Люборацькі (1920-ті)/2/IX
| ◀ VIII | Люборацькі Частина друга IX |
|
— Пропащі світи! — подумав хлопець, плюнув, аж семинарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і сього: зараз же приставив архиреєви, а сей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьови появитись, щоб і вистрілило з його, як з гармати. Й Антосьо не забаривсь під кулю.
— Ти Люборацький? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошення. — Праси дьячковскаго мѣста.
— Ваше преосвященство!…
— Дьячковскаго мѣста праси!
— Клевета, ваше преосвященство!
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь съ глазъ.
— Одно слово, Ваше преосвященство…
— Какое?
— У меня мать вдова, у меня внукъ сирота й дочь сирота…
— Все эта такъ, а ты праси дьячковскаго мѣста.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?… От і виграв, що вчився, що за правду стояв!
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьови попівське місце. Але-ж за те він повинен був або посидіти в манастири „на испытаніи“, або в консисториї також „на испытаніи“, або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторию, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Як би на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з сього вийде?… Думав-думав, та й написав все, що сталося, і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під „рукоположеніе“. Де женився? де? що?… — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…
— Доле-ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: — визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати!
— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошеніе.
На архирейскім хуторі був діякон, а в його сестра — погана, та стара, та зїдлива. От архирей і каже:
— Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.
— Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і Свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити…
Через місяць співали Антосьови: „Исаіе ликуй“; через другий і сліду його не було вже в Камянци: на парафію поїхав з своєю жінкою красою…
— Коли-б нам до коршми як Бог допоміг, — говорила стара.
— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.
— Ой, щось дуже мене ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі підпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав Бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеви, щоб ту бумагу написав…
А з-заду, чути, хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.
— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — се — каже, — Ковинський. Я з ним на станциї стояв. З татом їде.
— Ковинський… Ковинський!… — почала стара, — щось я памятаю се прозвище. Де я його чула?… Ковинський!… А! он де!… Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула сю фамилію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.
Тим часом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїзджачому просторійше було.
— Здрастуйте, пане Петропавловський! — гукнув він з буди. — А то до Крутих?— До Крутих, — озвавсь сей.
— Сідайте, підвезу.
— Та возьміть хоч бабушку, а я й дійду.
— Й бабушка сядуть, і ви сідайте!
Ми вже знаємо, що се була стара Люборацька, а то її внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять у-дво̀йзі. Не наймали підводи через те, щоб тих скільки корбованців, що мали, не стратити, а лучше дати смотрительови.
Сіли вони на бричку й поїхали.
Так верстов за три від сього місця стояла тоді на Будянських полях Махтулова коршма. Тепер уже не та коршма на тім місці, а все таки є; а тоді була здорова з заїздом і жив у ній жид Махтула. В сю коршму заїхали вони на попас і розговорились.
— Знаю, — каже Ковинський, — знаю я Люборацького. Де-ж він тепер?
— Пропав, паноченьку! — озвалась Люборацька.
— Як?
— По неволі та на не любій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз от-так приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. — „Що ви робите? — каже, — чого ви пєте?“ — Нема вас зо мною, то я й пю. — „А ви-ж тоді не пили!“ — Бо ви були зо мною… — „А де-ж ваші школи?“ — Нема вас, то й шкіл нема. — „А скрипка де?“ — Скрипка? — скрикнув покійний, схопивсь, та й далі сів. — Нема, — каже. — Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні. — „А я думала, що на скрипку мені заграєте.“ — Для вас я заграв би й на скрипку, та нема.
Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семинарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році — пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вміраючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: „Не своєю смертю я вміраю; мене вбила семинарія та“… Не докінчив, голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвяттю… При тім я самолично була й все памятаю, бо мені жаль за сином, — жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!… — закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і пан-отець, та сей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: „Боже, Боже, Боже! Претерпивий до кінця спасен будеть!“ Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:
— Ну, мамуню! Дай же нам, Боже, здоровля, а помершим вічний упокой!
— Со святими упокой душі усошпих раб своїх і рабинь і ієреїв! — відказала Люборацька.
Винили по чарці й Фоню попоштували. Се вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав роспитуватись.
— А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?
— Було ще три дочки, та й їм Бог талану не дав, хіба меньшій…
— Де-ж вони? — пита пан-отець.
— Старша вийшла за ляха й слід загубила; меньша була за кацапом — за попом таки — й з його рук пожила смерти. Отсього Фоні мати була, — Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти за кацапа! Лучше була-б під лід пустила!…
— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Таже воно мало що не завсігди так буває! Ге, як би зважати на дівочий розум!…
— Треба, паноче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.
— Не всім, мамуню, Бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви ляхом його звете?
— Кулинський, паноче!— Гера̀зим?
— Гера̀зим.
— То я-ж їх обох знав: та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась — більш того, що з голоду, бо жадна̀ була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її: все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась. Ще й в перехожого салдата ножа позичила, — вони й постой відбували, — бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю: пішла ніби сорочку вбірати та й зарізалась.
Стара вже давно не чула, що пан-отець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.
— Води! — закричав пан-отець.
Та й вода не помогла: зглянула стара по коршмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв — мов би просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, — і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там таки коло коршми при дорозі, й довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, аж поки не заорали його.
Не вспігла стара розсказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ся тут умірала, у монастирі в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!
Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:— Я ще хлопям був, а твій дядько Люборацький ще меньшим; тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. — І дав йому три карбованці; Фоня аж в руку поцілував.
Фоня тоді був уже в четвертім класі й сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: „класъ! ты дуракъ безъ насъ, а мы безъ тебя вдвоє“. Коло сих слів скрипка під низом, а зверху смичок.
Через скільки день після Люборацької похорону під Махтуловою коршмою стояла пара коней в бричці; з коршми виходила молода попадя, така роскішна з себе, й з нею пан-отець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.
— Так де гріб Люборацької? — почав пан-отець.
— От, на сю могилу показував Махтула, — відказала пані-матка й додала: чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?
— Як так?
— Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо Бог спас від вдівства.
— Ха-ха-ха! — засміявся пан-отець. Попадя пішла далі.
— Я, — каже, — аж умлівала — не хотіла; кажу, що не вийду за сього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би-то піп і черкнув до ректора семинариї письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали діяконівну з архирейського хутора. Се вже, правда, тоді було, як я стала Робусинською… І Антоній умер, а я собі щаслива…
— Й вам не гріх? — каже пан-отець.
— Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а сей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!…
Зітхнув пан-отець і подумав собі: — Й ти-ж добра, нічого казати! — та й каже:
— Де-ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?
— Сироти? Благочинник був дядько мойому пан-отцеві, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матіррю. Мати-ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого кацапа. А Текля, дочка, й осталась в манастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату й заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату з городом і садком „доживо̀ця“.
— Нещаслива! На що-б вашому виганяти! — каже пан-отець.
— А що-ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба-ж вони що? Й хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села…