Листи съ хутора (1861)/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Листи съ хутора. Про городи й села  (1861
П. А. Кулішъ
Листъ I
Видання: Петербург: накладом П. Куліша, 1861.


Усі письме́нні лю́де, опрічъ двохъ, або́ трёхъ, кото́рихъ го́лосъ до насъ дохо́дить ра́ють намъ свое́ хуторя́нське життя́ на міща́нське міня́ти, бо, отъ, ка́жуть, ви въ про́стихъ сви́тахъ та сорочка́хъ хо́дите, а той би́тий и ви́мятий людъ по города́хъ — одягни́й, на́че па́нство, и го́рниці въ ёго на помо́сті, и вікна въ ёго вели́кі, и ла́со вінъ ість, и со́лодко вінъ пъе, и за́бавки въ ёго благоро́дниі, и до книжо́къ вінъ бере́тця охо́чо, и незаба́ромъ зрівня́етця освітою съ пана́ми и зъ Жида́ми; а ви зостаете́сь у всіхъ поза́ду…

Коли́бъ ма́ли во́лю сі добро́діі, то вже бъ давно́ на́ші хуторі поспи́сували, росціни́ли вся́кий ступінь землі, позаво́дили бъ на вся́кий ху́тіръ по трахти́рю зъ катери́нкою, и було́ б у насъ такъ га́рно та лю́бо, якъ у нихъ отта́мъ де-не́будь на Кресто́вському, або́ въ Соко́льникахъ, чи що́. Роди́вшись у города́хъ, зрісши въ висо́кихъ пала́тахъ, вони́ нічо́го кра́щого й не ви́думають надъ свою́ па́нську, чи, якъ тамъ ка́жутъ, комфорта́бельну жизнь. А нашъ братъ, хуторяни́нъ, попа́вшись у ту камяну́ Москву́, або́ въ той безо́дний бурхъ, ди́витця, ей же Бо́гу, зъ вели́ким жа́лемъ на той одягни́й та ла́сий людъ, ди́витця та й ду́мае собі: »Бо́же мій! якъ тутъ оці пани́, у сій тісно́ті, біду́ють! Зо́лотом сся́е, у каре́ті іде, а яки́мъ во́здухомъ ди́ше!… Так оце́ вони́, ти́і роско́ши?… Або́, мо́же, оця́ гуркотня́, оце́й го́мінъ, га́ласъ, гукъ, свистъ, — чи не се та пова́ба, кото́рою насъ ма́нять изъ ти́хихъ хуторівъ співу́чихъ до то́і мизе́рноі цивилиза́ціі?… Або́, мо́же, оця́ дорожне́та, що чоловікъ не прохарчи́тця и гниля́тиною за ті гро́ши, що гірко́ю пра́цею загорю́е, — мо́же, се вона́, та кра́ща до́ля одъ на́шоі убо́гоі, та не голо́дноі до́лі?«

Проманта́чились городя́не на своі що-ти́жня нови́і мо́ди; проілись на своі ла́сощи, проци́ндрили ба́тьківщину на дороги́і за́бавки; пішла́ полови́на въ старці черезъ дурни́й на́товпъ, черезъ ту навісну́ дорожне́ту; то вже тепе́ръ на́шого бра́та, хуторяни́на, до се́бе, до гу́рту, да грома́ди, до спільности заклика́ють. Змилосе́рдились, ба́тче, якъ тамъ ка́жуть, гума́нні лю́де, комфорта́бельні чоловіколю́бці, що скілько-то наро́ду по хутора́хъ не зна́е вели́кихъ благъ цивилиза́ціі, якъ отъ на Кресто́вському о́строві мужики́ зна́ють, що ма́ти, мужи́чка въ па́нській шля́пці, черезъ ну́жду, або́ черезъ ледя́чу свою́ воспи́танность, рідну дочку́ продае́; змилосе́рдились надъ на́шою темното́ю, що ми, опрічъ ріллі́ свое́і та па́сіки, та чума́цтва, або́ про́стого ше́вства, краве́цтва, ри́марства, кушнірства, тка́цтва, кова́льства, то що́ таке́, нічо́го въ сві́ті не зна́емо, що́ по чімъ купу́етця и продае́тця: скілько одступно́го взя́ти грішми, або́ чимъ и́ншимъ, за рідного ба́тька, ма́тіръ, бра́та, сестру́ або́ й дити́ну, якъ ча́сто (ого́, якъ ча́сто!) бува́е по тихъ цивилизо́ванихъ сто́ронахъ. Боли́ть у нихъ се́рце, у тихъ письме́ннихъ и друко́ванихъ городя́нъ що ми нау́къ іхъ и слове́сности пи́саноі не зна́емо; а про те сі добро́діі й забу́ли, що на одну́ со́тню ро́ківъ по пять разъ вони́ одъ старо́і нау́ки й слове́сности одцу́рувались, и сами́ ще не зна́ють, яко́і віри и яко́го смаку́ бу́дуть пере́дъ сме́ртю.

