Люборацькі (1920-ті)/2/VIII
| ◀ VII | Люборацькі Частина друга VIII |
IX ▶ |
|
Другий рік минав після сього, як по косовици на пів-дороги від Камянця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий пан-отець, а вітер росчісував його лискучу сріблом — білу бороду. Встряг старий в солому по самі па̀хви; вона спинається, дубала̀ стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка-ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а пан-отець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очи насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє, чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, да̀льше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що не добачить.
Було вже близько полудня, як догнали проїзджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаравари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що як би змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, по-під носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Отсе був Робусинський. На силу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а се вже йшов з Камянця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:
— Чи не семинарист? — питає.
— Ні вже, — відказав той.
— Але був?
— Був!
— Чи далеко-ж Бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу, — відказав той.
Через годинку часу пан-отцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що-ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?
— Сирота.
— А ще довго лямку терти?
— Вже дотер.
— Се-б то вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившого везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась — і таки добре, бо з гори було.
— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матери вже можна заспівати: „богослова родшую!“ Ге!… А думаєш женитись? — додав.
— Не як же й попом станеш.
— А я дівчат таких знаю! — таких… А якої ти хочеш: хазяйки? багатої? гарної? розумної? чи щоб все разом?
— Найлучше, як би все разом, а прейма, коли-б гарна й багата.
— Добре, синашу, загадуєш. А на себе-ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч її вже й не треба хлопця…
Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкає:
— Ти-ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!
— На те я, — каже Робусинський, — хлопець, щоб на красу не зважали.
— Твоя правда, — озвавсь старий. — А наші попи так: хоч квач — товкма̀ч!… Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?
— Ипатий Робусинський, — каже той.
— Ну, пане Робусинський, — почав пан-отець, — так поїдем свататись, га? Та й мення-ж бо маєш, — додав, — клапатий, клапатий! Коли-б ще сліпий та жовноватий, то й малювати не треба-б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!
В таких і інаких розмовах проїхали вони й день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дядька, а взяв до себе. Й вже вибрались за Біг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а отсе вїздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Камянок єсть поперечний яр і поздовжний видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й про-між пашні пні чорніють та де-де дубки літо̀рослі, або старі голінаті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дручку. Хто-б догадався за літ тридцять назад: що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як отсе старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, пан-отець каже:
— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.
Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то роспріг, то попутав, пан-отець відійшов трохи на бік і роспростерся на траві. Робусинський і собі ліг не далечко, виставив грудницю, щоб провіяло.
— А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав пан-отець розмову.
— А що? — питає Робусинський.
— Я їсти хочу.— Й я не від того.
— То ходім та води напємось, — каже пан-отець. — Тут близесенько чудо, не криниця! Гайдамацька зветься.
— Ходім, — озвавсь Робусинський.
Піднявсь пан-отець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули на бік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину то-що. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люде викопали ямку й вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою то-що — й то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі — й старі, й малі — нагинались до джерела, пили — не відпивались і води не каламутили. Мало сього, ще й умивались. І пан-отець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякови вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки й розістлались під деревом закусувати. Закусивши та заснувши, рушили з місця; а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні й хурмана.
— Се тобі, — каже, — їздь, розглядай!… А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.
Погана врода допомогла Робусинському. Поки він виходився з жовнів, ректор семинариї став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семинариї, сей не цуравсь його й після, і як став приставляти архиреєви, що природа його скривдила то-що, то й витупкав йому добру парафію, — чуть не найлучшу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькови подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: й дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, — думають попи.
З такими фундушами шатнув Робусинський по пан-отцях, де тільки чув дівчат.
А тим часом під Солодьки підкочувавсь жидівський віз і на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очи бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.
Тією-ж дорогою їхав отсе Антосьо, що й тоді, як у-перве вертався з шкіл, ще з Крутих, до-дому. Й тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в пятках лежали; так-же рябіли женці, так-же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так-же звільна виказувались з-за гори, — все так-же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був: вже не рвалось йому серце до-дому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога деревяна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка й тряслась, дріжала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвіррям видко було, як на долони.
— Тпррру! — став жид під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куріня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.
— Здорові були, мої Солодьки! — подумав собі й зітхнув, — Солодьки-Солодьки! — каже сам до себе, — а життя гірке — не солодке…
— Се ви, паничу? О! дай же вам, Боже, здоровлячка! — привитав лановий.
Привитав його й Антосьо добрим словом, — пізналися! Се той самий дід, що назад тому пятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.
