Листи з Криму/Листи з Криму
| ◀ Голод | Листи з Криму Листи з Криму |
Маріяка ▶ |
|
Я сьогодні розповім вам про одну сумну пригоду, що трапилася з моїм хорошим, веселим і рудим, завжди розкуйовдженим і вічно юним товаришем Іваном…
Я подам вам три його листи, розкажу потім про моє останнє побачення з ним, і ви самі відчуєте, як силою обставин і через м'яку вдачу часто безневинно гине людина.
Отже:
Любий Альфреде!
Якщо тобі заманеться подорожувати, якщо ти зажадаєш приємно провести два-три тижні в Криму або на Кавказі, то, вибираючи товаришів у дорозі, пильно доглядай, щоб не було пари. Парою я називаю двох молодих ідіотів, закоханих одне в одного.
Проклянеш ти і день той, що вирушив з суворої півночі в сонячні краї, а можливо, що й день свого народження.Стережися! Ти побачиш, як зраджують кращі друзі… Ти, як останній ішак, будеш тягати два або й три клунки, при чому тебе будуть всіляко зневажати й глузувати з тебе… Ти завжди будеш винен: і тоді, коли дощ пішов раніш, ніж ви встигли сховатися де, і коли застудиться твій і „її“ кращий друг Івась або Марко…
Це пишу тобі я, Іван, людина, що має досвід і бажає тобі всякого добра і довгого життя.
З самого початку нашої подорожи мене гнітило якесь передчуття, і тепер я жалкую, що пристав до цієї компанії, але виправляти помилки вже пізно, до того-ж в мене, є деякі суб'єктивні причини, що примушують мене, кленучи життя і негідне кримське сонце, вештатися дурнем по цих мертвих горах, біля цього вонючого, солоного моря.
Але про це далі.
Прийми всі слова ці як сповідь, бо можливо, що це мій останній лист.
Не дивуйся, що я так песимістично настроєний.
Ти, як молодий комсольський критик, можеш вбачати тут єсенінські мотиви, одрив од пролетарських мас і т. ин.
Друже мій, зглянься! Подивися на мене, як на людину, що просто потрапила в обставини в десять разів гірші, аніж Адам, бо крім Єви зі мною подоріжують ще два чудаки.
Я натикнувся на одну цікаву жіночу рисочку, котру Єва передала в спадок усім своїм дочкам, і якщо я про нашу пра-пра-бабушку не можу сказати нічого поганого, то лише тому, що тоді Адам був єдиним мужчиною на всьому світі.
Не зупинятимуся на таких фактах, як придбання ¼ кіло в будинкові відпочинку Робосу, промину гробовим мовчанням пропащий там місяць, а почну з того, що першого липня ми всі, тоб-то я, брат і Юхим, умовилися зустрітися в Сімферополі.
Склавши речі, я вже попрощався і мав рушати, коли одержую телеграму, що вони приїдуть через два дні.
Минуло два дні, минуло три й чотири, а на вокзалі, куди я ходив виглядати їх, потяг викидував десятки людей, але ні одного хоча-б подібного на когось з них.
На п'яту добу, підрахувавши фінансові можливості, я з'ясував, що в мене лишилося два карбованці. З цього випливало або 1) їхати з квитком до Севастополя і нічого не їсти, або 2) навпаки, себ-то їхати без квитка й їсти.
Ти, звичайно, знаєш, що я зробив. Згадай ті часи, коли ми спекулювали монпансьє на Сінельніково з машиністом Павлом Спиридоновичем.
Але в світі ніщо не повертається; тепер не двадцять перший рік і на станції Бельбек мене затримали. Я розписався в видачі одного карбованця і 50 коп. і сумний вирушив далі, вже пішки, бо місцева варта надто пеклувалася, щоб я не потрапив під колеса хоча-б і товарового потягу.
Я гадаю, що гуманність иноді зайва річ і перешкоджає людині жити: цілий день я плентався до північної бухти і на останні 10 коп. переїхав до міста.
Я молодий, і все це було-б навіть і приємно, коли-б прийшовши я взнав, що з хлопцями трапилась якась біда, або коли-б я побачив усіх стурбованими і вибачливими. Та ні!
