Люборацькі (1920-ті)/1/X
| ◀ IX | Люборацькі Частина перша X |
XI ▶ |
|
— Пачему ти в класс не хаділ? — поспитав смотритель на екзамені.
— Нє било сапоґов, — відказав Антосьо.
— А пачему не учілся? — поспитав той.
Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:
— Нє било ахоти.
— Так вот ми поддадім йому ахоти. Взять єво! — гукнув смотритель.
Ростягли сіро́му й вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.
Останній празник сього року. Ковинського сключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо до-дому, Мася й не подивилась на його, все однакова була, та він перемінився: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога, та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухаєтся.
— Чи нема в тебе ку́ки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місци.
— Чого ти наче чужий? — каже мати.
Лупнув неборак очима й мовчить.
— Антосю! чи чуєш? — заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матери.
Антосьо лиш очима лупнув і почухався.
— Чого ти мовчиш? — допитуєтся Текля.
А він все мовчить, лиш очима поведе.
— А в нас баштан є! — заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нѐхочу.
— He wilczysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би се вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а се попівна; треба привикать.
Ще до його заговорювали, й вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла й відступилась — та й почала плакать:
— Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!
А Антосьови й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина й от-от заплакати! Вже й сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, й брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибірав повну жменю, звязав іх у різку й став бити по призьбі, та все приговорює: „а будеш учится? а будеш? ото тебі; учись!“ І другим голосом, наче плаче: „буду, ґаспадін учітєль! єй-Богу, буду!“ І знов першим голосом: „я знаю, что будеш! сікі єво! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!“ І тим другим: „ой-ой-ой! ой-ой-ой! ґаспадін учітєль, памілуйтє! ой-ой-ой!“ Як набєтся вдоволь, то й крикне: „давольно!.. слєдующій!“ І почав, наче-б то той просится: „ґаспадін учітєль! я вже буду учітся“. Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там „слідующаго“ позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: „ото тєбі, знай! ото учіс! А то ви уж разобралі сєбі!“ І на сей лад балакаючи, знов звяже різку, й знов теж починаєтся.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися: чепоруха була, то й сердилась, що призьби пооббивав, а їй треба мазать. Згодом і штовхать таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді й вийде з подвірря. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариєтся в солому і пухне.
— Чому ти не підеш, не побавишся, як торік? — каже мати.
— Не хочу я, — озветься Антосьо, — з мужиками заходити; — й піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали в-дома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: не даремно покійні було розсказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Отсе так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!
Так і зріс він ні-до-чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки „попромували“ його в четвертий клас. Та до сього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав Бог даровання, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на сей рік нових штук наплатав, що й не нарозсказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жадним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.
— А ви сякі-такі! — закричав молдаван, і вчепивсь до одного.
— Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.
Всі вже знали Антося й напосідались на його, то молдаван, пустивши того, кинувсь сюди:
— От я тобі, — каже, — ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, — каже, — злазь!
— Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.
— Злазь, тобі кажу! — гукнув молдаван.
— Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже обївся ваших яблук. Та славні-ж вони у вас!
Погукав той, погукав, та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдаван вже не скочить, бо високо виліз і в гилля вбрався, тоді сам по гилляці та до сливи, вчепивсь за верх і з'їхав на землю.
— Бувайте здорові, дядьку! — каже. І лиш закурилось.
— Бач! Га! отак одурити старого! — заговорив молдаван на яблуні. — Се чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому-б отсе в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом по-за садками та в пашні; свиснув на братію, й пішли гуртом, виспівуючи.
Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку й не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він „спросив“ Антося, а сей ні в зуб.
— Аж мені встидно! — каже учитель. — Сідай та й не кажи нікому, що тебе „спрашували“.
Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З сього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й „попромували“ його в третій клас.
Тут було вже два учителі й наче один одного хотіли перейти в жестокости: той бє, а той ще лучче. Та пройшов місяць — Антося не вибили, проходить і другий, а його не бють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб не битим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за друге, або просто за те, що не битий, ростягнуть і дадуть, аж не присядеш.
В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть, було, „упражненія“: або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І Боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як раздаватимуть тетради, набереш, як убогий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив „з бакенами“ й сік, доки теплий. Його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські „упражненія“, та не роздавали, а поставили на столі, щоб-то суд видати. Опріч „упражненій“, там завдають на неділишній день писати „окупації“: що-небудь з книжки на одну неділю по-грецьки, чи по-латинськи, а в другу теж саме по-московськи пишется.
Хто не бачив „окупацій“, той не зна, що̀ вони за штука; а се от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і обрізуються „кантички“, се-б-то спідній край з-на два цалі, щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінюєтся її, й пишуть. Для „окупацій“ особне й чорнило роблять: „лисньонце“, як там звуть, се-б-то лискуче таке, як дзеркало. І вже не пишеш, а печатаєш; і всіх святих спросиш до помочи, й самого Бога, й кого знаєш на небі, щоб тільки добре написать. Бо як зле напишеш, або хоч і гарно, та помилишся, або „жида“ змалюєш, то вже прощайсь: в суботу як не заєць, то коні, так і присняться. То от і дадуть — та як зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й Бог забув. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже й плаче.
