Лесишина челядь

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Манїпулянтка й иньші оповідання (1906
Іван Франко
Лесишина челядь (1876
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.

ЛЕСИШИНА ЧЕЛЯДЬ.
I.

Пречудовий лїтнїй поранок. У холоднім, легенькім вітрі ледви-ледви лелїє ся широкий лан жита. Жито мов золото. Колосє наче праники, аж похилило ся під вагою зерна та перлових крапель роси, що позвисали з кождої стебелинки. Стебла стоять високі та рівні, жовті і гладкі між зеленим листєм повійки, полетицї, осету та иньшого буряну, що стелить ся сподом. Денеде виднїєть ся з посеред того золотого, шумливого та пахучого моря синє чаруюче око блавату або квітка куколю, або дївоче, паленїюче лице польового маку.

Зійшло сонце. Зацьвіркотали сверщки на всїлякі лади, забренїли великі польові мухи, затріпотали ся барвисті мотилї понад колосистим морем. Природа ожила. Вітер подув сильнїйше, подув теплом зі сторони лїса і зачав стрясати срібну росу з трав і цьвітів.

У селї підняв ся гамір, закипіло житєм. Вигін запестрів ся від худоби, яку гнали на пашу. За худобою йшли заспані та немиті пастухи. Декотрі лишень, які вспіли вже й поснїдати, співали весело, гойкали та вилускували батогами, женучи свій товар.

З хат закурив ся дим. Ґосподинї топлять зарана, щоб вчасно зварити обід; молодших виправляють в поле.

Лиш у старої Лесихи не курить ся зо стріхи. Хоча там їх три: стара, донька Горпина і молода невістка Анна, але вони таки нїколи рано не топлять, усе в вечір. Вечером спечуть та зварять, що там треба, — а весь день божистий не дбають. Запопадні ґосподинї, хоть куди!

Ґаздівство у старої Лесихи несогірше. Хата хоть стара, та ще добра; будиночки нові, просторі і опрятні, худібка красна, що Господи, гладке кожде мов слимак. Пасїка також по смерти небіщика Леся не пішла нїворотом. Лесиха приняла старого дїда жебручого Зарубу в хату, обшила, обхамрала, — тай уже старий лїтом і пасїки пильнує, і коло хати найменьшої крихіточки допантрує.

Лесиха була й справдї жінка дуже ґосподарна та запопадлива. Сукриста дуже та тверда. Бувало як на що завізьме ся, то хоть рака лазь, усе поставить на своїм. Хоть волосє в неї і сивіло, то лице її було червоне і здорове, як цвикльовий бурак. Облесного й масного язика в неї не було. За те говорила все уривчасто і якось мов сердито. Жарту або якого иньшого радого та щирого слова не чув від неї нїхто. Кождому, аби хто, вміла дотяти своїм острим язиком. Правда, — кажуть — не з добра вона така й стала. Небіщик Лесь, повідають, убивав її тяжко за молодих лїт, прибивав кілком за косу до лави, та бив… З горя вона тодї нераз і напивала ся, і той звичай лишив ся у неї ще й до тепер, хоч нїколи пянство не довело її до того, щоб розтренькувала та прошастувала гірко запрацьоване добро. Коли пила, то пила сама. В її хатї анї в селї нїхто від неї нїколи й не понюхав порції горівки. Стара Лесиха була дуже тверда і скупа.