Мене зустріли наріканням, недвозначними натяками і запитаннями про стан мого апарату мислення та розмовами на тему, як часто-густо один йолоп псує справу трьох.
Трьох це тому, що з хлопцями була й Ніна.
Ти здається знаєш її? Така курноса з чорними очима, якщо забув, то згадай — та сама, що ледве не оддушила тобі пальців штампом, що ним ми вибивали марку на шабатурках для зубного порошку „Зеноля“.
Я й тоді не любив її; я був за профуповноваженого, а вона завжди гризлася з завом і майстрами.
А тепер вона була трохи инша (може тому, що в Криму всі жінки трохи инші?), вона одразу-ж взяла всю вину на себе.
Так, так — це вона винна в тому, що хлопці не зупинилися в Сімферополі. Це вона підбила їх. Я, звичайно, зараз же нападуся на неї: буду лаятися і т. под. Вона всього чекає від мене… але…Але-ж я міг і додуматися, що коли їх не було в середу, то їм щось перешкоджало. Ну-да, він буде, звичайно виправдуватися! (Я, їй-же богу, не думав і рота розтуляти).
— Ми його ждемо тут три дні, турбуємося за нього! Чорт-зна що! А тому, — закінчила вона, — ідіть брати квитки.
Я відповів спокійно, але твердо, що втомився і гадаю за справедливіше піти Юхимові. Брат цілком пристав на мою думку, і Юхим вже підвівся, щоб іти, але Ніна глянула на нього, і він забурмотів щось, закашлявся і почав накачувати примуса.
— Мені здається, що Іванові найкраще було-б піти, — ласкавим голосом мовила Ніна. — А якщо ні, то на крайній випадок піде Семен (брат), а Юхима я пошлю в'язати речі.
Брат, серйозно поміркувавши, вирішив, що дійсно краще піти мені, а Юхим: о, він завжди був такої-ж думки, як і Нінуся.
Я скорився. І це була моя перша рокова помилка, бо віднині Ніна почала думати, що й я буду завжди робити так, як вона схоче.
Ну, та ти, Борисе, добре знаєш, що я не такий.
Коло каси черги не було, пароплав мав рушати через півгодини і я додому біг, аби завчасу попередити товаришів.
Юхим і Ніна гуляли в шахи, а брат спокійно спав на канапі.
— Евва! — сказав я, — хлопці, мені здається, що час рушати.— От скінчимо цікаву комбінацію.
— Пароплав іде за 20 хвилин!
— Без нас не піде, — відповідає Ніна.
— Тоді я вживаю радикального способу, — кажу я, і штовхаю дошку, потім беру Ніну за руку й тягну.
— Я не піду, — говорить вона призирливо і ображено виривається.
— О? — здивовано питає брат і Юхим.
Так. Вона не їде зовсім; коли Іван і тепер гнітить всяку індивідуальність, то що буде далі?
— Ми спізнимося, — кричу я, але Ніна ображається ще більше.
— Прошу не кричати! Юхиме, чого він кричить? Я зробила щось погане, Семене?
Юхим і брат нападають на мене: я знову винен у всьому, я завжди роблю їм неприємності… От, яка погана вдача в цього Івана!
Я безнадійно мовчу. Я знаю; зроби це саме хтось із них, то може-б і була спірка, але не було цих непотрібних і жалісливих розмов про вдачу, про те, як варить у де-кого з присутніх їх поганий, дірявий казанок і т. под.
Нарешті урочисто рушаємо.
Ідемо, (перший гудок) маршируємо, (другий) біжимо, скачемо, (третій гудок) летимо…
Збиваємо з ніг якусь стареньку з собачкою і вже по трівких сходнях скочуємося на палубу прямо в обійми варти.
З пристани гукають про квитки, але пароплав повертає, біла стежка біжить півколом і праворуч розгортається жарка панорама Севастополя.
Я майже щасливий. Але мене непокоїть вартовий, що ніяк не відходить від нас. Він переказує щось иншому, і за 5 хвилин той підходить і таким, знаєш, неприємним голосом починає…
— Громадяни, після третього гудка, коли східці знімаються…
Далі я вже не дочуваю, бо серце повне передчуттям і ляком що-до зменшення нашого бюджету. І, справді, до мого настороченого вуха долітає коротке, але страшне слово „штраф“.
