Перейти до вмісту

Люборацькі (1920-ті)/1/IX

Матеріал з Вікіджерел
Люборацькі
Анатоль Свидницький
Частина перша
IX
Київ; Ляйпціґ: Українська Накладня, 1920-ті
IX.

Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже-ж пять літ, як ми бачили його. Пять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих пять літ, та ще в молодім віку! Пять літ — як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина з десятилітної дитини стає відданицею; хлопець парубком стає, і вуса голить; а хто віддався, женився назад тому пять літ, того діти обсядуть, або й злидні… Чого не лучається за пять літ! і скали перекидаються, й гори перевертаються — то де ж людині не переміниться!

Теклі вже одинадцять стукнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною — панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за пять літ з гожої молодиці, повновидої, румяної — такою шкорбою стала, що як би не шкура, то й кістки розсипались би; й вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо в хустку завязувалась. А Крути стоять, як стояли, й стоятимуть, як стоять, — все на однім місці. Все там же класи й такою-ж старою гонтою вбиті, аж чорні, й той-же розбитий дзвінок на стовпі висить, і тою-ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи — все так же, як колись було. — Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина — став баса говорити; кому ноту привязували — тепер другим привязує; хто для всіх був попихачем — тепер став другими попихати; а давні, хто попихався другими, й слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.

Й Антосьо вже був у четвертим класі, вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою; й вже не жив у Волоської, а знайшов собі станцію на тій магалі — за містом та за яром на крутій горі. Там жила шляхтичка паня Пйотрова. У тієї Пйотрової поставили Антося на станцію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу й жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, такі ні-звідкиль їм сипати грішми — то школа̀ й на папір частенько не має шага, й у хазяйки зажичається, а про ласощі й думать не гадай. А ласощів кому з малку не забагається? Й так звані старші між дітворою хочай би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відріжнялись від дітей; й шаліли, як діти, тільки гірше; й ласощів забагали, й все. Та пошаліть мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? — треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу „познього класа“ не було — після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.

З Антося-ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, а ні тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продауси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Гава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третього — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну й його зловили й били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.

— А що, Козо, — кажуть, — ти, ми чули, добре бігаєш?

— Добре! — крикнув Антосьо.

— А ну, хлопці, на випередки!

В духовних школах старші — а ще в давнину — мали велику вдасть, навіть мали право різками дати; то їх тіни боялась дітвора й сиділа нишком, ні-чичирк. А се сам старший визиває побігати, то й сипнули на двір, та на випередки. Перед Пйотровою пляц куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству; було, де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заяць не зоставляв так простого бровка як він своє „комбраття“ зоставив.

— А добре бігає, — каже Карман Іванович.

— Та добре ж, — каже Гава.

— Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, — каже Папуша.

— Ну, Гаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйсяІ

Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.

— А ну, — каже Гава, — зо мною чи справишся?

— А ну! — каже Антосьо.

— Пожди ж, — каже Гава, — станьмо на-рівні, та по команді.

Стали на-рівні, й Карман Іванович почав: „раз — два — три!“ 3 сим словом і рушили. Та Гава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

— Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.

Пройшло скільки часу від сеї проби, як в суботу знов прийшли ті-ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стрючків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.

— Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, на силу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця й на полудень; під сонце зараз же долина й друга гора; по горі вітряки й хатки по узгіррю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує по-над пашні, й те видно. А все поле в смугах: та̀ зелена, та̀ ще зеленійша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурузи. Кукуруза ж з-жовта-зелена, горох зелений — сироватий, й хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.

Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, й йшов — от як лоша за возом. „Може, — думав, — до криничок“. В ту сторону в полі славні кринички, й школа́ по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа роскішна трава — не жнеться ні коситься. Славно було покачатись в сій траві!

На степку старші посідали. Гава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.

Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака̀.

— Він? — показав Карман Іванович.

— Він, здається! — озвавсь Гава.

— Він, він, — каже Папуша.

Й Антосьо глянув: хто-б се такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоіще; звавсь Ковинський; літ мав з шіснадцять.

— А що, Ковинський, — почав Гава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а сей його, й мовчать.

— В дорогу, чи що? — каже Папуша.

— Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.

— Люборацький! ступай за ним! — каже Гава.

— Куди? — питає Антосьо.

— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут таки, а коли підем, то до твоєї станції.

Рушили хлопці в долину на сонце.

— Глядіть же, не опізняйтесь, — сказав Папуша.

— Добре, — відказав Ковинський. — Й пішли.

— Куди се нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.

— В горох! — відказав Ковинський.

— В чий? — пита Антосьо.

— Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.

Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.

— Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.

Роззувсь Антосьо, й вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили й пішли далі; вийшли на дорогу й пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: „до Бога молотити“, то знов „ціп урвав“, „ціп урвав“; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розсказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А з-заду молдаван лап Антося за комір!

— Ай! — скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чія-то рука так цупко схопила його за брижи.

Ковинський ішов по другій бік дороги й зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати й навіть не вгледів.

— А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як у-торік! Яж тобі дам горох! поведу до смотрителя.

— Дядечку! я ще вперве, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, як би знав, що се ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяіна.

— Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!

І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі в-осени, а далі душа й на мірі стала.

Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — Й почав:

— А до кого, дядечку, поведете мене?

— Кажу-ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.

— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.

Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен бє й се не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.

— До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!

Вже місто видно було, як на долоні, й класи за містом; Антосьови все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.

Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося й повів; то всі знали, куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Як би де в яру, та близче, то поміч дали-б, а то далеко й на такому видному місци, що й не думай.

Йде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в лів пашні, аж вище голови тому молдаванови; й вже дільниці так з-на гони від них.

— Як введе в дільницю, — подумав Антосьо, — то пропав я! Хоч і видерусь або що, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.

— Ей! дядьку! — почав, — дайте позбіраю. — І став.

— Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.

— Хоч не мало, та й сього шкода: будуть же бити, то за кожен стрючок відболить.

— Ну збирай, — каже молдаван.

А все держить його за брижи, аж йому вязи затерпли.

Нагнувсь Антосьо; так збірає, так збірає. І молдаван нагнувся. Визбірав і рушили далі.

— То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.

— А на щоб я тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!

— Так ні?

— Та вже ж ні!

— То нате ж вам! — Антосьо каже. І з сим словом сипнув йому в очи пилом, що набрав у жменю, горох збіраючи.

— Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очи й присів.

Антосьови того й треба було, щоб брижи тільки визволить, то й чкурнув у пашні аж засвистіло, тільки поли мають.

Поки протер молдаван очи, то школяр вже другі гони минав.

— Бач цуциня! тільки сліди знати! — почав молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге-ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І попливсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а до-дому.

— А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — Запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?

— Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — Й оповістив все, як діялось.

— Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:

— Та чого ти по коліна в грязи? Тепер же сухо!

— То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.

Висипав горох Антосьо, як слід, до стрючка; старші ще й самі пошукали йому по-за пазухою та й розібрали кожен по хусточках, то по кишенях.

— Дайте-ж мені, — каже Антосьо.

— Ось на! — Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.

— Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.

— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.

Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.

— А се звідкіль? — Антосьо питає.

— E! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та вибють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:

— Та й молодець же з тебе! Я-б сього не видумав!

Антосьо усміхнувсь і питає:

— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?

— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.

— Так треба-б було й мені зробити.

— І можна було. Бо як би так без жодної пригоди, то били-б: чому, сказали-б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що „не извѣсно куда одлучався“, то й інспектор ще вибив би поверх всього.

— То сказати, куди одлучався.

— Кому сказати?

— А інспекторови.

— Боже тебе сохрани! й думки сієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, й дома не сиди.

— Чого-ж се так? — спитав Антосьо.

— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татови, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.

— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.

— То ще гірше буде, — каже Ковинський.

— То як же?

— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці[1] ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулятор по сіртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне й, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кости розсіче.

Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:

— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосині приплете. Був такий, що й дріт уплітав; та його сключили „по великовозрастію“.

— Як ви все се знаєте? — спитав Антосьо.

— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: не дарма в третім класі! — Того то йому Антосьо каже „ви“, а він Антосьови „ти“; там по старшині все йде.

— Біда! — каже Антосьо.

— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.

— А що воно хитрий? — питає Антосьо.

— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже „ти“ кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсти.

— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.

— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Се „до дому“, — а то як „з дому“ почнуть, то тільки держись!

Антосьо й почав: „до дому“, — й гладить себе вниз по виду; „з дому“, — й гладить насупротив.

Сонечко вже над вечір зближалось, й задзвонили на вечерню.

— Біжимо! — каже Антосьо, й схопивсь на ноги.

— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже-ж приніс гороху, то нічого не бійся.

— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.

— Се що іншого, — відказав Ковинський. — Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.

Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, й чобіт нема. На другий день Антосьо й у церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; й все таки не знайшли.

— Що тут робити? — Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.

— Чого ти? — каже Ковинський.

— Еге чого? а в чім до класа піду?

— Не йди до класа, то ще й завтра будем шукати.

— Чи можна ж?

— Скажуть: „без сапогов“.

Услокоівсь Антосьо, й почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розсказував. Так і день минув.

В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босака̀, й пішли чобіт шукати.

— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.

— Не маю чобіт.

— То й ви — „без сапогов“?

— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.

— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.

— До криничок, — озвавсь Ковинський.

— А чобіт шукати?

— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісинького обіду: говорили, різки плели, хльостали, плели верши з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли до дому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.

Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох.

Ковинський, притягши до дому, переліз через тин в садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати.

— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Камянець за місцем, то не йти-ж босака̀! А тебе ще не сключать сих вакацій, хиба матошники вичистять. Та вибьють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвірря.

— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.

— Навіть не питався, — відказали йому.

Так пройшов тиждень.

Антосьо що-дня слухав добрі орації від Ковинського й рад був, що познакомивсь; а то у тієї Волоської всі „прилижни“ були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:

— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.

— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.

Зразу на той гній вийшли; а в долині салга̀н.

— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.

— Еге ж! — озвавсь Антосьо. — Слава Богу, — додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи, тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь[2] цвите.

— Ходім, — каже Ковинський, — заповіди шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

— Отсею як би урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.

— А сею? — Антосьо каже.

— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; й чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На сей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.

Вже й черешні постигли, а Антосьо все „без сапогов“, і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в „косточки“, аж поки з класа не повиходять.

Так раз сиділи вони та грались, як увиходять аж три второкласники.

— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель.

— В мене чобіт нема, — каже Антосьо.

— Казав, щоб босого привести.

— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.

— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як бють?

— То й не піду.

— Іди, дурний, — почали ті. — Що̀ ти з собою думаєш?

— А не будуть же бить?

— Ні! — кажуть ті, — а як і вибють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як же втечеш отсе, то як смотритель приведе, так „на собранії“ вибють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!

— Іди, йди, — кажуть сі, — бо будеш каятись.

Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим близче було, тим все білійший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.

— Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його.

Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

— Ти почему в класс не ходиш? — спитав учитель.

— Ніту сапогов, — відказав Антосьо тоненько.

— А уроки знаєш?

Антосьо мовчить.

— Знаєшь? говори! — гукнув учитель.

— Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.

— Ти же почему не виучил? Висіч!

— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду! єй Богу буду!

Та його не слухали.

Відбув своє. Учитель і каже:

— Стой там на колінах!

Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:

— Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ковинський же не боіться, що сключать.

Як підходить учитель:

— Люборацький! — гука.

Встав Антосьо.

— Почему ти не учишся?

Антосьо мовчить.

— Ти же сирота?

— Сирота, — відказав Антосьо.

— Сирота і не учишся! на кого же ти надієшся?

— Он з Ковинським в косточки іграл, когда ми пришли к нему у квартиру, — сказали ті, що привели Антося.

— Ти с Ковинським сашолся? Ти знаєш, что такоє Ковинській?… Зараза!

Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — То бють.

— Ковинського! Ковинського! — почали ученики.

— Слишиш? — каже учитель.

— Слишу, — відказав Антосьо.

— То і тєбє будєт. — Считай!

Налічили і сорок, і пятдесять, і шістдесять.

— Довольно! — хтось крикнув. И все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!

— Счітал? — питає учитель.

— Шестдесят, — каже Антосьо.

— То і тебі будєт, єсли не будєш учітся.

— Буду! — каже Антосьо.

— Сматрі же! ступай на мєсто!

Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був пятим в первім розряді.

— Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить „гебесня“. Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки й його знесли в третій розряд.

Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:

— Не буду-ж я вчится, коли мене тут засадили межи гебеси.

Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці й конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. „Спросив“ його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.

Як сього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: „дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався“. — На третій день Антося знов вибили, на четвертий ізнов. Так і що-день били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.

— А що, — каже Ковинський, — як тобі здаєтся, добре ходити в клас?

— Та хай йому сто чортів!

— Ото було мене слухати, а не „приліжних“.

— Вже не піду більше.

— І добре зробиш!

— А як сключать?

— То що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в діякона, а там і попом зроблять.

— А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.

— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний таки чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та з-молоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й каєтся, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Як би не се, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба зйів на паламарстві, а на долю не нарікає.

— Все-ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, а ніж паламарем.

— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й набють попереду. То не лучче-ж без клопоту обійтись? Я собі подам на „изученіє“ до якого дяка, або таки й до-дому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечерниці! І голова не заболить! А „приліжні“ все тремтітимуть, щоб не вибили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, й пішов вибриком, лиш закурилось.

В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.

— „По ліности“ тебе записали, — сказали Антосьови ученики, прийшовши на обід.

— Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кровати й ногами гойдаючи.

— А битимуть!

— Овва! хай бють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.

——————
  1. Карточкою звуть цидулку, що записують; хто шалів у класі, і в церкві. — Прим. авт.
  2. Таке зело̀. Воно жовтенько цвите має довге та мійне коріння. — Прим. авт.