Гнат Лесишин довго не міг оженити ся. Нї одна дївка в селї не хотїла йти за нього. Не знати, чи то тому, що був такий злий та забіяка, чи тому, що такий поганий. Волосє червоне, оча маленькі, хитрі як у якого Татарина, сам великий, голова як макітра, а губи мов подушки, такі повіддувані. Ну, не про те річ, — най його там божа Мати судить! — але досить на тім, що нїкотра дївка не хотїла йти за нього. Ще — не знати як і чому — плели щось люди, що Гнат не зовсїм має чисті пальцї, нераз там крізь них і дещо чуже прослизне ся. Не знаю як де, а в нашім селї вже нема гіршої ганьби, як коли кого обнесуть що він злодїйкуватий. І нїби то не злодїй, нїчого кримінального за ним не водить ся, а злодїйкуватий. Як то кажуть, „має неруш у руках“. Чи в ночи пару снопів із поля, чи в день деяку дрібницю з чужого пустого обійстя потягне, тай то чи бачив хто, чи не бачив, досить, що вже як піде така слава про чоловіка, то нїяк він не змиє її з себе. Таке було і з Гнатом Лесишиним, тому то не міг він довго оженити ся. Нїкотра не хотїла йти за нього тай годї.

Але вкінцї трафила ся таки одна — Анна Тимишина. Пішла вона за Гната, та на своє горе. Бідна сирота, без вітця, без матери, тілько й віна внесла в Лесишину хату, що свої чорні брови, карі очи, та двоє рук робучих, та терпливе, послушне і покірливе серце. Ой зазналаж вона долї за Гнатом! Не минув рік, а вже стала щезати її краса, погасати блиск ока, хилити ся до землї вродлива голова! Звичайне — гризота, сварка та бійка! Кого вони не пригнуть до землї, не позбавлять веселости?…

І от вам уся Лесишина челядь. Ага, був ще у Лесихи хлопчина наймит, Василь, що пас худобу. Його прозивали Галаєм, бо вічно, скоро вжене худобу в лїс, галайкоче та галайкоче, і не вгаває на волосок. В одній хвилї і коломийки задробить, і думки затягне, і весїльної, і з псавтирі та гласів церковних. Не був він письменний, усе те переймав зі слуху, і аби вам одну співанку вмів скінчити. Голоси та співанки плели ся в його голові в якімось дикім неладї і мотали ся, мов клочє сїна в буйнім вітрі. Вони не цїкавили, а тілько заглушували його. Він співаючи не тямив о сьвітї анї о собі. Худоба брила нїворотом. А як хто иньший співав, то він не любив слухати. Сказано, якийсь тумановатий. З чого йому таке пішло, Бог знає. Може також з нужди та бійки. Ой, бо то й натерпів ся він усїлякого лиха, відколи померли його родичі на холєру. Вони, кажуть, були богатенькі і пестили дуже свого Васильчика. Смерть забрала їх нагло одного дня, — Васильчик перейшов у чужі руки, а чужі руки, звісно, не гладять! Били його, бо був розпещений, упертий, лїнивий. Вигнали з нього ті хиби, та заголомшили молоду голову, затоптали остатню іскорку дитинячої свободи і живости. Маєток зслиз у чужих руках, мов снїг у водї, а Василя дали на службу до старої Лесихи. А тут, звісно, він попав ся ще в твердшу школу. Тут його допікали не стілько бійкою, скілько голодом та тою ненастанною гризнею, якою Лесиха вміла з'їдати чужу душу як іржа зелїзо. А Василь мов і не чув. Поки в хатї, серед людий, то мовчить, ходить як туман, а скоро тілько вирве ся на самоту, в лїс, на толоку, то співає-співає, а властиво галайкоче без тями, людям на сьміх, а собі мабуть на полекшу, а бодай на забутє, на опянїнє та безтямність.



II.

Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати з донькою і невісткою.

— Най-но, чи наш Галай і нинї пустить худобу в царину, чи буде тямити вчорашнї синцї? — заговорила якось нїби жартуючи, з осьміхом Лесиха, йдучи передом та поблискуючи новим серпом під пахою.

— Ба, а чомуж би не пустив? Як зачне вигалайкувати, то й про сьвіт забуде, не то про худобу! — відмовила Горпина. Її гарне, молоде лице сьвітило ся здоровим румянцем супроти сходячого сонця. Вона одна була ще найщасливійша на всю хату. Мати любила її, хоть правду сказавши, нераз і Горпинї доводило ся коштувати гіркої від матери або від брата.