Обертаюся: Юхим дипломатично й підло дивиться кудись в далечінь, брат вже лізе в кешеню… Але Ніна хапає його за руку й весело запитує:
— Який штраф?
— Руб двадцять.
— Руб двадцять? — питає Ніна, — а чому не два і не три? — Потім до Юхима: Дай товаришеві цигарку… Ви знаєте, ми подорожуємо… вибачте, що цигарки погані.
Вартовий нерішучо мнеться, але, бачу, підводить голову.
Я заплющую очі, стискую кулаки… я хочу крикнути: пропащий! Хочу підійти і співчуваюче стиснути йому руку, але боюся, що тоді скінчиться гіпноз і… руб двадцять!
Друже, скільки було-б на наші гроші тридцять сребреників?А вартовий дивиться на неї, бере несміливо цигарку, запалює, дякує й винувато відходить.
Так от при мені дали хабаря, а я стояв і мовчки дивився.
Потім той вартовий приносив Ніні окріп, а капітан, що був покарав його за легкодухість, дозволив Ніні злізти на щоглу і з бінокля обдивлятися береги.
Що буде далі, не знаю, але у всякому разі нічого гарного.
Боюся, що вона таки злетить у море або ще наробить дурниць.
Вітай всіх!
Твій Іван.
Алупка, 1926.
Пишу вже з Ялти.
Ніна вирішила, що я й Юхим кидаємо палити.
— Як-то?! — здивувався навіть Юхим.
— А так… Я-ж не палю… Ну й ви можете трохи потерпіти. Хай ці гроші підуть краще на щось корисне.
— Наприклад на пирожні… — додав я. — Чистої води жіноча логіка! — сказав я спокійно і на думці в мене не було когось образити, але Ніна скипіла:
— Ви мені не коліть очі жіночою логікою. Мені вже набридли ваші ідіотські сентенції; хочете, щоб я знов забастувала?Юхим сіпнув мене за полу, а брат показав кулака…
Я тобі не писав про Нінину забастовку? Ні? Справа така: гроші тепер в неї, і от одного разу за щось розсердившися на Юхима, вона нас 24 години проморила голодом, тому довелося скоритися.
На ранок вирішили лізти на якусь там гору, по-братерськи розділили всю поклажу на чотирьох, бо Ніна „терпіти не може коли для неї щось роблять лише тому, що вона дівчина.“
Певно ти не уявляєш, що це таке вдень дряпатися кущами, колючими й рясними, як моя борода. Дряпатися з 20-хунтовим багажем за плечима. Це приблизно таке саме, якби тобі за спину прив'язали мокрого піску і примусили лізти на хмародряпа, при чому весь час били-б по ногах, по спині, по обличчю колючим дротом.
Дві години впертої роботи, і я безсило впав на вершині скелі. Через п'ять хвилин коло мене лежав і брат, але Юхима й Ніни не було й чуть. Ми гукали, прислухалися: тиша. Мертва, пустопорожня тиша. Нарешті десь чутно стогін, потім жіночий сміх… шелестять кущі, і Ніна легкою ходою йде до нас, але згори.
— А Юхим де?
— А… там, — вона робить невиразний жест униз.
Ждемо. Знову зашелестіли кущі, нарешті з'являється Юхим…
Обідраний, червоний і безсилий.Важко дихаючи, кидає він клунки, і лише тепер я помічаю, що в Ніни немає поклажі. Розкриваю рота, щоб шпигнути її, але вона підводиться й кричить:
— Швидче, швидче! Треба ще встигнути з самої гори подивитися на захід сонця. Путеводитель Ціперовича каже, що це надзвичайно красиво!
Юхим дивиться на мене; в очах у нього передсмертний сум… Я вагаюся хвилину-дві, а потім рішуче й понуро беру три оклунки, і згинаючися впоперек, лізу слідом за ними.
Ти, здається, приятель Юхима, так знай же, що він велика свиня; коли я змучений, стомлений, як останній віл, пер ці прокляті оклунки, плюючися густою, як вершки пряженого молока слиною, падав, дряпався і знову ліз, то він, стоючи на горі і заклавши руки в кешені, шепотів щось Ніні, а вона сміялася. Я знаю, він нарочито казав їй щось смішне про мене.