— Що-ж, паниченьку, — зашавкотів старий, — ви може на батюшку до нас їдете?
— Як то?
— А хіба-ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?
— Нічого не чув.
— Ого! вже другий місяць, як повезли…
— Куди?
— Но! — гукнув жид.
— Їдьте в двірок! Пані-матка вже на старім обійстю.
— Що воно таке? — подумав Антосьо. — Якісь дива виробляються! Не дурно-ж мені й так сумно було цілу дорогу.От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьови: не прояснювалось, не лекшало на серци, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і в ворота вїхали.
Давно вже Антосьо був на сім дворищи, й за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить… Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісенько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвірря рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.
Не пізнав Антосьо, що се Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозяні, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.
— То ти Фоня? — почав Антосьо.
Фоня вирячив очи.
— Фоня! а Фоня! ґдє папа? — почав Антосьо знов.
— Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув по-за хату, тільки закурилось.
— От тобі й радість! — подумав Антосьо й каже до жида: — позносиш, я скажу, куди. — Й пішов до хати.
Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. Й справді, поки жид позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.
— Синку мій, синку! — заголосила зразу. — Нема вже Орисі!— А де-ж? — якось жалібно промовив Антосьо.
— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.
Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:
— Де-ж Текля?
— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.
— Буде, мамко, бо й я буду плакати!
— Плач, синку! плач, та молися, бо Орися й без сповіди вмерла.
— О Господи! Чи я в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.
— Отой собака… — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.
Ввійшов Фоня.
— А хто се? — питає вона його, показуючи на Антося.
— Дядя, — озвавсь хлопець.
— А мама де?
— Татко вбили пляшкою.
— А татко де?
— Повезли у фурдикгу.
— А й ти такий будеш, як твій татко?
— Ні.
— А який же?
Не відказав хлопець, а став пручатись: — пустіть мене, пустіть!…Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.
Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й курника в руці погасла.
— Оттаке то з кацапом! — почала мати.
— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що-ж се?
— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть; вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: „то й ти на мене! то й ти на мене!“… А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комін не розібється… що то давнина!… Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав її по-завуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не вставала…
— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!…
— Кацапи, сину, кацапи! — підхопила стара, — аж піднявшись з стільця.
— Згадав я Масю… Де вона?
— Й чутки нема… Розсказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікови: кинь та й кинь се місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався і поїхав, а куди — то Бог його зна.
— Й се гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак то наші пішли!… А на Теклю ніхто не насватується?— Був якийсь Робусинський…
— Робусинський! — скрикнув Антосьо. — Та Боже вас сохрани й в хату його пускати! Се таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!
Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже.
Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.
— Як же приход? — питає Антосьо.
— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.
— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошення, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.
— Хто сміє?
— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.
— От тоді й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.
— А виженуть, виженуть! Тепер таке „постановленіе“ вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.
— Оттам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все… Добре покійні татуньо розсказували, ще то й твій тато покійний се знав… Кажуть було обидва, що духовне владеніє прийдеть во ізможденіє…
— Що-ж, паничу, — треба мені їхати… — почав жид, прийшовши до хати.
Відправивши жида, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр росклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж у вечері — мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.
— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що Бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же Господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від червяка до скотини, там до чоловіка, а закінчив Евою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Ева й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; сій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіят?… О, ні! Я знаю, що̀ то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!… — Й зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. — А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? Та що? Христос дав нам взір собою, я послідую Йому. На що вони зважають?… „Образъ будьте стаду“ — їм говориться, а вони „безобразіе“ стаду. Й сами, як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться… Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — росполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней… Господи мій, Господи! невже-ж і я такий буду?… Не дай мені загинути; я буду добрим попом…Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. Й Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дріжать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мов би там під лобом хто мокре клочча здушить… Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею; а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити здовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.
— Чого-б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, Бог знає що!…
— І я скажу: Бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.
— Розскажіть-но мені лучше, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?
Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розсказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.
— Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…
На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кувілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського!
— А ти-ж, сміття, чого тут? — зараз же шепнув йому на вухо.
— А ти думаєш і тут, як в семинариї, верховодити?… Годі! Там твоє грало, а тут — поміряємся!
— Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвірря зміряєш, тільки не утряси звідсіль!
— Попробуємся1
— Та що тут пробуватись! Без сорома казка — он де двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розскажу.
— Розсказуй! — озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.
Так випало, що на сю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго-б балакали про своє, як ввійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу-б не дійшов…