— Ой, так, приголомшили бідного хлопця, як кота загорілого, та тепер добивають! — шепнула нїби сама до себе Анна. В серцї бідної сироти найскорше збудило ся пожалуванє над таким же круглим, нещасним сиротою.

— Ага, свій усе зі своїм рука! — відрізала їй гнївно Лесиха. Вона зачула тихі слова невістки.

— Сирота, а писок як ворота! — кричала дальше. — Не бій ся, моя кіточко, і ти би варта з ним на одну гилю! Зійшли ся обоє, тай зараз одно над другим і жалуєть ся. Ей, божа би вам Мати не дала просьвітлої години, що ви мою працю дармо марнуєте, мій хлїб дармо жрете, а все лельом-по́лельом поводите ся.

— Ну, мамо, вже знов зачинаєте? — огризнула ся Горпина. — Тай як вам не сором таке говорити? Та ви би, здаєть ся, й камінь із місця рушили своїм язиком, щоб не лежав дармо та не забирав місця, не то живу людину. Та хиба ми не робимо, дармо хлїб їмо?

— Ой, роби-те! — протягаючи слова передразнила Лесиха. — Так робите, як той, у кого глиняні руки і капустяна голова. Як би не гукати на вас, не думати за вас, то було би з вашої роботи стілько потїхи, як із торічного снїгу.

Лесиха замовкла. Задихалась. Нїхто більше не обзивав ся.

Прийшли на місце. Анна вибрала місце на межі, де склала полуденок. Лесишина нивка була шість загонів за-широка. Три їх за день могли її набезпечно впорати.

Лесиха тут уже порядкує.

— Ти непотрібе, — відізвала ся прудко до невістки, — ставай онтут! (Показала найширший загін). Ти (до доньки) сюди, — а я на прилуду!

Поставали.

— Господи помагай! — сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, колосистого жита, перша зробила перевесло, звязала снопок і відставила його на бік. То первачок, він на урожай значить.

— Ану, до роботи! — промовила знов. І три жіночі голови схилили ся до землї, румянїючи. В руках заблискотїли серпи, захрустїли тверді стебла жита, підтинані блискучим, зубчастим зелїзом. Жменя за жменею паде на землю. Гарним, протяглим луком перемикають женцї нажату жмінку понад головою за себе і кладуть на стернї. Час від часу одна випрямить ся, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого буряну, роздїлить на двоє, скрутить перевесло і простре його на сьвіжій, пахучій стернї. Сверщки, жуки і всяка комашня утїкає поперед серпами. Часами й злякана сїра миш висмикне ся зі своєї нори, перебіжить по під ноги женчисї, тай знов повзне в ямку.

Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп-хруп… Лиш тільки всього й чути, та шелест складаного в снопи жита.

Але поволи-поволи сьвіже, польове повітрє, широка самота і тишина поля, одностайність роботи спонукують духа, щоб виявив себе. Розмова не легко тут завяже ся, — стара Лесиха все її якось прикро перерве. От одно що, так се пісня.

І поволи-поволи із загальної тишини і одностайного хрупаня стебел вирізує ся чудовий, срібний, зразу тихенький, мов несьмілий голосок. Се Горпинин голос. Стара жне, не зважає на те. Горпина стає сьмілїйша, голос міцнїє, із серця нехотя ллє ся тужна пісенька:

Туди лози хилили ся, куди їм похило;
Туди очи дивили ся, куди серцю мило.

— Гей, ти нелїпо якась! — крикнула Лесиха до невістки, — чи вже лишаєш ся? Вже тобі руки покулило, чи що?

Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загонї йти по-рівно з иньшими. Вона лишила ся була вже майже о півтора снопа з заду.

— Щож бо ви, мамо, мене нинї вчепили ся, як оса? — відрекла вона зібравши ся якось на відвагу, але не підводячи голови. — Хиба не видите, що не можу борше жати, бо загін широкий? Ваша прилуда не те. Лацно вам виварачати!

