Люди моря/Шпіль
| ◀ Комсомольська вахта | Люди моря Шпіль |
Штурман далекої плавби ▶ |
|
ШПІЛЬ
Надвечір за хвильорізом на спокійнім дзеркалі Одеської бухти вималювався характерний корпус „Томпа“: з трубою і кочегаркою на кормі, з білим капітанським мостиком на носі.
— Суворов, дивіться, горбатий! — зраділо гукнув капітан „Курска“ до помічника, побачивши пароплав.
— Він! — підтвердив штурман.
— Ну, тепер Шпіль наш, — проказав упевнено задоволений капітан, стежачи, як „Томп“ повертав до гавані.
За півгодини пароплав, пришвартувавшися біля холодника, негайно почав вивантажувати сіль.
За два дні „Томп“ ударно вивантажив сіль і знову задимив за маяком, взявши курс на Евпаторію.
Капітан Ковальчук роздратовано міряв кроками спардек „Курска“. „Томп“ поминув маяк і капітан не втримався, вилаявся:
— … Випустили моряка! Отак завжди. — Все це адресувалося конторі Радторгфлоту.
А в цей час (ну просто як у поганому романі!) сухорлявий, завжди моторний і веселий стерновий „Томпа“ засмучено дивився на „Курск“ і гірко думав, що завтра або після завтрього цей потужний пароплав піде в далеку і знайому плавбу: Одеса – Стамбул – Суез – Перім – Сінгапур – Владивосток.
„Ех, не вигоріло“…
Контора за два дні не спромоглась оформити наказа про перевід моряка з „Томпа“ на „Курск“.
Але всеж 16 червня Шпіль пішов з „Курском“ в рейс.
… Другого дня рейсу на полубакові відбувалися перші збори з дуже коротеньким порядком дня. Це вірніше була нарада, на якій вдесяте морякам нагадувалося, що звання радянського моряка дуже відповідальне й кожен, хто його носить, має зберегти його чистим і незаплямованим. В кінці наради, як уже мали всі розійтися, голова зборів спохватився:
— Заждіть, товариші, ще одну хвилинку! — Нам передали з „Томпа“ значок ударника.
— Кому ж це?
— Товаришеві „Шпіль“… Якось нерозбірливо написано.
— Шпілевському! — допоміг капітан.
— От-от! Шпілевському. Товариш Шпілевський є?
— Він на вахті, — відказав хтось.
— Хто він такий?
— Кращий ударник „Томпа“, — відповів капітан.
Секретар зборів швиденько занотував у зошиті: „Слухали: про передачу ударного значка т. Шпілевському. Ухвалили: передати“.
Доречі, мало хто на пароплаві називав Шпілевського його прізвищем. У морі, де звикають до лаконічних наказів і коротких слів, його прізвище скоротили і лише в офіціальних папірцях сухорлявий, моторний стерновий значився Шпілевським.
Набираючи команду на „Курск“, капітан настирливо просив у конторі Радторгфлоту наказа перевести Шпіля з „Томпа“ на свій пароплав.
Капітан Ковальчук не безпідставно вирішив залучити на „Курск“ цього моряка. Та який би капітан не схотів мати в команді стернового, що виріс на морі, ворогує з алкоголем, в послужному спискові не має жодного прогулу, чудово керує стерном, а накази виконує точно, бадьоро й швидко.
Ближче познайомився я з Шпілевським торік в Неаполі.
Я знав, що красу і велич уславленого італійського міста можна побачити з верхівки Сан-Мартіно. Щоб дістатися з торговельної бухти, де стояв пароплав, до монастиря, треба пройти все місто, та темний лабіринт убогих неаполійських кварталів, що обплутали гору густою сіттю провулочків, вулиць, сходів і зазубнів.
Втома пекла підошви, але вже видно було перші балкони, побудовані для туристів. Радили не оглядатись, аж поки не дійдеш найвищої тераси.Лишилося ще кілька стрімких сходів, і можна буде озирнутись до моря.
… Якась сонячна омана! Де поділися покривлені, обшарпані, глибокі, як провалля, слизькі вулички й провулки, засмічені покидами, запльовані, загноєні недоїдками та лушпинням, пообвішувані лахміттям і білизною, сповнені базарним галасом, розіпнуті вбогістю, смородом?! Замість цього внизу за зеленкуватою смугою маслинних садів очі ваші вабить, вражає велетенська багатюща палітра незрівняних гарячих фарб, теплих і м'яких півтонів.
Аж до Везувія прослався Неаполь.
Аж до Везувія прослався Неаполь жовтогарячими, білими, синіми смугами вулиць, підступаючи до ясних, забарвлених зеленню вілл Соренто. Густоголуба затока, покраплена золотом пекучого сонця, і сніжність вітрил овально вгиналась у білий берег. У бік, у прозорій золотистій далині, запорошеній фіолетовим туманом, окреслювався Капрі.
Зір похапливо обіймав насичений фарбами простір. Хотілося надовше зафіксувати в пам'яті хоч клаптик цієї дивовижної панорами.
Навколо на балкончиках і спеціальних майданцях купчилися туристи. Деякі з них простоюють отут годинами, а потім автом, обминаючи запліснявілі, пашарпані вулиці, їдуть околишніми дорогами повз розкішні обзеленені вілли багатіїв до своїх готелів; це переважно літні, заможні особи. Молодші з Сан-Мартіно йдуть милуватися вбогістю та брудом древніх кварталів, заселених трудящими — ремісниками та пролетаріатом.