Ми жъ, лю́де про́сті, якъ навчи́лись на Варя́зькій чи на Лито́вській, або́ По́льскій па́нщині за плу́гомъ до́бре ходи́ти и недолю́дківъ годува́ти, то й до́сі себе́ сами́хъ и білору́кихъ городя́нъ хлібомъ году́емо. Се, здае́тця, не лука́ва нау́ка, а въ васъ, городя́нъ, есть и ехи́дні нау́ки: е въ васъ такі нау́ки, щобъ до віку вічнёго тілько сами́мъ у зо́лоті купа́тись; е въ васъ и таки́і нау́ки, що хто кого́ проведе́ та знена́цька нася́де, того́ вели́кимъ чоловікомъ велича́ють. А въ насъ таки́хъ добро́діівъ зову́ть по́-просту пъявка́ми та людоідами; ми одъ таки́хъ, поли́ одрізавши, му́симо втіка́ти, аніжъ свій ро́зумъ и ду́шу іхъ лука́вою доро́гою пуска́ти.

Мо́же, ска́же хто, що не втечемо́, хова́ючись по своіхъ закапе́лкахъ, що доберу́тця вони́ до насъ коли́сь, якъ уже́ ви́ссуть уся́ку свіжу си́лу округи́ се́бе, и що, заста́вши насъ невмілими свое́і всеми́рнёі нау́ки, якъ-разъ підго́рнуть підъ свою́ корми́гу, и бу́де зъ на́ми те, що зъ Ло́ндонською та Ирла́ндською бідо́тою: тимъ би то лу́чче то́і до́лі лихо́і запобіга́ючи, сами́мъ намъ заворуши́тись у своіхъ хутора́хъ по-городя́нські и заздалегідь уже́ городя́нського ду́ху и ро́зуму набра́тись, бо, ка́жуть: во́ронъ во́рону оче́й не ви́клюе!

Та́къ насъ ляка́ють и та́къ намъ ра́ють ти́і вожаки́ городя́нъ, що ви́думали прему́дрость ище́ мудрійшу одъ Христо́воі! А ми спро́ста, якъ намъ Богъ положи́въ на ду́шу, одвіту́емо: »То́ ще на́-двое ба́ба ворожи́ла, чи бу́демо ми въ городя́нъ підъ корми́гою, чи ні, а жидовіти намъ… ні, се не по на́шій нату́рі! Коли́ жъ уже́ спра́вді така́ на́ша до́ля, щобъ намъ до-віку не було́ просвітку, то лу́чче намъ усімъ одно́ на одному́ повміра́ти, аніжъ изъ свое́і пра́ведноі віри та въ жидівську, городя́нськимъ ро́бомъ, попереверта́тись!«

Ото́ жъ нічого намъ, пано́ве городя́не, симъ дорека́ти, що ми, мужику́ючи по хутора́хъ и се́лахъ, не такъ-то ква́пимось до вся́коі ново́і всеми́рнёі нау́ки, остаючи́сь у панівъ и въ жидівъ поза́ду. Ду́маете, мо́же, що ми цура́емось освіти? що въ обскуранти́змі, якъ мовля́ете, ми закоха́лися? що ро́зумъ нашъ ле́жнемъ звикъ изъ да́вніхъ даве́нъ лежа́ти?… Ой-ой-о́й! я́къ-то воно́ зда́леку химе́рно вамъ усе́ здае́тця! Хто́ жъ ви́ненъ тому́ обскуранти́змові, коли́ ви тілько городи́ зна́ли освітою забезпе́чувати, а намъ не дали́ во́лі, безъ свого́ городя́нського поря́дку, хоть найме́ншу шко́лку, по грома́дському ро́зуму, у се́бе на селі завести́?