Се розлютило Лесиху.

— О, дивіть менї на неї! Яке сьміле та угурне. Ще й своє рило ставить напротив мене! Ей, небого моя! Коби менї борзо вечір, прийде Гнат із косовицї, не будеш ти така широка!

Анна хотїла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неї:

— Дай спокій, сестрице! Мама все мусять теркотати. Жнїм разом!

Анна замовкла. Горпина зачала її все піджинати, майже пів загона собі забирала. Була то щира душа, не в маму вдала ся, та часом лише говорила під її лад, бо знала сукристу материну натуру. Знов стало тихо, лише стебла хрупотять та час від часу серп бренькне о камінець.

Горпина десь з перегодом затягла другу пісню. Зібрало ся Аннї на тугу й жалощі, і вона також силкувала ся вилити їх піснею. Вона несьміло та рівно і переливно затягла:

Зайшло сонїнько за віконїнько,
Як промінноє коло;
Вийди миленька, вийди серденько,
Промов до мене слово!
Радабим вийти, радабим вийти,
До тебе говорити, —
Та лежить нелюб по правій руцї,
Бою ся 'го збудити!

Лесиха слухала пісню затиснувши зуби. Кілька разів з під лоба суворо поглянула на невістку. Анна не бачила того, жала далї і співала. З її тусклого ока скотила ся навіть груба сльоза і впала на серп. Знак, що й серце її співало туж пісню, не лиш уста.

— От що їй на голові! Господиня моя зателепана! Які співаночки виводить! — перебила гнївно Лесиха.

— Дайте бо ви, мамо, Аннї спокій! — з серцем відрізала Горпина. — Що вас за говорінка напала? Нї говорити, нї плакати, ні сьміяти ся не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далї витримає у вас?

— Но, но, розтріскотала ся, сороко куцохвоста! — скрикнула мати. — Волиш жати та тихо бути! Не бій ся, знаю я, де у тебе раки зимують! Лиш менї не мовчи, то й ти будеш знати, по чому локоть борщу!

Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилї покрикувала на невістку, то на доньку, мов оконом. Уже сонце геть-геть підійшло. Жито клало ся на поміть та встелювало широкі загони. Вже наші три женчихи пополуднували і не спочиваючи взяли ся знов за дїло. Сонце жарило, з лиць котив ся піт. Сверщки цьвіркали голосно та проникливо. Здавало ся, що їх голос лунає десь глибоко під землею і впадає до вуха, мов острий кремінний пісок. Окрім сверщків усе затихло, все поховало ся в тїнь перед палющим соняшним промінєм. Лиш люди, пани сотворіня, мучать ся тодї, коли спочиває природа.



III.

Лесихо, Лесихо! — чути голос якогось косаря з під лїса.

Лесиха встала, приложила руку над чоло і вперла очи в далечінь.

— Чи не видите, онде три ваші корови в вівсї? — кричав голос дальше.

Із лїса долїтало галайканє і верескливий спів Василя:

Ой там на горбочку
Сидїв дїдько в черепочку,
А ми його не пізнали..

 Гей (оте „гей“ тягло ся безконечно довго) мати-ж моя, мати, Пусти мене погуляти…
 Го о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!..

— Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бодайже ти з себе печінки викричав! Василю — гей! Василю — гей! Дїдьча би тобі мати в печенї всадила ся! Ту-у-мане вісїмнацятий — на! А не видиш, що корови в шкодї — га? А, повилазили би тобі тоті слїпаки, та би тобі повилазили!

— Господи помило-о-ой! — ішов відгук із лїса. Те „лой“ тягло ся знов дуже довго і згубило ся вкінцї десь у далекім, темнім лїсї.

— Галаю — на, Галаю! — закричав знов косар з під лїса. — А не виженеш ти собі корови з царини? Вигнало би тебе, як Бачинську гору, га!