Мені звичайно на Ніну наплювати, але для чого він їй показував, що в мене висмикнулася нижня сорочка?
Ночували ми на горі. Ніна закуталася в три простирадла, а ми троє в одне… воно було вузеньке таке й дране. Я розвів багаття і всю ніч, до ранку, одним боком клацав зубами, а другим пікся…
Нарешті прийшов ранок, і ми всі, злі, сонні (крім Ніни, звичайно,) почали спускатися.
Ніна, як завжди, була спереду.— Ех ви, — кричала вона глузливо. — Нещасні, от і бери вас з собою в компанію.
Я потихеньку лаявся, а Юхим, кинувши мені свої речі, подався слідом за нею…
Цілий день ми відпочивали в Ялті, а ввечері пішли обдивлятися місто.
Бачиш, друже, коли ти приїздиш до Криму, то який би-ти розумний не був, яка-б солідна й поважна не була твоя постать, тебе все одно будуть вважати за дурня. Всяк дивитиметься на тебе, як на дійну корову. Це така вже вдача тутешніх тубільців; росіяни, татари, українці, незалежно від віку й полу, по-за межами класової диференціяції, але, залежно від „кримського стажу“, всі вони вважають випадкового кримчака за своєрідний ходячий гаманець, з якого можна і треба тягнути й видурювати гроші.
Якщо ти розумний, то тебе напоять бузою, напихають виноградом і отруять квасом, що прибрав тут чудну назву „молоде вино“, а твої останні гроші запропелюють десь у рулетці чи казино.
А якщо ти дурний, та й ще одружений, та плюс ще якийсь зав чи пом-зава до того, то напродають тобі шарфів, ножів, ціпків з випаленими квітками або з написом „Ялта“, „Марусі від Колі“, а що вже надягнуть на твою голову мерзотну, оксамитову дурницю, що зветься тут тюфтейка, то це факт.
Ми були розумні, а тому потрапили до коників.
Що таке коники, ти знаєш.Довго мовчки стояли ми і дивилися. Певно, що так і пішли-б, не наважившися грати в той вечір, якби Ніна не заявила, що її отінила геніяльна ідея:
— Слухайте! Раз-два! Сім очків. Одне зеро. Три чіт. Три нечіт. Як-що ставка 20 коп., то нечіт — перша — програли. Гаразд, вдруге вдвічі — програли 40. Добре: втретє 80 — програли. Так: четверта 1.60 — програли. Знову: вже 3.20 — узяли 6.40; ergo: повернули гроші і маємо прибутки. Хай програємо ще раз, але по теорії ймовірности не може-ж без кінця бути чіт!
— Система справді безпрогришна, — каже брат.
— Я цілком приєднуюсь… це — Юхим.
— А ви? — питає мене Ніна.
— Гм… це вроді-б то perpetuum mobile, — кажу я, — сумнівно, але… скільки в нас грошей, крім тих, що на квитки?
— Дванадцять карбованців.
— Добре… Я піду куплю собі квитка, дайте крім того мою частку — 3 карбованці, а потім грайте собі.
На мої слова ніхто не звернув належної уваги, але мене попередили, що з виграшу я одержу дулю.
Добре… За півгодини вони вимагали, щоб я їм віддав свої три карбованці.
Я віддав і три, і дванадцять, що були призначені на квиток. І що-ж? вони мене потім лаяли. Бачиш, доки ми сперечалися, впав нечіт, а потім знов 16 разів зряду був чіт…Ти розумієш?
Друже, вишли хоча-б десятку. Ми всі пишемо листи до знайомих, аби дістати гроші.
В кешенях старих штанів я випадково знайшов карбованця, і ми всі мусимо на нього прожити, поки не пришлють грошей.
Це, звичайно, якщо його візьмуть, бо він подраний і, чомусь, пройшов гасом. Поспішай з відповіддю.
Твій Іван.
Ялта, 1926.
Дякую за гроші.
Виявилися, що в нас семеро друзів — кожний прислав по червінцю.