Ро́зумъ нашъ ле́жнемъ изви́къ лежа́ти? Якъ же бъ воно́ и́нше ста́лося, коли́ дити́ну для нау́ки тре́ба изъ семъі ви́рвати и міжъ такі лю́де засла́ти, кото́рихъ не зна́ешъ и не відаешъ, яки́мъ вони́ ду́хомъ ди́шуть и що́ съ твое́і дити́ни зро́блять? Зновъ же й коштъ на ёго положи́ таки́й, за ту городя́нську нау́ку, що, мо́же, тілько съ ти́сячи въ одного́ господаря́ зна́йдетця на те й доста́токъ. Уже́ жъ воно́, учи́вшись тамъ міжъ городя́нськими дітьми, и одъ про́стоі свити́ни, и одъ про́стихъ звича́івъ та й одъ рі́дноі мо́ви свое́і одви́кне. Яки́й же зъ ёго бу́де семъяни́нъ у про́стій ха́ті, міжъ про́стими селя́нами? Лу́чче жъ ёму́ въ ба́тька та въ ма́тери про́стого господа́рства навчи́тись, аніжъ чужи́мъ у рідну се́мъю съ тими́ нау́ками верну́тись.

Отъ воно́, якъ у насъ ро́зумъ нашъ ле́жнемь лежи́ть. Про се ви, городя́не, не турбу́йтесь. Мо́же, коли́сь на́ша грома́да впо́раетця зъ діломъ та пола́годить де́-що, що ви жъ намъ, набіга́ючи до насъ, для поря́дку попсува́ли, та тоді вже свое́ю во́лею и своімъ ро́зумомъ розбере́, до яко́і нау́ки тре́ба діто́къ изъ-ма́лку вправля́ти, — тілько такъ, щобъ и въ нау́ку дити́на вбива́лась, и одъ леда́чого товари́ства городя́нського не псова́лася. Бо, по на́шому про́стому ро́зуму, то́ ще не вели́ке діло, якъ одно́ знайти́, а дру́ге втеря́ти.

Спаси́бі вамъ за тихъ високовоспи́таннихъ коза́чихъ, або́ мужи́чихъ, діте́й, що зъ на́шимъ бра́томъ не вміе вже й заговори́ти! Спаси́бі вамъ и за тихъ розу́мнихъ люде́й, що якъ понаізджа́ють изъ городівъ до насъ у го́сті, то въ ма́тери се́рце не на мі́сті за своіхъ простова́тихъ, неполо́ханихъ ище́, щи́рихъ душе́ю до́чокъ, по́ки панича́ съ ху́тора, або́ зъ госпо́ди не збу́де! Спаси́бі вамъ за тихъ ви́вяленихъ женихівъ, що своіми грішми ва́блять до се́бе найдоро́жший цвітъ хуторя́нокъ и селя́нокъ! Не хо́чемо ми нія́кихъ благъ цивилиза́ціі, коли́, за сі бла́га, діти на́ши не вмітимуть изъ на́ми, підъ на́шу ста́рість, розмовля́ти, коли́ вони́ насъ, а ми іхъ, черезъ іхъ вели́ку освіту, не розумітимемо! Беріть собі на-віки и не пуска́йте до насъ ва́шихъ малёванихъ паничівъ, що вміють діво́чимъ ро́зумомъ и се́рцемъ, якъ паху́щою квіточкою, що-дня міня́ючи, забавля́тися! Неха́й догнива́ють у васъ по города́хъ ти́і по́скрібки цивилиза́ціі, що, мовъ зъ домови́ни упирі, на свіжу кровъ ки́даются! И неха́й лу́чче ми бу́демо до віку вічнёго въ ла́таній сіромя́зі ходи́ти, аніжъ людськи́і слёзи кварта́ми міряти!

