Люборацькі (1920-ті)/2/II
| ◀ I | Люборацькі Частина друга II |
III ▶ |
|
Незабаром після сієї штуки, проте вже вересень на дворі був, у Антося на станції сидів о. Яким і Тимоха — також вже отець, тільки отець діякон, і скільки семинаристів сиділо, що там же стояли. Вже й з полудня звернуло, а вони ще не обідали: очікували на новаків, що були на екзамену — й Антосьо — та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, по-під вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: — а я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?…
— Мене, мабуть, завернуть?
— Тебе щоб завернули!… от мене — то так! — перебив другий. А третій:
— Чого-б я хтів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався, як найлучше!
Всі почувались, що добре „отвічали“, та жоден не йняв собі віри й оттак випитували один у одного, а випитуючи й у хату ввійшли.
— А що? — пита о. Яким Антося.
— Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.
— А! то добре: вже-сь ретор! Поздравляю.
Весело Антосьови стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда й, не хотячи, осмішкуючись каже:
— Поздравляйте! а може ще доведеться утрясти з Камянця.
— Ні вже, — озвавсь якийсь семинарист. — Коли, кажете, аж спасибі сказали, то за що-б завертали! Вже-вже — „бургієць“ з вас. А був і ректор?
— І архирей був, — вмішавсь один новак, радий, щоб і його поспитали.
— Й архирей був?!
— Не хто й дякував Люборацькому, а він же, — додав другий новак. — Всі сидять під ряд, як гуси при бѐрезі.
Ще сяя розмова велась, як уже казали давати обідати, а о. Яким, почувши, що ложками торохтять, моргнув, на кого знав, і опинилась з-під стола та на столі повнісенька „воодушевленія“ гранчаста пляшка й почалось „возліяніе“ в честь свіжих горобців[1].
Від сього празнику почалось для Антося нове життя, вже семинарське.
По семинаріях всього три кляси: низший — реторика, вищий — богословія, а середній — философія. Що в училищах четвертий кляс, те-ж в семинаріях богословія: і старші з богословії, й усе; философія по середині: богословам не кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то десь; реторика те-ж саме тут, що там первий кляс то-що. Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким як не ретором? Старший же пішле, бо право має, а философ попросить, і бідний ретор всім за попихача. Тільки тут все на ви: — а чи не пішли-б ви мені туди то? чи не переписали-б того-то? — Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: хай хто другий, бо я часу не маю! — то так і гримне: — бач його, горобець поганий! як розбірав! вже й послухати не хоче! я тобі хутко зібю сю пиху! Ось побачиш!… То вже того й жди, що старший відлепортує в „місячних відомостях“:[2] „груб, неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люде всякого званія, чину й покрою“. То от тобі й халепа! Уряд так і загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: — ти, кажется, вон смотришь з семинарії? смотри! — А кому таке по серцю? бився-бився, а на половині й втопився! То ретарва̀ й хилиться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би, поскарживсь, то уряд може-б що й поміг; та се вже значить бути донощиком, з начальством зіходитись, підняти на себе всю богословію, або й цілу семинарію. Та таки уряд там держить себе, що лекше до скаженого вовка приступити; то нічого: куди вітер віє, туди лозі гнутись.
І Антосьо, бувши в реториці, хилявся, гнувся, світив в очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що світить, та не гріє, — даремне, мовляв циган, у Бога хліб їсть. Та й се не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де самі музики жили. Сі не зважають уже на класи та на старшинство, а більш того, що заводять чергу й тим уже всі й посилаються, чія черга настане, як не знайдеться охочого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним козаком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата набється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та й іноді й складчина почнеться, — а там все піде до гори ногами. Не коли-ж частійш гуляють, як приїхавши з дому; в кожного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а справді шинкарям. І отсе саме минуло для Антося перше Різдво в семинарії. До дому він не їздив, бо далеко було; а їздив до дядька, до о. Якима, що сів на парафію миль за дванадцять від Камянця, як ото перевізся для Тимохи з Солодьків.
По Ордані й посипали семинаристи в Камянець. На дворі мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані мамашиними хустками, в батьківських бекешах, понадувались, як сичі на слоту, й кожен так позира на людей, наче сам куди вищий від сонця, а всі — пилника на дорозі, що вітер подме, — й де вона ділась, де відшукати? Ретор же як їде, то пряче носа, як гусак на холод; философ виставить обличчя на весь вид; ретор дивиться, та не добачає, а философ до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Сей не промине й того пищика, що чеше згорбившись і вже не памятає, коли саме змерз, відколи трясеться; — философ подумає: „тікай, морозе, бо франт їде“!… От уже богослов як їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як философ; богослов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші здавались, надусається і, як погляне на кого, то не хотячи й то наче дума: „от ощасливив!“ — і знов нікуди не дивиться, тільки думає: — коли-б хутче до кінця, та оженитись, та на село. — Зітхне й подме, що пара клубом піде, вдариться в плечі хурманови й покотиться по конях та по дорозі. А він погляне скоса й подума: — от так подуй хто, будь мудрий! — і ще подме. А жиденя з-заду йому вигне пузо вперед і собі дме: уф-ф-ф… І крізь штанята йому хвіст з сорочки теліпається, але замерз підбійканий; проте й воно дме, та ще й як! дідьчий і батько так не подме!Між другими всякими їхав і Антосьо, — хочай ще ретор, проте сидів, як богослов, і позирав, як философ.
Непоо̀даль від того дому, де в-перве жив Антосьо, сюди до Польської Брами, стоїть деревяний дімок, а в йому, в кімнатці без помосту пороскидано, порозвертано й пять кроватів стояло, й пять семинаристів жило. По музикантських струментах, що тут висіли по стінах, зразу кожен догадається, що тут музики живуть; та струментів пять, а хлопців лиш чотири. Кого-ж нема? Антося нема, тільки скрипка його на кілочку висить. Не мав, неборак, пудла, то возив її в хустині та в руках держав, як літом, а зимою, то припоручав кому, а сам з голими руками вируша̀в, — удовцем, мовляв сам. Так і тепер лучилось, то скрипка була, а скрипача нема.
— Коли-б його принесло хоч на крилу́ вітренню, — каже один, походжаючи по хаті. А далі взяв та й ліг.
— Та вже не забариться, — каже другий. Третій мовчки струну увязував до скрипки, а четвертий лежав, читав та як жбурне книжкою під поріг! аж листки зашваркготали, й каже:
— Доїла ти мені! сучий син — як скінчу, доки житиму, й у руки не візьму, а як приторкнусь, то пальці поплюю і вмиюся. Тільки лежатиму та милуватимусь з своєю попадькою. — З сим словом обняв подушку, пригорнув до себе: — А! — каже з притиском, обернувсь до стіни очима, накрив голову подушкою та й заснув.
— Бач! як наш басиста росходився, — заговорив той, що скрипку прилагодював. — А чим то він кинув? — питає.
— Догматикою.
— Та кручена-ж бо! А дай, чуєш, тон!
Той встав, взяв флейту й подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. Й врізали в трьох.
— Що ви! граєте? — гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: — швець, — каже, — знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! — І сів сам до баса, а той взяв клярнет. Переграли.
— Що за штука гарна! — каже скрипач, — та нема Люборацького.
А він і суне в двері.
— Га! га! — закричали всі чотири, перецілувались і почали: — а ну йому марш! — І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.
Люборацький тим часом роздягнувся, достав калитку з кишені й стиснув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:
— Спасибі! на̀те-ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати. Та й я коло вас загріюсь. — І дав пів карбованця.
Стали чергуватись, кому-б піти. Антосьо хотів уже хурмана посилати, як входить бурсак.
— От хто піде! — каже басиста.
— Куди? — питає той.
— По живицю.
— Ов-в-в! далеко! — озвавсь бурсак. — Аж у го̀род?
— Ні! тут через пяту хату.
— Давайте, піду; а за те послухаю.Дав йому басиста гроші, а сам побіг: — почкай — каже, — я зараз вернуся. — І в ту ж мінуту приносить пляшку: — на, каже, й посудину.
— От якої живиці! — озвавсь бурсак, — а я думав, що й справді живиці, та й думаю: де тут крамничка через хату, що я її не знаю?
— А хіба-ж се не живиця? — каже скрипач.
— Ще й правдива живиця: хоч якого оживить! — озвавсь басиста, а бурсак:
— А за всі брати?
— За скільки влізе, — каже басиста.
— То може-б більшу посудину хай би взяв? — питає скрипач.
— Буде й сього, — каже басиста, — бо як не подужаємо, то щоб не вивітрилась.
— А закусить? — бурсак питає.
— Закусити єсть, — озвавсь Антосьо й додав: — ти ж, брате, не гнівайся, що ми тебе, гостя, посилаєм: і сам же випєш. А признайся: ти-ж і на Різдво, й на новий рік, і на Ордан не то не пив, а й не бачив, як пють?
— Ні, на новий рік випив, — каже бурсак і пішов.
— Хутче ж! — гукнув басиста.
— На одній позі, — озвавсь бурсак вже з-за порога.
Не питали Антося, де святкував, бо всі знали, що в дядька; а питають: — що бачив на селі?
— Що бачив? — каже він, пораючись коло своєї скрипки, — гусей, курей, индиків бачив; бачив телята, ягнята, — сказано, як на селі.
— А віслюка не бачив? — пита басиста.— Ні не бачив, — каже Люборацький.
— Ото! хіба-ж ти не чесався?
— Як би ні! чесався.
— І до дзеркала?
— Всеконечно, — озвавсь Антосьо й аж тоді догадався, куди діло йде: — а! — каже, — кабанчику! он ти куди стріляєш! — Та й поклав скрипку й кинувсь на його: — ти, — каже, — пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа, — гукнув, — будем кабана колоти! — Й звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.
— Ай! ай! — кричить той сміючись і ногами дрикга.
— Кричи: кві, — каже Антосьо, — то пу́стю.
— Пусти, бо бас ногами розібю!
— Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! — заговорили другі.
— Маєш щастя, що бас в ногах, — заговорив Антосьо, випустивши басисту, — а я-б тобі дав! Завтра скликав би добрих людей на душенину.
— Що-ж, братику, — заговорив той, — хіба я винен, що по тобі Христос їздив? — Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: — бас! чуєш, бас!
Тут відчинились двері і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.
Пішов гук по всій Палестині; хлопята зачували й зібрались послухати. Час був хочай і не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й „уроки“ почались, та кому те зубриння не доїсть до живих печінок? Душа-ж жива, тільки наче обмерзла, наче в шкарлупі, як курча в яйці; то вже хіба й не треба їй ульги? Й зійшлось камбраття не менш десятка, а своїх було пять; та не було в голові, то в хаті тихо було. Десь-то хтось-то бренів в кутку, як джміль в-осені, а то все сиділи мовчки, й один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який „урок“? — питався; третій сидів, похнюпившись, та придивлявсь на руки, що поклав на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивився на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду попались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав розмову:
— Чому, панове, хоч не курите?
— Та кат-ма̀ тютюну! хіба свого даси, — озвавсь один.
— Чому й не дати? — каже Антосьо і з сим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.
Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл і задні передним через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.
— А доброго ти тютюну привіз! — каже один. — Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.
— Чому й не дати, — озвавсь Антосьо. — Хоч мало маю, та й сим поділюся. — І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.
— О, спасибі, — каже той. — А я тут курив ось яку запридуху, — подивись! — І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо на̀сипом його в кишені носив.
— А нічогенький собі, — каже Антосьо, — хоч нюхай! — Другі тільки переглядались.
Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу́, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случа̀й, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять сі, а хто не курив, капшук розглядали.
— А се вже якась попівна удружила? — кажуть.
— Може й так, — озвавсь Антосьо, осміхнувшись.
— А чи й сама така, як її робота?
— Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду?
— Бідний горобець! — каже басиста, а був богослов, — чого-б я так високо літав! Тут і сякатака кривобока коли-б хоч подивилась, а він на лучших бє!
— Що? не вірите? — каже Антосьо. — Ось же я портрет її покажу вам. Поназдивитесь! — І почав ритись в звязці та в книжках; і справді вийняв картинку. — Дивіться, — каже.
Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з'явилась випивка. Не до панянок тоді було, — дали місце чому другому. Навіть не додивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.
— А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.
— Нічого собі, — кажуть, — коли се вона.
— Та! їй-Богу, та! — каже Антосьо. А сьому до правди, як людям до сонця.Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку й видає її за поличчя тієї дівчини, що йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь пан-отець, а не панянка. Де-ж сѐй взяв його, Антосьо не мав цікавости й запитати: подякував та в кишеню. Чого-ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати імя Боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк, або так, а каже: „та“. А яка? Та сама, та, на картині що намальована, — не друга-ж!
Не кожному й по чарці стало, як пляшка й опорожніла.
— Е! се вже не гарно, — каже Антосьо, — люде добрі зійшлись та на̀сухо повинні виходити, чи що? — й дав ще на око.
— Та мало буде, — кажуть. Антосьо дав і ще на око.
Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їди з таким смаком, наче промолотились. Тим часом і смерклось.
За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, й один гукнув:
— Ану, панове, по шажку! — й підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.
— Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а другий: — Та втік, не втік, а побігти можна. — А третій: — А ляхи приповідають: kupić, nie kupić a targowvać wolno. Пішли по „православну“ так собі на вдачу, — на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони й ще підчадюють. І язик розвязався, що гомонять, та й гомонять; вже й не грали тільки гуртом співали й церковних і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а суб-інспектор уже в хаті — тільки придивляється. Далі один по одному, й запримітили та хіп куричку з рота та в рукав, і стане, витягнеться.
— Ти! ти, здається, курив? — каже „суб“ Антосьови.
— Хто? я курив? — озвавсь Антосьо, — та я з-роду й в губу її не возьму; й сидіти не буду там де накурено…
— А тут чого сидиш?
— Бо се моя станція.
— Ти-ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?
— Бо й таки правда!
— А хіба-ж тут не накурено?
— А вже-ж ні.
— А поглянь на хату! що се? не дим? Поглянь!
— Та я вже дивився.
— Що-ж то? Дим? га?
— Та дим же!
— Ти-ж кажеш, що тут не накурено?
— Бо таки ні.
— А звідкіль же дим узявся?— Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.
— Чого-ж тютюном чути? — каже суб.
— О! — підхопив басиста. — Казав би й справді! Хіба-ж тут тютюном чути? зовсім соломою, а ви кажете — тютюном.
Суб-інспектор заживав табаку, так йому по-під ніс хоч і квачем вози, то не почує.
На мову басистого суб ні пів слова, а причепивсь ізнов до Антося:
— Дай люльку!
— Яку? — питає Антосьо.
— Яку маєш, — каже суб.
— Панове! — заговорив басиста стиха. — Десь тут люлька нашого „крючка“, дайте! Господин суб-інспектор покурять. — Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, й підносить субови з поклоном: — Ось, — каже, — покуріть, коли хочете.
Суб тоді шарив у Антося по кишенях.
— Та які в мене кишені? в мене — діри, — каже Антосьо.
— Покажи ті діри! — Й шурне рукою, та аж до коліна достане.
Як ото піднесло басистого.
— О! — гукнув суб і бере з рук та й подає старшо̀му й каже: — запиши. Чіє то? — запитав у гурту.
— Та тут канцелярський живе, так то його.
— Врёшъ! то твоє.
— Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви-ж самі бачили, що ми так довго шукались за сим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб, — що курили та ще й глузували; а розберемо послі.
Тим часом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідсіль умкнути й таки бути дома, як би мав і до їх станцій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник.
— Хто-ж його зна, мабуть, чи не вітер грюкає!
— Я бачив, що людина.
— Хто-ж його зна! мабуть, чи не хазяй забратого вами добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте, — каже, — люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с, — каже канцеляриста та й до старшого: — може й капшук взяли?
Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с, — каже той, і почав цибух продмухувати.
— Не куріть тут, — шепче йому Антосьо, й на пів голосу: — ви-ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду, — каже він. — Я вийду на двір.
Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: „Є!“ — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: — на, ніби, її до тристенного!
— Що є? що є? — підхопив суб.
Відкашлянувсь той:
— Еге-є! то я, — каже, — так — еге-єм!… Кажу, що є… кого мені треба…
— А кого-ж тобі треба?
— Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.
— То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодня?
— Завтра я подаюсь в больницю.
— Чим ти болен?
Почухавсь той та й каже:
— Короста.
— Мерзость! — озвавсь суб.
Тим часом пляшка пішла з рук в руки й опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:
— Та ти брешеш! Скажи, що̀ ти приніс?
— Нічого, — каже я не приносив.
— А покажи руки!
— Я покажу, — каже той, — але як нема нічого, тільки короста, — то що?
— Гадость! — сказав суб і вийшов.
Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло. Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали й горілку й того, що втік:— А той де? — питають.
— Та тут десь зник, — каже той, що приніс — оттут під самим порогом. — То був моторнійший за сього й, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув по-за хату.
— Де-ж би він дівся? — додумуються. А він і йде й стогне, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка, — заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зазулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся-ж за те! кете лишень чарку!
Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.
Почали по-маленьку вертатись ті, що повтікали, й на-ново почалось, що й поперед було.
Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються „в учебне время“.
Підчас сієї покути Антосьо отримав лист від матери з поклоном від Галі. То вже був забув її, а се разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима й не вступається: чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.
- ↑ Так прозивають реторів. А то ще бургіями, оратаями; витіями то-що.
- ↑ Старші в семинаріях що місяця подають відомості „о поведенію“ учеників кожен свого участка. В де-яких семинаріях таки звуться благочинні, а старшин осібно єсть на кожну станцію. В Камянці-ж зарівно й то старший, й то, тільки то,,частний“, а то,,квартирний.“