |
30 к. |
Нечуй-Левицький. Запорожці |
30 к. |
Мамін-Сібіряк. Упертий Цап. З мал. |
60 к. |
„ Лісова казка |
20 к. |
Матвіїв. Півник та курочка. З мал. |
15 к. |
„ Кіт та лисиця. Казка, з мал. |
40 к. |
1) Замовлення приймаються тільки великими партіями. При замовленнях треба прикласти половину грошей. 2) При замовленнях треба зазначати точно адресу і способ пересилки. 3) Великим замовцям знижка.
Київ, Книгарня Т-ва »КРИНИЦЯ«. Нестерівська 27.
|
Видавниче Т-во
„КРИНИЦЯ“ Київ, Нестерівська 27. |
Лютий 1918.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|