Се вамъ, городя́намъ, цивилизо́ванимъ лю́дямъ, о́дповідь на́ша на ва́ши зази́ви до спільности зъ ва́ми, до нау́ки, до практи́чнёі му́дрости, одъ кото́роі полови́на зъ васъ у зо́лоті купа́етця, а полови́на въ воню́чій грязі то́не, одъ пеке́льноі робо́ти чу́чверіе и зъ го́лоду ги́не. А що ми слове́сности ва́шоі кни́жнёі не зна́емо, то скажіте сами́: що́ жъ би съ то́го за добро́ було́, коли́бъ ми, сто літь наза́дъ, те жъ саме́, що й ви, чита́ли, и того́ само́го смаку́ що й ви, набіра́лись, та начита́вшись и набра́вшись того́ ли́ха, якъ жа́ба грязі, почали́ ва́шимъ ро́бомъ у сво́іхъ хутора́хъ и се́лахъ ходи́ти!

Чи ска́жете, мо́же, що то́ була́ па́косна, по́зи́чена слове́сность, кото́роі ви вже тепе́ръ одцура́лись и вже намъ тепе́ръ хоро́ші книжки́ друку́ете? Згада́йте жъ, бу́дьте ласка́ві, у кото́рий се вже разъ ви намъ такъ гово́рите, ви, письме́нні, городя́нські лю́де, поча́вши съ того́ старода́внёго віку, якъ ва́ші прапра́щури сме́рдомъ на́шого бра́та записа́ли? Аже́ жъ ви зна́ете по старосвітськихъ книжка́хъ, що Іезуіти и и́нші катели́цькі по́пи, ще кра́ще одъ васъ говори́ли про душе́вну освіту, и по се́лахъ босоно́гі ми́ссіі розсила́ли, мовъ би нови́хъ апо́столівъ постанови́вши, и бага́то зъ насъ до то́і ома́ни поква́пилось и одъ про́стоі віри мужи́чоі[1] одщепилось.... Що́ жъ ви́йшло? Брехня́, та й го́ді!…

Та чи одні жъ катели́ки по города́хъ люде́й и віршами, и вся́кою и́ншою слове́сностю обду́рювали? Исто́рия обма́ну до́вша, якъ-би́ іі́ списа́ти, одъ исто́риі щи́роі пра́вди, — що, якъ-би́ перетруси́ти всі книга́рні, якъ-би́ хто взявъ у ру́ки тако́го ціпа, щобъ уве́сь той да́вній и неда́вній мо́тлохъ перемолоти́ти, то чи́стого, пра́ведного зерна́ чи набра́лось би й съ ківшъ. Сами́ ви се до́бре зна́ете, а намъ изъ своіми книжка́ми набива́етесь.... О, бо'да́й васъ, цивилиза́торівъ! У васъ усе́ тілько сбытъ и потребленіе на умі! и якъ-би́ ввесь миръ закипівъ то́ргомъ, то вамъ би й ра́ю Бо́жого не тре́ба.

Отъ же въ хутора́хъ не ду́же городя́намъ віри дойма́ють. Може, ви й спра́вді пороби́лись уже́ святи́ми, надиви́вшись на своі старі гріхи́, та хто́ жъ намъ за васъ у пору́ки ста́не? Зда́вся Ци́ганъ та на своі діти.... чи не така́ бу́де пору́ка? Ва́ша пра́вда — въ Бо́га на су́ді, а передъ очи́ма въ насъ — тілько ва́ша кри́вда, почина́ючи съ то́го да́внёго віку, якъ ва́ші письме́нні, вельмо́жні, и бага́ті пре́дки прозва́ли и записа́ли на́шого бра́та сме́рдомъ. Тимъ-то й не ймемо́ ми вамъ віри, хочъ, мо́же, ви вже й присвяти́лися. Не ду́рно бо гово́рять: Брехне́ю світъ прійдешъ, та наза́дъ не ве́рнесся!…

