Перейти до вмісту

Люди моря/Комсомольська вахта

Матеріал з Вікіджерел
Люди моря
Іван Ковтун
Комсомольська вахта
Харків ; Одеса: Дитвидав, 1935

КОМСОМОЛЬСЬКА ВАХТА

I

Думка про комсомольську вахту в кочегарці виникла дорогою з Владивостока до Одеси, тоді, коли постала загроза зриву транфінплану.

Завдання — дев'ять миль на годину, сімнадцять процентів економії палива — кочегари перших днів рейсу не виконали. Стрілка манометра, що мусіла уперто лежати біля червоних — 12, ледве осилювала чорні — 10.

Всі вахти ніяк не могли нагнітити пари до 12 атмосфер, і „Курск“, що колись давав хід до 12 миль на годину, йшов 8-мильним ходом, щогодини недовиконуючи завдання.

Секретар осередку Ваня Бублик ходив, зігнувши спину, і на його худому непривітному гострорисому обличчі випиналися нервові вузлики.

Надвечір секретар скликав партгрупу кочегарки. Група, почуваючи свою провину, мовчки розсілася в каюті секретаря.

Бублик після кількох спокійних слів про транфінплан не стримав себе і звично вимахнув рукою, далі нахилив голову як завжди спалахнув і почав кидати злісно й непримиренно слова винувачення:

— Хто ж, по вашому, першу пару має підняти? Комуністи? А ви хто?

— Та що ж! — Пароплав три роки в доці не був, — перебив дужий Айзуп, висмикнувши з рота цигарку, — на ньому ж ракуші, та й спека он яка!

Задерикуватий, невдоволений Куніцин забурмотів слідом як папуга:

— Еге, там ракуші… В док треба, ракушу обчистити…

Ставний молодий Поліщук не перечив і вичікував; за ним як і за всією трійкою, було чимало провин. Кочегар знав, що це для Бублика — козир.

— Що ви „док“, „док“! — обурився Бублик. Ну гаразд, не були в доці рік, обросли ракушею. Гаразд, але ти дай дванадцять атмосфер, а потім уже говори хто винен. Ви ж даете 10. Чого ви себе забуваєте? — Несподівано Бублик зробив паузу і враз бахнув: — Добре! Коли не можете, вахту пересіємо. Одну комсомольсько-юнацьку зробимо. Хай вона спробує пару як слід тримати.

Так виникла думка про комсомольську вахту. Думка смілива й разом рискована.


Сивовусий Бойченко, спочиваючи після вахти, крутив цигарку і повчально, а часом із зневагою промовляв до кочегарів:

— Та я 30 років біля топок. Та ви знаєте, скільки я тонн вугілля оцими перекидав? — Бойченко простяг уперед жилаві, заскорузлі долоні. — А вони хотять мене пересилити. Ех… Науменко, бригадир — чоловік мені!

І зрозуміло, Бойченкові було образливо за свою професію, яку він справедливо вважав за почесну й відповідальну і яку останніми часами занедбано, бо до кочегарки йдуть здебільша люди випадкові й зовсім необізнані з особливостями роботи біля казанів.

В кочегарці було двоє майстрів своєї справи — Іван Карпенко (високий добродушний мужчина) та Бойченко (сивовусий літній кочегар). Це були найсерйозніші суперники комсомольської вахти. Щоб їх перемогти, треба було вчитись у них.

О восьмій годині пішла до топок молода вахта. З кубрика їх спровадили сміхом і досить в'їдливими дотепами:

— Ви ж глядіть, щоб казани не вилетіли в повітря. Ви такі!

Крім 4 годин напруженої праці, молодим кочегарами Науменкові, Армяновському, Гасію, Довгополову та Шаляхіну довелося додати сюди ще й нервове хвилювання.

Біля топок працювали мовчки. Помічники Гасій і Шаляхін так само мовчки підвозили вугілля з бункерних ям. Всі скоса стежили за манометрами. І от стрілка поволі обминала 10, 11 і, нарешті, дісталася бажаної червоної риски.

Вахтенний матрос Чижик щогодини приносив радісні показники лагу: за першу годину комсомольської вахти „Курск“ пройшов 8,4 миль, за другу — 9,2, за третю — 9,5, за четверту — 9 миль.