П'ятдесят ми відклали на квитки, десять на їжу, п'ять на непередбачені витрати, а на п'ять з Ніниної ініціятиви вирішили влаштувати оргію.
Моя пропозиція була така: двадцять п'ять „Стандарта“ — шістдесят копійок, вино чотири бутилки — чотири карбованці, два хунти хліба — десять копійок, і півхунта ковбаси — тридцять.
Ніна визнала мій підход за поганий і запропонувала таке:
— П'ять карбованців — п'ятдесят пирожних.
Брат вагався, а я твердо стояв на своєму. Скінчилося на тому, що Юхим, одвівши мене й брата вбік, прохав нас поступитися, бо для нього це „важливе принципове питання“.Ми поступилися, але для чого це було потрібно Ніні, я й досі не знаю.
Ага, одна дуже важлива справа. Якщо ти зустрінеш де Ціперовича, автора „Путеводителя по Крыму“, то постарайся прибити його, або телеграфно сповісти мене. Я зараз-же прибуду з бравнінгом і постараюся загнати хоч дві кулі в його нікчемну голову.
Ти це розумієш, немає в Криму ані одного кутка, де-б в його проклятій книжці не було сказано:
„З цього місця схід сонця чарує Вас тисячами фарб, а прекрасні віли в стилі Ро-ко-ко (щоб вони згоріли були!) ніжно й чітко вирисовуються на тлі пишної південної природи“,
або:
„Неможна проминути мису „Ай-Тодор“, де на височині x, y, z метрів, як прекрасна казка, пишається замок, що чарує Ваш зір“ і т. под., далі йде біографія якогось чудака, три чи чотири версії його роману і всілякі жахи.
Тепер Ніна п'є мою кров тим, що чи десь на горі чи біля моря, де справді око відпочиває на м'яких фарбах, витягає цього проклятущого Ціперовича, читає і каже:
— Ах… і сміється.
Вона ретельно додержується порад цього лисого дурня (а він неодмінно лисий) і поки не вилазить усіх кутків, що на трьохверстовій мапі позначені зіркою, ми не можемо рушити далі.
Я поривався, бунтував, але от уже перед двома днями мав бути в Сімферополі, а ми лише через годину рушаємо з Алушти. І то це щастя, що я умовив її не лізти на „Ай-Петрі“ ще біля Ялти, де по Ціперовичу:
„Величня панорама південного моря і стрімкі кручі — по красі своїй конкурують з екзотичними краєвидами Італії“.
Не буду вже описувати всіх моїх мук, згадаю лише про незвичайне сальто-мортале Юхима на мою голову, що він зробив з вершини дуба, куди затаскала його нечиста сила з наказу Ніни, бо вона в того-ж Ціперовича десь на 325 чи на 235 сторінці вичитала, що в ясну годину імено з цього дуба, на самій потилиці А-Ю-Дага, видко турецький беріг.
Дійшли ми до Алушти досить благополучно, коли не згадувати одного випадку.
Ми відпочивали за Карасаном. Була прекрасна, ясна ніч. Море світилося якимось чудним світлом, шелестіло й ліниво ніжилося коло самих ніг.
Ми лежали на пляжі. Лежали спокійно, тихо, як порядні мандрівники, стомлені довгим переходом.
Всі спали. Я мрійно дивився в небо і зовсім не почував, що десь коло мене, в чиїсь голові зароджується божевільна думка погубити нас.
Думав я про всякі мирні і безобидні речі. Коли Ніна тихенько штовхає мене в бік і шепоче:
— Іване, а Іване, ходімо по виноград.— По який виноград? — здивувався я. — Де там поночі його дістанеш?
Тоді Ніна, сміючися, розповідає мені свій план. Я не знаю, які в неї були думки, але я згоджуюсь, міркуючи щось инше.
Віднині я знаю, що татари нарід скупий і, як в більшості хазяї і дрібні власники, цінують людське життя нижче якихось двох-трьох ґрон винограду…
Ой, я почував щось недобре, але підвівся тихенько, щоб не турбувати Юхима й брата.
Натягнув черевики. Брат сопів. Я підвівся, і ми ступили на один крок, але Юхим раптом сів, протер очі і запитав:
— Га? Який виноград?