Що́ жъ намъ ва́ша слове́сность друко́вана, коли́ сами́ ви намъ изневірились?… Що ви іі́ собі вподо́бали, се намъ байду́же, бо ви й про Вольте́ра (або́ ва́ші діди́, все одно́) на пупъ крича́ли, що притьмо́мъ світъ після́ тьми осия́въ миръ; а Вольте́ръ самъ написа́въ, що слу́гамъ и че́рні нічого ёму́ сказа́ти: се бъ то ёго́ пу́блика — самі пани́, самі просвіще́нні. Ви такъ не гово́рите, якъ говори́въ и надрукува́въ вели́кий учи́тель ва́шихъ пре́дківъ-городя́нъ. Ви вже не наха́бою, якъ тоді води́лось, а лагіднимъ сло́вомъ, силку́етесь прилу́чити насъ до гума́нноі (лу́чче бъ гуме́нноі) грома́ди. Ласка́венько насъ велича́ете мужичка́ми, и вже соло́дкимъ па́нськимъ голоско́мъ гука́ете: Паслушай! паслушай! эй ты! какъ тѣбя, любѣзнай, завутъ? Полно тѣбѣ сидѣть за чаркою па васкрѣснымъ днямъ съ сосѣдамъ: лучшѣ на́, вотъ, пачитай книшку, прасвѣтись малѣнька, друкъ ты нашъ сѣрдѣчнай! И ду́маете, що въ вас есть що́ сказа́ти и слу́гамъ, и пото́мкамъ тихъ сме́рдівъ старосвітськихъ, що Варя́гамъ па́нщину роби́ли. Эге́, ма́буть, що есть, коли́ мужичо́къ и друкъ сѣрдѣчнай маха́е тілько руко́ю одверта́ючись! Коли́ жъ візьметця до кни́жки, то въ тій кни́зці не бу́де ва́шихъ химе́ръ соло́дкихъ: ту кни́жку написа́ли лю́де, кото́рі сами́ зна́ли ну́жду й напа́сть уся́ку, кото́рі не мча́лись ви́хремъ зъ дзвонка́ми черезъ убо́гі се́ла, а своіми нога́ми захо́дили до люде́й у ха́ту и на ни́ву та, приголу́бивши до се́бе діте́й мужи́чихъ, ро́бомъ свого́ Учи́теля благо́го, — говори́ли пра́веднимъ сло́вомъ до люде́й, навча́ючи іхъ ду́ши спаса́ти, а не кише́ні грішми начиня́ти. Отту́ кни́жку чита́ли на́ші пре́дки за ти́сячу ро́ківъ до насъ, та й каза́ли: пра́вда! Ту кни́жку и ми чита́емо, та й гово́римо: пра́вда, навіки пра́вда!… А ви про своі книжки́ сто літъ наза́дъ крича́ли: пра́вда! ще кра́ще одъ само́і пра́вди! а тепе́ръ про́ ті жъ самі книжки́ на ввесь миръ репету́ете: брехня́! а оце́, що ми сами́ написа́ли, оце́ вже пра́вда!

Такъ кого́ жъ ви ду́маете моро́чити? малу́ дити́ну, чи що́? Мала́ дити́на пійме вамъ віри, а ми́, сла́ва Бо́гу, ти́сячу ро́ківъ, якъ себе́ зазна́емо и, поча́вши одъ О́легівъ, кото́рі до насъ на гото́ве прийшли́, надиви́лись дово́лі на вся́кихъ ошука́нцівъ:

Були́ видю́щі и сліпі́,
Були́ и шта́тські и вое́нні,
Були́ и па́нські и казе́нні,
Були́ миря́не и попи́.

Отта́къ ми одка́зуемо тимъ экономи́стамъ ва́шимъ столи́чнимъ, або́ й тимъ пра́ктикамъ-поэтамъ, кото́рі надъ міщани́на, та надъ пра́сола, та надъ цивилизо́ваного куцака́ нічо́го й кра́щого въ сві́ті не зна́ють. Розу́мна душа́ пе́вно не пора́е на́шому бра́ту, хуторяни́ну, свій ти́хий холодо́къ на ту грукотня́ву та спе́ку міня́ти, або́ съ про́стоі сви́ти въ ти́і дорогі оде́жи вбіра́тися. Ми такъ собі мірку́емо: що нема́ и въ сві́ті кра́щоі оде́жини, якъ на́ша про́ста сви́та. Якъ поду́маешъ, че́резъ яки́і вчи́нки лю́де собі ти́і сае́ти та оксами́ти добува́ють, то́, да́лебі, вона́ въ на́шій ду́мці сся́е кра́ще вся́кого дорого́го ка́меню на тихъ жупа́нахъ, або́ широ́кихъ па́нськихъ су́княхъ, — що ні одна́ жъ то гірка́ слёзи́на на те шорстке́ ткання́ не покоти́лася!… Да́лебі, здае́тця вона́ намъ яко́юсь ніби свято́ю ри́зою; и въ одно́го Бо́га тілько кра́ща оде́жа, якъ роски́не вінъ іі́ одъ кра́ю до кра́ю небеси́, усю́ въ зо́ряхъ блиску́чихъ.