Ого-го! Та це ж повний транфінплан!..


— Що?! Повний пар?

— Підіть кому іншому скажіть!

— Подивіться.

— Дивитись не треба.

— От дають, так дають!

— Юринда!

Старі кочегари, почувши про перемогу юної вахти, не вірили, а потім визнали це за випадковість.

Справді ж це був не випадок — вахта й надалі тримала повний тиск пари. Секрет перемоги був дуже простий. Вирішувала перемогу техніка.

Різне вугілля треба по-різному подавати до печей. Виявилося в даному випадку, що артемівське (не дуже високої якості) краще підкидати потроху, до десяти лопат, бо коли кидати його в паливню звичайну порцію — 20–25 лопат, він густо ляже вогким шаром, хутко зашлакується, значна частина його енергії піде в повітря. Правда, кинувши 25 лопат, можна довше відпочивати.

Бублик та теплотехнік Камінський (член бюра осередку) довели це переконливими доказами. Вони всеньку вахту просиділи на гратницях з годинником у руках, обчислюючи, скільки часу припадає на роботу і скільки забирає відпочинок. Виявилося, що кочегари з години — 20 хвилин працюють а 40 відпочивають.

Коріння прориву, отже, викрито…

Негайно скликали збори. Вирішили: кидати вугілля менше та частіше. Із зборів розійшлися „старики“ незадоволені. Біля кубрика Бойченко, наздогнавши Науменка, засміявся:

— Нічого, хлопчику, ти ось за тиждень скажи „гоп“. Я спочатку п'ять років шлак заливав та тихенько придивлявся, а до ломика і доторкнутись не смів.

Бойченко казав неприємну, злу правду. Молоді перемога дісталась важко і часто голову турбувала неприємна думка: „А чи витримаємо до кінця?“
II

Чижик захвилювався. Він обурено повторював одну фразу:

— Ні, ви мені скажіть, чого це так: до Сінгапура давали 9 миль ходу, а тепер знову прорив?!

Комсомольський секретар додавав до цього ще купу образливих слів, обвинувачуючи комсомольську вахту ледве не в зраді ленінській спілці.

Хвилюватись було чого. До Сінгапура комсомольська вахта геройськи вела перед, взявши на буксир старших. І враз після Сінгапура опинилась позаду.

Науменко, білявий симпатичний хлопчага, позираючи спід насуплених рівних брів, виправдовуючи себе й товаришів, твердив:

— Ти полізь у бункер і подивись на вугілля — сміття!

Чижик гарячився і не визнавав це за доказ.

— А чому у всіх пара є, а у вас немає. Вугіль один, ви частіше його ворушіть!

— Стараємось, далі нікуди! — образливо скрикує Армяновський. — Од печей не відходимо. Не горить!

Чижик не міг ніяк збагнути причини такої ганебної історії і в захваті твердив одне: — більш ентузіазму і будьщо знову очолити кочегарку!

Комсомольська вахта мовчала. Хлопці, зрештою, мусіли визнати: самого молодечого ентузіазму замало. Бракує досвіду, уміння й техніки.

Не раз хлопці заздрісно стежили за ломиками та гребаками старих кочегарів, що, як забавки, ходили в руках сивовусого Бойченка та веселого Карпенка.

З артемівським вугіллям молодь упоралась, але хіба ще є мало сортів вугілля?

Молодь почала нишком стежити за роботою старших товаришів і чим далі, тим свідоміше, вже без зайвих заздрощів бачила, що кочегарська справа — це не просто собі „чорна“ робота, а хоч і проста, проте тонка й кваліфікована праця.

Молодь мусіла визнати, що так працювати, як Бойченко та Карпенко, вони ще не вміють, і треба вчитись, розпорошувати вугілля тонким шаром, або розворушувати зашлаковану лаву, розподіляти в топках грудки вугілля, що не встигло перегоріти, і додавши 2–3 свіжих лопати, підкинути їх біля дверцят, щоб за кілька хвилин після дуття паща печі запалахкотіла сліпучим, з синіми прожилками, вогнем.

Молодь усвідомила, що ентузіазм потребує упертої учоби й техніки. В цьому була запорука її перемоги.