— Та ото це… Я тебе будила, будила, а ти нічого не відповідав, так я покликала Івана йти по виноград.
Це була ясна брехня, але, певно, для Юхима було вигідніше, і він промовчав.
Вони пішли.
А я знову лежав і думав… Думав про те, як я ненавиджу Ніну, як добре було-б, коли-б їх там десь спіймали і дали духу.
Ні, хай одного Юхима поб'ють добре і хватить з них.
А Юхим! Ото свиня. Люди трудяться, зрощують виноградники, а всяка нахаба, що приїжджає в Крим, ходить там з дівчатами, ламає кущі, псує добро, краде…
Ех, якби я був хазяїном, халера їм у пуп, доброї бобі дав-би — якби спіймав!Море тихо, спокійно бігло до ніг, і я не счувся як заснув.
Збудив мене постріл, крики й тупання. Ми скочили на ноги.
— Що? що таке? — питав брат.
— А я знаю? Юхим потаскав Ніну по виноград.
— Збирай швидче речі, зав'язуй, я сховаю їх за ту скелю!
Не встиг він повернутися, як сталося таке: з розтріпаним волоссям прямо на нас бігла Ніна, а слідом за нею неслося гавкання собак, крики й блимали огні.
Але вона бігла швидче… вона підлетіла, оббігла круг мене і крикнула, присівши за моєю спиною.
— Спасайся!
Хотілося мені сказати Ніні гірке слово, та не встиг; якась гора наскочила на мене, голова моя полетіла вниз, ноги зачепили зорі, і я перекинувся через Ніну. Далі не розберу докладно — знаю одно: мене били і я бив.
Все це сталося так швидко, і сама бійка була така динамична, що мені здалося, ніби я всього два-три рази стукнув когось по черепу, і ми були вже самі. Якби не ґуля на лобі і не лихтарі під очима, то можна було-б подумати, що це сон.
Поки-що, як наслідок цих подій, Ніна зі мною не балакає.
У відповідь на мої докори вона запевняла, що її бити ніхто не збирався (хай посміли-б! хе!), що її лише налякати хотіли, і коли-б не моє дурне втручання, то все було-б гаразд. При чому вона замовчувала той факт, що Юхимова спина була посолена з рушниці.
Коли-ж я Юхима назвав зрадником за те, що він ввесь час бійки десь пересидів, то Ніна знов напалася на мене й сказала („Це вже в останнє“):
— А з вас що за користь була? Тільки й того, що ви мене разів два бабахнули ногами, а він хоч і втік (краще-б і ви зробили це, а то полізли з дурного розуму), проте, переждавши, приніс винограду.
Немає таки правди на світі!
Боюся, що коли ми за два дні не будемо на місці, то все це скінчиться якось трагично.
Міра мого терпіння дійшла кінця, ненависть моя палає, як Везувій. Ще одна крапля, і твій друг буде доживати свої дні десь в Бупрі за „нарочите душогубство“, та ще й з „зарані побудованим планом“.
Пишу тобі цілком серйозно. Сил моїх вже немає.
Відповідай на мою домашню адресу, бо поки дійде до тебе цей лист, я вже буду вдома, як що ця історія скінчиться на добре.
Твій Іван.
Алушта, 1926.
Ви уважно прочитали ці листи? Шкода, що я не можу дати вам оригіналу. Ви побачили-б нервовий почерк, перекреслені і наново переписані цілі сторінки… ви можливо помітили-б і жовті плями від сліз… А втім, може то морська вода?
Потім того, я три місяці не одержував від Івана листів. Три місяці я бомбардував його на стару адресу і, нарешті, на четвертий, не маючи відповіді, поїхав, аби, якщо не вдасться побачити його, то принаймні хоч передати цигарок, мила і все необхідне.
В дорозі у мене розболілися зуби. Виходячи з вокзалу, я відчував гострий, звірячий біль коло лівої скроні. Спочатку вдарило вгору, потім потягло униз, і поки я добрів до трамваю, почало боліти в усі.
І все це зробило прокляте вікно в потязі.
Сідаю й їду… коли дивлюся — Юхим. Він теж впізнає мене.
— Юхиме, здоров!
— Здоров, Борисе.
— Що робиш? Як живеш? Де Іван?
Мовчанка… Потім важке зідхання:
— Погиб…
— Ну?..
— Погиб сам і Ніну загубив.
— Та що ти? Ах, чорт? Коли-ж, як сталося? Де? В Криму?
— А чорт його знає де… Чи в Криму, чи тут… я знаю?
— Не розумію…
— І розуміти нічого — мені вставати час… До побачення, забігай…Скочив. Що за чорт?.. Ой, зуб… Проклятий зуб!
Зіскакую й собі; і раніш, ніж іти до Івана, біжу в зубну поліклініку.
— Швидче…
Мене заспокоїли, зняли пальто, й я увійшов у середину.
Переступивши поріг великого, світлого кабінету, я потрапив в коло якихось гарненьких фей. Вони в білих халатах з ласкавими усмішками (це я тепер так думаю, бо тоді й не придивлявся) посадовили мене в крісло… Зуб стрибав у роті й здавалося, що він сам от-от вискочить… Терплю. Нарешті якісь там таємничі маніпуляції скінчені… Одна з добрих фей підходить до мене й прохає роззявити рота… Голос ніби знайомий, але проклятий зуб не дає ні про що думати.
Я широко роззявлюю рота, і вона вкладає блискучі обценьки. В зубі трохи заспокоїлося, і враз я відчув, що в мене від самого черепа вздовж усього кістяка, до кінчика великого пальця на нозі, встромили гарячу, гостру шпильку…
— А — ой! — хочу сказати я, але ця фурія обхопила міцно голову і тягне, тягне годину, другу, вічність — нарешті…
— Крак…
Дивлюся помутнілими очима, а мене втішають, умовляють сісти знову:
— От, уже й немає пів зуба!Сідаю. Може так і треба? Терплю знову, міцно тримаюся за крісло… Тягне.... Нарешті чую той-же знайомий голос:
— Не можу… Позвіть Петра Івановича.
— Уф! я теж більше не можу…
Дівчата про щось радяться. Увіходить якась середнього віку людина… Дівчата йому розповідають… Він легко й швидко виймає зуба… Я дякую, збираюся йти, але чую над вухом:
— Борисе!
Обертаюся — Ніна.
— Чого ви тут?
— Я вже два місяці, як вчуся на зубфаці, — каже вона радісно. — Це я вам виривала зуба.
— А… гм… дякую… — розгублююсь я, але мене виручає лікар. Він підходить до Ніни й каже суворо:
— Ніно Миколаєвно! Я просив вас, щоб ви не чіпали пацієнтів. Вам ще рано, бо ви тягли сусідній, цілком здоровий зуб. Дивіться, як роблять старші.
Ніна ображено дивиться на нього і вже хоче сказати щось, але лікар безнадійно махає рукою й відходить.
— Ну, ходімо до мене, каже вона…
Я хочу розпитати про Юхима, хочу взнати, чому вона жива й здорова, але вона наповнила мої вуха тисячами всяких дурниць…
Швидко минули вулицю, другу й піднялися на другий поверх.
Ніна подзвонила, і коли розчинилися двері, я побачив руду щетину мого хорошого Івана, а він широко розкрив обійми.Я просидів у них дві години, і нам було весело. Іван мені казав на прощання:
— Живемо ми добре, але часто лаємося. Ти-ж знаєш мене: я ніколи ні в чому не поступаюся…
В сінях вони посварилися. Ніна щось казала Іванові сердито і вперто, а він як завжди бубонів:
— Чорта пухлого! Хай я буду останній йолоп, коли зроблю це… Я з тобою й балакати не хочу…
Але зачинилися двері, і я почув, що там у сінях, де зосталися Ніна й Іван, ніби там пищали миші й хтось ходив калошами по болоті й чавкав.
— А все-ж таки, Ніно, я не розумію вашої поведінки в Криму! — сказав я знову, відчиняючи двері.
Звичайно, я не осуджую Івана за цей вчинок. Дійсно неприємно, коли підглядають твоє інтимне життя.
Але скажіть: — навіщо треба було кидати важким чоботом? Невже під рукою не було якоїсь старої калоші?