Неха́й собі гуркотя́ть и сви́щуть чугу́нки, кому́ іхъ тре́ба. Коли́бъ намъ було́ тре́ба того́ ди́ва, то й ми бъ собі зроби́ли, бо грома́да — вели́кий чоловікъ и якъ схо́че, то на все до́бре спромо́жетця. Що́ жъ, коли́ не прийшо́въ ище́ нашъ часъ про чугу́нки дба́ти? Ще, мо́же, тре́ба пе́рше двори́ й хати́ повимітувати та тоді й до білшого діла бра́тись. Ато́ — тутъ насъ сміттямъ и вся́кимъ гно́емъ заки́дано, а намъ, забу́вши про свою́ бідола́шню госпо́ду, слідо́мъ за чужозе́мцемъ бігти!…

Ні, ми такъ собі діло розбіра́емъ, що, коли́ тре́ба на́ щось, щобъ одні лю́де, якъ отъ Ангеля́не, попе́реду всіхъ ишли́, то, ма́буть, и те тре́ба, щобъ и́нші, якъ отъ ми, Украінські хуторя́не, поза́ду зостава́лися. Коли́ тре́ба, щобъ одні по города́хъ чу́чверіли, я́къ оть на́ші бу́рховці, то, ма́буть, и те́ тре́ба, щобъ дру́гі по хутора́хъ и се́лахъ міцни́мъ, неліченимъ здоро́въямъ, на́че дуби́ зеле́ні, тве́рдо на своій рі́дній землі стоя́ли.

Зновъ же, коли́ тре́ба на сві́ті таки́хъ, щобъ уся́ку прему́дрость кни́жню розуміли, то пе́вно тре́ба и те, щобъ чоловікъ чита́въ тілько одну́ кни́жку, вели́кий Завітъ вели́кого всеми́рнёго Учи́теля, а Бо́жий миръ розумівъ більшъ се́рцемъ, ніжъ голово́ю. Бо й сами́ отті цивилиза́тори неха́й би ро́зумомъ своімъ збагну́ли: що́ бъ то було́, якъ-би́ нашъ братъ одда́вся все́ю душе́ю ще іезуітській нау́ці (а Іезуіти про́бували вчи́ти насъ и зъ го́лою ша́блею)!…

Цивилиза́ція, ка́жуть, веде́ чоловіка до вся́кого ща́стя.... А якъ же ні?… Що́ тоді, пано́ве? де́ тоді візьмете люде́й свіжихъ душе́ю и міцни́хъ здоро́въямъ, щобъ и́ншимъ ро́бомъ зопсо́вану по всій землі жизнь попра́вити?… Та́къ поки́ньте жъ хочъ насъ, бу́дьте ласка́ві, по хутора́хъ про запа́съ: мо́же, ми ва́шимъ пра́внукамъ згодимо́ся. Пишіть собі тамъ и друку́йте що-хотя́. Мо́же, воно́ й до́бре кому́ слу́хати васъ, тілько не намъ. У насъ, пано́ве, нау́ка своя́, тисячолітня: вона́ навчи́ла насъ більше слу́хати пра́ведного Сло́ва Бо́жого, аніжъ лука́воі па́нськоі мо́ви. Коли́бъ ви такъ учи́ли, якъ учи́въ Христо́съ, то ми бъ васъ послу́хали одра́зу, ато́ ви у́чите не Бо́гові, а мамо́ні служи́ти; золото́му и́долу розу́мною свое́ю голово́ю кла́няетесь, ду́маючи, що пішли́ ще дальшъ само́і Ева́нгелиі.... »Просвіти́лись«, якъ той мовля́въ,

.... »та ще й дру́гихъ
Хо́чуть просвіти́ти;
Со́нце пра́вди показа́ти
Сліпи́мъ, ба́чишъ, дітямъ....«

