Люборацькі (1920-ті)/2/III
| ◀ II | Люборацькі Частина друга III |
IV ▶ |
|
Незабаром після сього ще Антосьо й не вчився в Камянці, а вже сидів у кутку й мимрив з „Православнаго Исповѣданія“. Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив отсе з біди й просить музиків десь там вечір грати. Й доси в Камянци той звичай є, що дрібнійші пани, як хочется вечір видати, вдаються до семинаристів — музикантів. І сі йдуть, хоч і в незнакомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семинаристи погуляють до-схочу. От і пішли вони, й Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, що ну.
Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sąsiad, fanty, pastor; — далі взялись за ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забаривсь у koło. Кому-ж співали людяних: chodzi ptaszek… тому: wróbel, панянкам своїх; а Любораченку заспівали: Chodzi niedžwiedž…
Не зразу опамятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і Бо-зна що. Ото й почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде до-дому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то й у хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видрикгує мазура, витряса польки й всяких других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; й поки перейшов у философію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, й різні ласощі за науку — що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в клясі, і в бурсі — де тільки доводилось. Інспектор знав, що він такий митець, та не мав, як причепитись, то було, тільки перекривляється і то навмані, іноді навіть і не в тім клясі, де Любораченко, бо й у вічі його не знав. А тим часом реторика минала, й Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бѐсіди, чи до танців, чи до чого — Антосьо, як би не ретор, то всюди був би ватажком; а там не всі йому піддавались — не того, що він не вміє, або що, а того, що — де-ж таки? ретор! фе!… То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!
А бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собачить: і то моє, і се не ваше. А як озвешся, то так і гукне: „молчать, бо зъ хаты выкыдаю!“ Жила вона, як і за о. Якима, в старій хаті й думала, сердешна, що, як вона мати, то всюди має право, й носила ключі при собі. Тимосі се не подобалось; от і пристав він до жінки: „відбери, та й відбери ключі від матері!“ Віддала стара ключі, та не сіла, руки склавши, а все таки мішалась то в одно, то в друге — сказано: „молоді хазяї, думає, чому й на пуття не навести?“ А Тимосі й се не подобалось — „яке тобі діло?“ — каже. От мати й ускаржалась перед Антосьом, що сякий да такий наш зятенко.
— Добре каже, — озвавсь Антосьо, — бо яке-ж вам діло до його хазяйства?… Чорт його бери!
— Як то — чорт його бери?
— Та так просто; а хіба що?
— От і се! а шкода!
— Овва! хіба-ж воно ваше?
— А чіє-ж?
— Його.
— А чим же воно його? — аж скрикнула стара.
— Та так, його та й годі! Впустили сокола, то й цяцькайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте, а чого ні.
— Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й годі. Умру, а все казатиму, що моє. — І почала плакати, а плачучи приговорювати: — отсі руки, — показує, — і льон брали, й коноплі. Ще й за твого батька покійного — хай там царствує, — я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасіки, й всюди я, всюди я і воно — та моя крівавиця — не моє, не моє?
— А не ваше! — каже Антосьо, — було ваше, а тепер не ваше.
— А чіє-ж?
— Того, хто тут настоятель.
— Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш багатий! І ти такий будеш?
— Се друге діло, а Тимоха — бачите який!
Не знайшла мати ульги в розмові з сином, не знайшла поради; й нім пройшов той рік, що він приїхав на вакациї, ще й нажилась в комірнім: викидав Тимоха з подвірря, і вона найняла собі хатину в посполі, так і жила. Не було де й роскластися з тим, що взяла з своєї працї, — а взяла дуже не багацько, бо Тимоха все собі позоставляв, що було лучшого, що було здібного, навіть і побиті вулії. За тіснотою стара й наймички не держала, а коло всього ходили з Теклею, тільки найняла прачку та договорила молодицю воду носити, як жидівка. Мася ж все панувати збіралась, то ні до чого не торкалась, та ще й сварилась: — Хіба я хлопка, — каже, — щоб у такій хаті жити? — Й піде собі у двір, та там і застрягне. В сю саму хатину приїхав і Антосьо на вакациї о-пів курсу реторики.
— Фі! — почав він, тільки поріг переступив, — фі! въ какомъ же вы свининцѣ живёте!
— Через зятенька, синку, — відказала стара.
— Такъ вамъ и надо! было не мѣшаться не въ свое дѣло!
— А куди-ж то я так мішалась не в своє діло?
— Та ужъ не даромъ васъ выкидали зы хаты!
— Ні, синку, таки даремнісенько!
— Ужъ не говорите мнѣ! я все знаю! не даромъ я семынарыстъ. Вотъ и подѣломъ, на другый разъ наука! пусть знаютъ и другіе, кого въ зяти выбирать, кого въ прыймы принимать. А вы: — „ступай, Орысю!“ Теперь и плачьте; видѣли очи, что покупали! — Й заклав руки в кишені, похилив голову та й почав ходити по хаті то взад то вперед, дивлячись на чоботи та похитуючись на стану й стиха посвистуючи.