— Ой туду, ду, ду, ду, ду, ду, за волами я йду! — репетував Галай з лїса.

Косар мабуть стратив терпливість, ухопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Вігнав їх у лїс і щез за ними в темряві зеленї. Лиш незадовго чутно було крик і ревіт Василя.

— А то, то, то! — приговорювала Лесиха, знов схиляючи ся до жнива. — Най з нього там і третю шкіру здійме, слова йому не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!

Вечеріло. Сонце пишно закотило ся за синї гори. Мряка зачала налягати на луки і клубити ся чим раз ширше сивими туманами. З під неї, мов дитина з під теплої перини, обізвали ся деркачі. Перепелицї запітпілїткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і татарського зїля. Любо якось та легко ставало на серцї.

Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипростовували крижі та відсапували.

— Ладний деньок буде завтра, — промовила Лесиха якось ласкавійше, як звичайно. — Богу дякувати, що ми тут нинї впорали ся. Завтра треба буде ячмінь на Базарищи схопити.

— Ладна ніч буде нинї! — прешептала Горпина, легко почервонїла і зітхнула.

Анна всьміхнула ся до неї, та якось сумно, мов крізь сльози. Вона одна знала про тайну Горпининого дївочого серденька, про її любов до вродливого, чорнобрового парубка Митра Грома.

— Ну, чого стоїте! Анно! хопти узбирати, коровам до припусту! Ти, дївко, бігай, телята напій! Ну, борше!

Анна зараз метнула ся мовчки, раднїйше, як звичайно. Чаруюча сила лежить в однім однїсїнькім ласкавійшім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапила ся до дому, а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрєм до хустки і завдавши собі на плече сніп первак гордо помела за нею. Остатня прийшла до дому Анна двигаючи на плечах велику верету сьвіжого, пахучого та цьвітистого буряну. Корови чекали вже на неї, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радости і стовпили ся разом коло сїняних дверий, чекаючи, аж прийде черга на кожду йти до сїний, перекусити смачного зїля і віддати в чистий скопець свій цїлоденний запас молока.



IV.

Уже геть-геть смеркло ся. У Лесихи затоплено в печи і огонь палає ярким, червоним сьвітлом. Анна з Горпиною порають ся, варять що треба на завтра. Дїд Заруба голосно говорить молитви сидячи на припічку, а Василь, наслухавши ся сварки Лесихи і відібравши зо два бухнаки межи плечі, полїз на піч і заснув не чекаючи вечері.

Під вікнами почули ся тяжкі мужицькі кроки і бреньк коси, а троха згодом увійшов Гнат у хату, кинув старий соломяний капелюх на лаву і сїв конець стола.

— Ти на, Галаю! Бики поприпинані?

— Поприпинані, поприпинані, — відповіла Анна миючи миски і заходячи ся коло вечері.

— А ти ґаздине, де твої серпи лежать?

— Або деж? Адже в сїнях над одвірком! Деж би мали?..

— Ага! Аби я був троха не діздрів, був би собі ногу на вік віченний просадив! Під самим порогом!

— То певне коти…

— Ой, небого моя! Лиш ти не пантруй моєї працї, як ока в голові! Не маєш свого що розмітувати! Не принесла ти менї тут нїякого віна!

Анна замовкла. Її дуже прикро вкололо те слово. На щож ти брав мене? Адже ти й тодї видїв, що я бідна! Такі гадки тисли ся їй до голови, але сьмілости не було у неї кинути й собіж ними Гнатови в очи.

— Ну, спати! — комендерує Лесиха. — Ти непотрібе огонь у печи погаси, грань позамітай у закутець, чуєш? Горшки у піч, най крупи на завтра доварять ся. Горпино, води ще нема! Рушай по воду, а хутко!

Анна почала порати ся, а Горпина вибігла до сїний. Тут лише злопотїла коновцями тай коромислом, рипнула дверми, а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:

Кобим була така красна, як та зоря ясна.
Світилабим миленькому, нїколи не згасла!