Поки́ньте, ка́жете, своі про́сті хуторя́нські звича́і — бу́дете бага́ті. А на́ що жъ намъ, пано́ве, бага́тшими бу́ти? Хиба́ въ насъ істи й пи́ти нічого, або́ нема́ соро́чки, свити́ни й кожуши́ни, або́ не те́пло намъ у на́шій ха́ті, або́ нема́ просто́ру круго́мъ ха́ти, або́ ні за що намъ спра́вити по свое́му зако́ну весілля, чи роди́нъ, чи хрести́нъ, чи чого́? На́ що жъ намъ те навісне́ бага́тство? Хиба́ на те, щобъ ожидовіти? щобъ не така́ душа́ була́ въ насъ про́ста й милосе́рдна? Або́ на те́, щобъ, поки́давши свою́ деше́ву, тисячолітню оде́жу, рва́тись усіма́ си́лами, щобъ на городя́нську пиху́ спромогти́ся, на ту ледащи́цю мо́ду, що на рікъ по пять разъ перекро́юе су́кню, на́че мала́ дити́на, гуля́ючи въ ляльки́? Або́, може, на те, щобъ занедба́вши своі про́сті звича́і, вки́нутись у той дурни́й комфо́ртъ, у ту и́дольску ро́скішъ, що нема́ ій ні міри, ні впи́ну, ні на́ситу?… До́бре намъ ра́ете, спаси́бі вамъ!

А по-на́шому, такъ чолові́кові за свою́ про́сту, домотка́ну сви́ту тре́ба обома́ рука́ми держа́тися. Се ёго́ во́ля! Се ёго зату́ла одъ дия́вольскоі поку́си — мо́ди, кото́ра васъ, городя́нъ, до тяжко́і робо́ти або́ до лука́вихъ ви́гадокъ и ви́думокъ день и нічъ поганя́е. Ти́мъ-то борони́ Бо́же, якъ-би́ вся́ке въ насъ до книжо́къ городя́нськихъ хапа́лося, поки́нувши свою́ еди́ну кни́жку, та й поняло́ ва́шимъ книжка́мъ віри більшъ, ніжъ тій спасе́нній, пра́ведній кни́зці! Було́ бъ, мо́же, те, що всі зжидовіли бъ и за гро́ші ріднихъ батьківъ попро́дали.

Що тамъ десь, за мо́ремъ, шмато́къ Аме́рики цивилиза́цію тро́шки на до́брий ладъ буцімъ-то спра́вивъ, идучи́ попере́дъ усёго світу, то се ми зна́емо и ра́дуемось. Неха́й тимъ людця́мъ хоро́шимъ та богобоязли́вимъ и до кінця́ слу́жить форту́на у вели́кому ді́лі. Тілько жъ намъ ра́но ще слідо́мъ за ни́ми бігти, не впо́равшись пе́рше съ тимъ, исъ чимъ вони́ до́бре впо́ралися. Якъ же́ намъ, уда́вшись не по свое́му ро́зуму и не по своій розу́мній волі, у цивилиза́цію, та тимъ тілько зроби́ти зъ се́бе ні Бо́гу свічку, ни чо́рту кочере́жку, то лу́чче намъ у своій шорсткій корі ще ро́ківъ зъ со́тню пережи́ти та тоді вже іі́ зъ се́бе злу́щити, якъ не ста́не въ насъ на Вкраі́ні де́-якоі по́гані, кото́ра у вся́ке до́бре діло міша́етця и вся́ке до́бре діло псуе́ и нівечить.

Та́къ ми про городя́нські нау́ки и городя́нську слове́сность собі мірку́емо. Неха́й ти́і комфорта́бельні человіколю́бці не ду́же надъ на́шою до́лею вболіва́ють. Не пога́на до́ля на́ша, хліборо́бська й чума́цька, хвали́ти Бо́га! Не проміня́емо ми іі́ на городя́нську́, ніби-то кра́щу, и сви́ти свое́і че́сноі и непови́нноі не оддамо́ ні за які сае́ти и оксами́ти.



——————

  1. Chłopska wiara — такъ всі катели́ки на Вкраі́ні взива́ли на́шу віру въ XVI, XVII и XVIII віка́хъ.