— Що се ти, москалю, здумав? — заговорила мати. — Ти в коршмі, чи що?
— Нѣтъ! я въ свининцѣ! — озвавсь Антосьо.
— Бог з тобою! образи!
Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи й пішов з хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет — на букы-ёръ-бъ і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блюзі.
— Господи-Господи! — подумала мати, — попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляхівка вийшла та така, що з голими руками не приступай; а сей москалем став. Пропащі світи! Господи-Господи! От як до матері! А ми, бувало, в свого татуня, як курчата, в-купці — в-купочці. Вони, навчають, ми слухаємо; й так поважали-сьмо їх, так любили! А матінку, то… Господи-Господи!… Ні вже! кончина світа зближається… — І почала плакати.
Ні Теклі, ні Масі на сю пору не було дома: Текля була в полі коло баштана, а Мася в оконома на посидінках. В оконома було дві дочки, то Мася до них і вчащала, й вони до неї навідувались. Наче на прикрість матері Мася все водилась з ляхами та з ляхівками, як і завсігди. Наведе гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То й лучше, що її не було, бо не дала-б матері й наплакати. А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть: він же йому дасть! — подумав би кожен, хто-б угадав, що̀ на душі діялось. От і прийшов він на батьківщину; все згадалось і замісць гніву покотились сльози.
— Й Бога не боїтесь і людей не соромитесь, — сказав Антосьо Тимосі; а Тимоха:
— Ты што мнѣ за указчикъ? Вонъ!
— Вонъ? безсумленний! маму з хати виганяти!
— Вонъ! — гука Тимоха.
— Я піду, — каже Антосьо, — але й ти чорта з'їси, що будеш в Солодьках!…
— Ваше преосвященство! памилуйте! — почав Тимоха глузувати та все кланяється.
— Не смійтесь! не глузуйте! та й на дядька не дуже духвайте! Вже в Синод з прошеніями на його так дорогу втерли, як перед Зеленими Святами до Балти. Лиш не видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.
— Ну! ну! разлічимось, а тепер… — та й замовк. І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, й Тимоха почав: — дывне дило! выгнавъ сволочь, а другой и претендуетъ: зачѣмъ мать обижаешь?
— Сам же ти сволоч, — озвавсь Антосьо. — Ти волоцюга, приблуда! Чого тебе чортяка приніс сюди! Чого втисся між заволоки між сволоч? Іди туди, де не сволоч!
— А ти во̀н куда іди, — гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, й виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були-б порвали; та вона обігнала його, й стали собі — брат з улиці, а сестра з подвірря — та й не наговоряться.
— Горе-ж тобі, сеструню! — закінчив Антосьо.— Мамуня винні, голубе, та архирей, — відказала Орися, — той прислав, а вони втокмачили. Лучше-б були під лід пустили.
— Арися! — гукнув Тимоха.
— Гука! — озвалась Орися, — бувай здоров! — і зникла, мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто й що під язик підскочить. Засумований став він під хатою в себе, підпер стіну плечем та й думає: — от які попи! от який з них ужиток для пастви! Невже-ж і я такий буду? О, ні! грім мене вбий, що ні! Та вбє він мене, як пробачу кацалапови!
З сього часу Антосьо й у церкві не дививсь на Тимоху, й де тільки міг, всюди розсказував про його правду — й у лице й по-за̀ очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: — дайте мені що з'їсти! — та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся!
— Ти-б хоч хати глядів, — каже йому мати.
— А развѣ я до васъ за сторожа прыѣхавъ? — І той своє, а вона піде собі, або й постоїть трохи, головою похитуючи, та татуняє.
Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не лежиться; ні йти, ні сидіти — як то приповідають: і в поле мене не бери, й дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого се так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвірря, а там хтось іде; він назад. В хаті саме полуднати сідали.
— Хтось іде! — гукнув він.
— До нас? — пита Текля.
— До нас! — каже Антосьо.
— Ким се розносила лиха година? — озвалась мати, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тим часом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьови захватало, аж з лиця зпав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, й аж наче млости бють.
Вклонивсь хлопець та ще з таким подрикгусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьови зашпори, то й він вмішався в розмову.
— Як же вас тут Бог милує на селі? — каже.
— Слава Богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.
— Слава Богу! — озвавсь Антосьо.
— Казати-б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж Богові дякує…
— А думаєте?
— Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.
— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люде?
— А що-ж?— Дівчина, чи панянка!
— А се не людина?
— Хіба-ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: „якісь люде йдуть“; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: „ідуть якісь чоловіки й молодиця з ними, чи дівчина, чи баба“.
— Та хіба-ж ми не люде? — озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люде своє знають… Мабуть, що не люде; а люде — тільки чоловіча стать.
— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.
— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.
— А воно й справді так кажуть, — заговорила стара. — Як жінка, то вже не люде, а жінка та й годі.
— Тим бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би людей дурити, коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.
Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, й покгедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому пів суток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпонеться, що бодай і до смерти, то не жалкував би.
З сього часу Антосьови й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить — все перед очима. Й якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, — хоч здалека оком глянути, мов би лекше стане… От раз і вдягнувся він і пішов — і сам не знає, куди — через греблю, за дільниці, на гору, мов би самі ноги несуть.
— Куди я йду? — питає сам себе й не йде, а біжить. — Куди-ж се я? — каже.
А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розістлалась; і церкву видко, й попову хату, що так на узгіррю стояла. На його подвіррю кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо й почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться, і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвірря дівчина в зеленім убранню.
— Галя! їй-Богу Галя! — мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях…
Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки до-дому; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко ще зеленіло на рундуці: Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.
— Отже вона мене любить! — каже собі Антосьо, — їй-Богу любить. Вже-ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума! може за мене? — Й хутко-хутенько став терти рука в руку. — А! — каже з притиском, — а! браво, хлопче! — Й мов би сміється, мов би плакати збірається.
Через скілька день Антосьо знов потяг у Кукілівку, там знов, і що-кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збірався й признатись: от-от! — та й на кінці язика задержиться, мов би йому мову замкне, тільки серце бється-бється, й так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.
Так і вакації минули, що все збіравсь сказати, й нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; й вона радіє, як завважить по чім-нѐбудь, що він кохає, а він радів, що вона.
Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:
— Не забувайте мене, а я вас не забуду.
Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучше самого неба, й пішла в валькір — не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучше заморські пугачі, бо пірря по них червоне та зелене, то̀-що. Тільки, хай буде — голуби, бо Галя так казала й так думав Антосьо.
— Дарую вам на память, — каже вона.
Схопив хлопець і аж йому очи заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.
— Тут, — каже, — йому місце: — коло серця самого.
Незабаром знявсь до-дому.
Вийшов пан-отець на рундук, вийшла пані-матка на рундук, а Галя потягла до воріт.
— Може-б сюди через садок східнійше, — каже пан-отець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:
— От я вас проведу. Ходім! — І пішли.
Садок був давний та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо й сам дорогу знайде, почали прощатись.
— А!… Анно! Анно! — почав Антосьо, — як би ви знали, що-б я вам сказав на прощання!…
— А що?
— Багацько де-чого, — озвавсь він, потрясши головою й око пришкуливши.
— Та кажіть, бо нема часу чекати, — скажуть: чого так довго не верталась?…
А тут і почав батько гукати: — Галю, Галю!
— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здорові! — Антосьо схопив її за руку й поцілував — щиро поцілував, а вона тільки глянула на його й пустилась садком.
— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо. Стала дівчина, хлопець підійшов і, мов би не хотячи, цмок її в лице.
— Що се ви робите? — каже дівчина.
— Нічого, ангел мій, нічого! Й обняв її й поцілував в самі губи, й вона його, тільки мов би сами губи цілували, а вона мов би й не хотіла. Зажарилась небога після сього й рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя-ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, й так гарно на душі, мякесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував московську „Ты душа ль моя“…
Мов би й садок не так зеленів для Галі, й півні не так почали співати, мов би й собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося — без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.
Йдучи до-дому, Антосьо видумав молитву до Пресвятої Богородиці. В ній помянувши се-те, просив Пресвяту Діву: „Моли Сина твоєго й Бога нашого, та подасть ми руку Галі!“ Сю молитву приточив Антосьо до всім відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й в-вечері, ще й на день разів по сорок читав, і в-ночі, аби прокинувсь та спамятав, то вже: „Моли Сина“ тай „моли Сина“…
Так от як би сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Камянець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Камянці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощалась, і думає — не надумається: що там мій философ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя невянуща, сонце моє незахіднеє?… І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, забється, й ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мов би не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жадної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе… А листи? Семинаристи не пишуть листів до панянок, бо раз що товариство очі викололо-б тим письмом, а друге — уряд… Сей очі живцем виклював би. Та й те не аби-що, що ще не певна річ, то її батько як би постеріг, то було-б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура. Та не все-ж дівчина й сумувала! Иноді придумувала, як то вона, голову схиливши та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже „кончывшымъ“, і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: „любиши, Анно, сего Антонія, его же зриши передъ собою?“ — „Люблю“, відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, й головку схилю на бік, ніби то я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: „жена твоя“… й вичитають: „да боится своего мужа“… На сім спинить свої думки, й серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне й тільки — тьох! тьох!… На щоб боятись? — подумає дівчина, — та така Божа воля! — додасть, зітхнувши, й піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе се та те їло!… Коли-б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей!… — Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до Бога, — вкороти, Господи, сих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з сієї фурдикги! — Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки философ.