— Чого ти плачеш? — питають.
— Еге чого! коні снились! — відказує.І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що̀ віщує такий сон; бо й самому не раз таке снилось. Кажуть — не вір в сон! — Ніт, в сон треба вірити! — скаже кожен школяр. — Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, — то будуть бити. Ще се іноді віщує тільки сльози, що „в па̀лю дадуть“, або на коліна поставлять; а вже як приснится заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих!… І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втіче з класу; то дивись — приведуть, і збудеться сон.
Найчастійше сниться отсе перед суботою, бо тоді, мовляв, „окупації“ було раздають, або в понеділок, бо тоді „упражненія“ приносять, а в неділю учитель має час перечитати.
Лучилось так, що в суботу „окупації“ Заторського роздавали й вибили Антося, що погано написав: боявся, трясся — то й не вдалось. В понеділок принесли „окупації“ подавати. Як передзвонили „на міста“, понесли їх до учителя, як звичаєм бува; та незабаром і „окупації“ назад. Тепер би подивитись на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі — аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше кому коні то-що снилося. В класі тихо, що чути, як муха летить.
В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому близче було, подививсь у двері крізь дірочку й вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, й показавсь Заторський у своій сірій шинелі з плисовим коміром. Загрукотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: „Царю небесний“. Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть і моряки не моляться так щиро, як отся бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, бють поклони, щоб Господь помилував. А вже як читають „Царю небесний“, то й перед смертію щирійше не помолишся.
Прочитали молитву; учитель тільки кивнув. Се вже мали за знак, що сердитий, й примічали. Як же скаже він: „садітєс“, то з душі як вітер повіє; як скаже: „сядьте“, то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою, або головою кивне, то всі позавмірають. І отсе лиш головою кивнув.
— Горе-ж нам! подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною сього не показав; всі повнурювались в книжку й ні чичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, або що: як статуї сидять. А учитель походив по класі й до „цензора“ („спекулатора“):
— Єсть розки?
— Єсть, — відказав той.
В „спекулатори“ назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Сей уже не боїтся, що битимуть, бо їх ніколи й не „спрашують“; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїтся: ану-ж, дума, розсердю, то від-разу до самого серця добере! — На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й по більше, щоб придобритись цензорови. Се звалось, „кубана̀ дать“.
Та „кубан“ все одно, що й хабар; то його й перейменували: замісць кубана стали давать „приїздного“, то „відїздного“. І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходить по-під парти „ану мені перця, ану мені“! І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просить. Навіть „дикту́рою“ не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар і вже робить пером, що видушить, наче-б і вмочив. Отсе й єсть „диктура“. То кажу, й вона не спасе.
— А ти, — каже цензор, — не даси?
— Та я дав би, тільки бачиш — диктура в мене. То він візьме, витягне й видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хиба-ж ти, каже, в мої руки не попадешся? — Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу крівю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанется, й тим бє. То як таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спекулаторських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, — чи єсть різки? — вже так і ждуть свого ворога, й конче мигне йому: — ось я тобі! — бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на сей раз відказав він: — єсть! І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Сей не дав йому яблука, та ще, як той став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки й учився, аж не тямився. — Чіє „упражненіе“ погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебіра ті упражненія й віддає по-ряду, та як віддає? Кого бити, то „упражненіє“ летить під поріг, а за ним іде й той, чіє воно. А там — відомо що̀ — ростягнуть неборака. От бють та й бють, — рідко кому „в палю“ з десяток. От і до Антося дійшло.
— Люборацький! — гукнув учитель.
Антосьо піднявсь на ноги й стоїть ні живий, ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:
— Лучче старайся! — каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.
Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеви й, як сей обернувсь, дав дулю цензору.
— Ґаспадін учітєль! — заговорив цензор, — Люборацький дулі даєт.
— Что ти дєлаєш, Люборацький? — гукнув учитель.
— Ніт, ґаспадін учітєль, он врйот! Спросітє ученіков!
— Врйот, врйот, — заговорив увесь клас, а найбільш ті, що вже мали „упражненія“ на руках. Сі вже на сей раз різки не боялись: як „упражненія“ роздають, то так і клас пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замо̀вчав, тільки головою похитав.
Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувати й почав, як там кажуть, гонити: став рити, як мога, аби таки вибили.
Третій клас виходить вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут то й лахва̀ для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:
— Люборацький! чого ти читаєш?
То учитель почує і собі озветься:
— Ти зачім читаєш?
— Нєт, ґаспадін учітєль, то он врйот. От вислушайтє мєні!
Учитель вислуха, й нічого.
Ся гонитва багато помогла Антосьови; бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочи!