Люборацькі (1920-ті)/2/I
| ◀ Частина перша. XII |
Люборацькі Частина друга I |
II ▶ |
|
Камянець, як глянути на його здалеки, стоїть в долині; а прийдеться їхати, то на горі та ще на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чіясь невідома сила провела пальцем краями і в тім місці земля репнула; середину-ж зігнало до купи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потікла, Смотрич, от як Хорол завбільшки, і де-де реве по камінні. По-над річкою, де місця стало, люде, що та мурашня, купки собі понагортали й живуть. Глянеш з гори — голова закрутиться; глянеш знизу — шапка злетить. Що тісно, то інша хата прилипла до скали, як ластівчане гніздо під стріхою, що потребує лиш пів даху: інша під камінюкою стоїть, як під полою в батька. Камінюка нависла, вкуріла, а хатина тулиться під нею, як сирота під тинню.
Смотрич обтікає город кругом, що з якого боку не їхати в Камянець, конче треба через воду: з Руських Фільварків і мосту нема; від цісарського (остріяцького) кордону їдуть Підзамчем та крізь фортецю, а далі мостом, ще турецьким, кажуть. Тут і незавважно, що їдеш над безоднею, бо гора з горою тим мостом зведена, тільки вода шумить під ногами. Як їхати з нашого боку, то проїхавши підгорком — Польськими Фільварками, спускаються вниз так узбіччю, бо рівно не можна зїхати, хіба впасти та вбитись.
Спустившись з гори, круто повертається соб — аж таки назад і їдеться по-під скали. Цабе тут Смотрич тече, а за ним височенна самородня стоїть стіна-круча, що по ній тепер ступанка в город. Оттак по-під скали, як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом соб. Тут по̀вище мосту притулилась до стіни башта, а по́низше, ступнів з двадцять від башти — Польська Брама: стоїть стіна мурована від скали до річки. В давнину вона й через річку йшла склепінням до другої башти, що й тепер стоїть на польско-фільварецьким боці під скалою-ж; та склепіння розвалили, лиш купа каміння, чамуром поспоюваного серед Смотрича стоїть, де воно впало. В стіні розвороття для брами, та самої нема, лиш діра та назвище зосталось. На стіні від мосту, зправа від діри, католицький образ висить — св. Ганна; зліва була башта, а тепер руїни і в них салдатська кашоварня. Отсе все зветься Польська Брама. За нею в праву руку повз самісеньку стіну тепер ступанка в город, а просто проти брами дорога вилами росходиться: та віднога, що на гору, йде в город крізь Вітряну Браму, а друга йде долиною поуз тепер пусту пороховню, що ген-ген стоїть від Польської Брами, і в город не виходить. Сю долину один інспектор семинарії прозвав Палестиною.День був гарячий, сказано в серпні; сонце пекло, наче думало ввесь світ запалити; ворони по скалах хакали, рот пороззявлявши; вітер — щоб дихнув, листя повяло. Саме в сю спеку котив віз за возом все з семинаристами — та не з правдивими, а з тими новаками, що мають їх приймати в семинарію. Сим речинець по пятнадцяте серпня, то й посипались, мов з рукава їх вивязав; а старшим по перше вересня, то ті ще дома гуляли. Їдуть хлопці, позгорблювались; в очах безнадія світиться та переполох, а в душі дріжаки скачуть. Господи, Господи! що то буде? — кожен думає. Кожному в голові був той екзамен, що як митарства, так його не минути, коли хочеш в семинарію.
Між всякими візками та бричками та брикама була і знакома троскочуща невидимка пані-матки Люборацької — везла пан-отця Якима, пана Тимоху і панича Антося. Другі-ж їхали, куди кому довелось: хто прямцював у город, хто на Польських Фільварках остававсь, а сі потюпали Палестиною. Тут непоо́даль від пороховні дімок стояв гонтою вбитий, муром обмурований, причілком до Смотрича. Тут жив собі міщанин, що в його кватирував о. Яким ще семинаристом, то й послі заїздив, коли тільки доводилось бути в Камянці.
Ото-ж і тепер причалив до старого знайомого, щоб і Антося тут поставити, і самому перебути, поки діло скінчить.
Від города і від Польських Фільварків тут височенні кручі понахмурювались, наче ждуть жертви і сердяться, що не хутко йде. Так би й сказав, що се ті самі гори, що одна з одною бються, як в казках кажеться; та як придивишся, то правду сказавши, се не гори, а наче в проваллі на дні вигнало гриб без хвоста. Люде знайшли його, та не мігши нічого подіяти, як корпались йому на тімї, так і осіли, лиш краї де-де обколупали. А гриб тим часом і закамянів. Як не стало для всіх місця там, то хто слабійший був, скотився і осів внизу, де тільки вода ревла. Ото-ж як на грибі Камянець, а в долині Палестина. В Палестині чимало семинаристів живало, та ще не позїздились, то Антосьо сам був, як палець: ні розсказати, ні роспитати.
Отакомившись тут у Палестині, о. Яким і каже Антосьови:
— Завтра-ж, як ітиму до консисторії, покажу тобі семинарію; а тепер, коли хоч, піди так, роздивися на город, а я ляжу, спочину.
Та Антосьо не пішов, тільки на двір вийшов і роздивлявся на горі та жахався, як люде лазили по них, ступаючи з прискалка на прискалок. Як би котре урвалось, то цілої кісточки не зосталось би. І аж серце хлопцеві завмірало, аж волосся їжилось, аж мало не крикне неборак, як хто схибнеться, а ті скачуть, як дикі кози, і гадки собі не мають.
Хто був у Камянці, той мусить знати Губернаторську площадь — штирогранястий пляц. На тім пляцу, як на пляцу, нема нічого, хіба який духовний до консисторії протягне та поліціян свариться; а по боках всякі доми йдуть: і малі й великі, і білі і сірі, й перисті; де пан живе, де простий міщанин, а так по один бік стоїть Дворянське Депутатське Собраніє. Проти сього Собранія по другий бік пляцу на розі довгий пльондрований дім і за ним білу церкву видно з зеленим дахом — Собор. Вікна в цьому домі на спіднім пльондрі Бог-зна колишні, в двадцять чотири шибки, і рамці, хоч дубові, поперегнивали. Іноді тут як в казані кипить, клекоче, і співи йдуть і сварки, і так крик та буркіт; а іноді — як у пустці, лиш вітер гуде. Як ідуть поуз сей дім міщане, — а вони в Камянці все великої руки, до носа й віником не дістанеш: все їмосці, та єгомосці. І то єгомосць, що жидам воду попирає, а вони його без суду, без права товчуть; і то їмосць, що підтомляна, з дешевої, лягла під типом спочивати в будяках, — все їмосць, все єгомосць! Так, як іде поуз той дім їмосць, найбільше єгомосць, то де-котре нахилиться до вікна, крикне: „книш!“ і далі потягло. То вже лиш дивись: з якого вікна, що на переді, і виставиться з пів-копи дуль під самісеньким носом іхмосці, піде свист, регіт. А іноді із вищого пльондра, наче голубяче яйце так і лясне на тімя, тільки бризки підуть. Хто-ж то плюнув? В вікнах чимало, та ніхто на землю й не дивиться, а кожен своє діло робить: той пісню насвистує, той таки співа стиха, той гука до камбрата, що до половини в трете вікно висунувся; другий, видно, і вчиться. З сих ніхто не плював — і не питайся; то мабуть чи не з-під стріхи або що, однак ластівки чиргикають.
Отсе семинарія Подольська закону благочестія — бо там є ще й католицька, де, як каже простолюддя, „кнурики“ вчаться (клерики). Найхутче по тім її пізнати, що учителі лаються, як салдатва, і кричать, лаючи, аж через пляц чутно; та й по тім, що в Камянці все як не лях, то недоляшок, і по-ляцьки балакають; тут же хіба ляха приставляє або що, щоб по їх забалакав, а все по-русинськи мішма з московськими словами.
З сього то самого розсадника розсилають капусту по всій паланці! Сюди-ж мав поміститись і наш Антосьо Любораченко.
— Отсе тобі й семинарія, — показав йому о. Яким на другий день, і сам потяг у консисторію. А Антосьо був не з перших, що зїхались для екзамену, а трохи чи не з останніх, то й прийшовши під класи, застав чималий гурток: хто з Шайгорода приїхав, хто з Дунаєвець, бурсачня з Бару; Крутян було найменше. Хто сливи їв, виймаючи з квітчастої хустини, що прийшлась татови з церкви за шлюб; хто яблука витягав з кишені: гризне і закриється кулаком, щоб не всі бачили, як він запихається; бурсаки кукурудзу гризли. І всі, хто чим багатий — хто недоїдок червивого яблука, хто обїджений качан кукурудзи, хто кісточки з сливок — складали на вікно купками, по рядам. Багатші дзьобали виноград, хто з хустини, хто з кашкета, і обївши кгрону, або складали переїди до гурту на вікно, або кидали через голову. Другий ще й оглядався, чи далеко впаде. Хто не мав, чим горла заткати, бесідували один з одним або так на гурт, виймаючи з голови, як з мішка, різні штуки прошлого життя. Хто гірший боягуз, той балакав про екзамен, що висів на носі, роспитувався, вивідував і зітхав голосно, наче позіхає, а в душі молився: „Господи, допоможи!“ Антосьо, відома річ, пристав до Крутян, та не мав, чим горла запхати, то й почав теревені; чи вспів, чи не вспів він розсказати, як вакаціювалось, як до Камянця доїхав, де живе, — як щось іде — таке нечвидне, що й глянути гидко: на одно око сліпе, вид йому покрутило та повертіло; згорблене й все плечима зносить, наче що вбралось, мовляв, межи воши та й гризуть. Ішло воно просто до гурту.
— Куди! куди! — озвались Баряне. — Мимо, пташка з закованим носом!
— Хто се? — поспитав Люборацький.
— Донощик, — відказали йому.
— Еге? А як зветься?
— Робусинський.
— Я Робусинського зазнаю в Крутих. Сей там не був?
Не зразу відказали Антосьови на се запитання, бо не всі знали, проте відказав котрийсь:
— З рік, чи що.
— То се ж той самий! він у вторий кляс пішов з Крутих. Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що се? віспа його так поправила?
— Добра віспа! з руками! То школа̀ справилась. Гей! хто зна? розскажіть, хай новий чоловік послуха та й знакомим передасть, щоб вся семинарія знала, що воно за чадо!
Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса — ті, що не було, — відкашлянувся і почав:
— То, маєте, жили ми в одного столяра — нас чоловіка з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкоштні, не бурсаки… — 3 сім словом мигнув він під бороду бурсака, що тут же стояв поблизу.
— Пашов! — озвавсь той і каже: — язиком мели, що хоч, а рукам волі не давай!
— Ой-же, зазулько моя? А щурі[1] смачні? добре наїдалисьтеся?
— Он кінчай, що почав єси! А се й сам дізнаєш, коли дасть Бог, що й твого батька вхопить.
— А твого вже вхопило? То мого не чіпай, бо битиму.
— Ну-ну! кінчай отам!
І той почав:
— Так, кажу (відкашлянув і сплюнув), зібралось нас вісім чоловіка своєкоштників на кватиру до одного столяра. Всі, знаєте, хлопці руччі: чи в баштан, чи в яблука, чи вибити, чи випити — всі, як один. Радіємо так, що годі. Та не пройшло більш місяця, як тягнуть нас всіх вісьмох до інспектора, й він все нам розсказує, що ми робили, що навіть думали зробити. Все знає!… Що за чорт? Всі, здається, добрі, а один діявол єсть. Не вже-ж самих себе остерігатись? А про те ні гадки, що Робусинський через тин. Він вже й битий був за доноси, то закаявсь і притихло. Хтось таки поспитав його: „чи не ти язика присолодив?“ — та він руками й ногами відхристюється. Не Дух же Святий навиває інспектора! От ми й зговорились докопатись до донощика. Аж от кінчаються мясниці, настає масляна. Роспустили нас на масницю, а ми й завели вараниці й давай різати в маряша, в дружбарта, а хто й просто в візка. Не все-ж, знаєте, і в неба грати! Оттак собі гуляємо, а в суботу інспектор рум до хати — саме тільки обідати подали. Полякались ми, та дурно; бо пошукав він усюди — в скриньках, в кроватях, по-за образи, а в шапку не заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знайшов картів. З тим і пішов, тільки розсказав, хто скільки виграв, скільки хто програв за масницю; хто в яку гру любить грати; накивав та й тільки. „Ні, вже! — кажемо, — треба зловити та провчити сю пташку з закованим носом!“ Постановивши так та порадившись, на пущання посилаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, парують на столі… От і живицю принесли. Телепнули ми по красовулі, не кожен і закусив, а де-котрий і не обітреться, як під вікном застугоніло, закнявчало.
— Єсть! — кажемо, та на двір.
В столяра було шість чоловіка челядників; ми й пообіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба Божого й волочуть до хати — от-сього самого Робусинського.
— А! сучий же ти син! то ти так покаявся? Напятнуймо його! щоб і діти його знали, що за цяця був їх татуньо.
Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він, собака, тільки скавучить.
Між нами, знаєте, був третьоклясник — тепер він вже в четвертім класі. Сей, ні слова не сказавши, махнув у столярню і вніс політуру, а трохи чи не сирвасер в пляшечці з квачиком. Ми й наполитурували йому собачий вид та й…
— Цссс! — перебили з гурту. А то професора побачили й кинулись в розліт, як курчата від шуляка, лиш недоїдки свідчили, що тут були люде, та ще й добрі теребії.
Отта політура й поправила, мовляв той, Робусинському обличчя.
Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли, а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що̀ йому здавалось лучше; а Антосьо згадав Крутянщину й давне товариство з Робусинським, і те, як сей осиротів і мусів податись в бурсу, а пішовши, пропав. І жалко йому було хлопця, і злість поривала на ледачого; то мандруючи поуз костьол, на Фільварки ніби, й каже сам до себе:.
— Я-б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик присолодювати; та порохом натер би, — й показує руками, як то натирав би, прудко приговорюючи, — оттак, отак, натирав би! оттак, от-так!
— Knysz łapał mysz, po-pod mury łapał szczury, po-pod dachi łapał ptachi!
— Аж жахнувся, сірома, почувши сей крик, глянув — а то кричать гимназисти гуртом. Кинув він оком і на камінці, що наче навмисне лежали пороскидані, та соромивсь підняти і, щоб хутче збутись того глуму паничівського, не побіг би, полетів би, — так сором. От і постьобав неборак, понурившись, а серце йому як не вискочить. І Робусинського забув, а вже малювалось перед очима, як би він потовк гимназиста, щоб не чіпав, ляшуга. Як на те-ж і гимназист попавсь йому на зустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці!
— Za co pan bijesz? — озвавсь той.
— Не прозивайсь! — гукнув Антосьо, та по щоці, та ще.
— Co ja panu winien? — кричить гимназист, впившись Антосьови в барки[2].
— Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! — заговорив Антосьо й так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав ще скільки мордасів, — ви всі, — каже, — сучі діти, однакові! — та й чкурнув по-за дімками. Хіба там зменшав бігу, де здиба̀в кого. Обтріпавсь гимназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли наче в лапки грався, і червоні були, як раки.