— О, які їй по голові сверщки цьвіркочуть! — відізвав ся сердито Гнат, роздягаючись. — Мамо, не висилайте її нїколи вечером за водою!

— Або чому?

— Та хиба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із за дороги, щось дуже до неї…

— Що? — верескнула Лесиха. — Тото засмаркане сьміє підлазити до моєї доньки? Таже я йому волосє обмикаю на його капустяній голові! Я йому піду до матери, най його собі держить, коли не хоче, щоб йому яка кавза стала ся!

Гнат ляг уже на постїль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хатї.

— Ей, най но я його зловлю в свої руки! Буде він мати ся! Підсвинок якийсь ходить! Адже як його пірву за лабу, а за другу приступлю, то його розідру.

— Угу, а вам що таке, мамо? — зачала уговорювати Анна. Вона доси мовчала на тоту бесїду, кінчила прятати. — Що вам такого припало? От, слухаєте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видїв коли своїми очима, аби Громик зачіпав Горпину?

— О, який менї тут із неї адукат! — відкрикнув на постели Гнат. — А не підеш ти спати, ти, робітнице моя неплачена!…

Лесиха роздягла ся і лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неї мягку перину і два заголовки. На печи хропів уже голосно дїд Заруба, та час від часу галайкав крізь сон Василь.

— Дїду, а оберніть ся на другий бік! Не хропіть так, піч завалить ся! — крикнула Лесиха штуркаючи дїда в бік.

— Бог заплать! Ручечкам роботящим і ножечкам приходящим і головам вислухащим, — зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, але зараз-же обернув ся на другий бік і втих. По хвилї заснула й Лесиха.

Тихо стало в хатї. Місяць несьміло, блїдо проглядає крізь мутні шибки. Анна ще не лягала спати. Вона сперла голову о вікно а ліктї о варцаби і довго стояла тяжко задумавшись. Над чим вона думала? Бог знає. Може переходили поперед її очима її лїта молодї, невеселі, сирітські. Може пригадувала ся її серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очах закрутили ся дві сльози, а з уст ледво чутно полила си сумна думка:

Шуміли верби в Поповій Дебри,
Тай лозовоє прутя;
Люблю тя, дївча, люблю, серденько,
Про людий не візьму тя.
Не так про людий, не так про людий,
Отець мати не велить…
Мене за тобов, мене за тобов
Само серденько болить!

— Жінко, ти каланнице моя неприторонна! Що ти, вибрала ся миши ловити, чи що? Чому спати не йдеш? — обізвав ся Гнат.

Анна схаменула ся, обтерла сльози і клякла до молитви.

Молила ся довго, горячо, простими, сердечними словами.

З надвору долїтало іржанє коний, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то дерканє деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотїв запізнений бузько на сусїдовій хатї. А на вигонї прощала ся Горпина зі своїм любком.

— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорили ся.

— Нї, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра…

Не докінчила, хопила коновцї з водою і побігла до хати.

— Еге, завтра, — шептав за нею Митро. — Хто знає, яке те завтра буде.

Довго поглядав з вигона на Лесишину хату, а далї й задумав ся.

— Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть ї стара Лесиха за мене? — подумав він. Серце йому стисло ся, коли погадав про свою бідність.

— Треба робити, заробляти що сили, а чи що з того вийде?… Таке то наше гречане…

Зітхнув важко, витяг сопівку з за пазухи, заграв, затилїкав, та так дрібно та тужно, немов би в тім голосї тонула вся його надїя на тихе щастє.

— Гірка моя доле! — прошептав Митро і повернув у свій вигін до бідної, вербами обсадженої хатини, де жила його стара мати. З між густих зелених верб чути було по хвилї парубоцький голос, що виводив пісню:

 Ой ще кури не піли,
 Кажуть люде: день білий!
 Ой вийди, вийди, хороша дївчино,
 Поговори зо мною!

 Лолин у червнї 1876.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.