Ситі, нетруджені туристи милуються убозством так само, як і неапольським краєвидом. Їх захоплює: вогкість темних кватир, замурзані, рахітичні діти, лахміття старців, голодний погляд вуличного музиканта-жебрака, антисанітарні крамнички й кіоски з гнилими фруктами та продуктами, засидженими мухами…
Затока овально вгиналась у білий берег.
В путівниках є цілі розділи, де вихваляється ці жахливі райони Неаполя. Там радять „обов'язково відвідати ці надзвичайно цікаві квартали“, „ви матимете величезну насолоду…“
Неприхований глум!
А що, якби до цих довідників додати кілька сторінок про страшне безробіття в фашистській Італії, про мізерний заробіток робітників, про високі ціни на продукти, про визиск на фабриках, безправність, терор, а також про те, що такі квартали злиднів і голоду можна побачити не лише в уславленому Неаполі, а в кожному місті буржуазної країни?
Занурений в думки, впорядковуючи нові вражіння, я дійшов до берегових вулиць. Біля вокзалу електрозалізниці „Наполі[1] – Помпея“ мене озвав чийсь голос:— … Товаришу, ви на пароплав?
Я спинився й побачив на сходах вокзалу Шпілевського.
— Так, на пароплав… А що хіба?
— Будь ласка, якщо зустрінете наших, скажіть, щоб поспішали… Скоро поїзд… — моряк не доказав, бо побачив групу товаришів, що поспішали до вокзалу.
В путівниках є цілі розділи, де вихваляється ці жахливі райони Неаполя.
— А куди це ви? — зацікавився я.
— В екскурсію. До Помпеї надумали… — відповів охоче Шпіль і жартуючи додав: — Думав, для колективного відвідування знижка буде, але, на жаль, у них такого порядку ще не заведено.
Я хотів був запитати, чи не можна пристати до гурту, та моряк попередив мій намір:
— Може й ви з нами поїхати охоту маєте? — і дружньо додав, ідучи до каси: — За квиток не турбуйтесь, я зараз для всіх візьму…
На пероні я довідався, що це Шпілевський вчора на зборах судкому подав думку поїхати екскурсією до Помпейських руїн і запропонував витратити на цю подорож один англійський фунт[2], який судком щомісяця видавав на культроботу.
Це начебто невеличке відраховання суднового комітету дає змогу нашим морякам колективно відвідувати за кордоном театри, кіно, музеї, парки, заповідники. У портовому місті в театрі можна побачити тільки наших моряків, бо для закордонного моряка театр — занадто дорога розвага.
Наша екскурсія в Помпею припала на 1857 роковини загибелі цього містечка; його було поховано під попелом і розпеченою лавою Везувія в 75 році.
Потяг промчав містом і повернув до підошви вулкана. Колія оперізувала Везувій з боку моря, пролягаючи садами й виноградниками. Від голої верхівки вулкану спадали закам'янілі потоки лави, з кратера час од часу видимався білий пухир диму, підносився хмарою над горою й за хвилину поволі розвіювався, ніби танув у неосяжній блакиті.
Ми взяли квитки третього класу. Пасажири здивовано позирали на нашу групу, дуже відмінну від туристського загалу.
Незабаром балакучий кондуктор сповістив своїх земляків, що це радянські моряки їдуть оглядати Помпею. Це було такою для всіх несподіванкою, що на нас приходили подивитись пасажири з сусідніх вагонів.
Для тамтешніх мешканців наша подорож, і справді, видавалась дивною. Всі ж знали, що чужоземні моряки в Неаполі цікавилися здебільша ресторанами та дешевим кіанті[3], а не руїнами Помпеї. Та ще в такий час, коли справжні туристи починають забувати Неаполь і гіди[4], що колись мали добрі заробітки, тепер охоче заплатили б тому, хто показав би їм прибуткового мандрівника. Криза! Страшна, як спрут!
Наш потяг зупинився біля сірої станційної будівлі
— Везувій! — вигукнув кондуктор.
Звідси до кратера вулкану піднімалася колія підйомної залізниці. Підйом на вулкан коштує майже десять карбованців і, звичайно, славнозвісний кратер оглядають переважно кондуктори фунікульору[5], а не туристи.
Після зупинки вагон спорожнів — до Помпеї їхала лише наша група.
За десяток хвилин ми зійшли на порожню платформу. Нас миттю оточили галасливі гіди і, нещадно ламаючи правила граматики, кількома мовами запропонували свої послуги.
Зруйновані будинки, пощерблені важкі стіни, потрощені колони.
— Сіньори! — гукав верткий, засмаглий знавець Помпеї.— Я поведу вас! По п'ять лір з кожного! Вірте, це не дорого?
— Містери! — вигукував другий. — Ви підете, звичайно зо мною? По чотири ліри з чоловіка.
— Гери! — кричав третій, хапаючи нас за рукава. — Я виріс у Помпеї. Прошу за мною! По три ліри з персони!
— Я поведу за дві ліри, — шепотів каліченою російською мовою на вухо цибатий дідок і змовницьки додавав: — Я знаю, рус?..
Дехто з нас уже погодився був іти за ним, але Шпілевський вчасно спинив товаришів.
— Куди ви?! Жертви нещасні!.. — сміючись, гукнув він. — Що ми, без них квитка не купимо? А якщо грошей не шкода, мені давайте, я поведу вас!
Виявилося, що Шпілевський тут не вперше. Він повів нас до контори, де ми показали свої документи й купили квитки, але гіди й не думали відставати від нас. Їхній лемент уже всіх нервував і сердив, а головне, ми не знали, як здихатись горластої, нахабної орди.— Ви скажіть, що я ваш провідник, — пожартував Шпіль. — Професор Помпеї…
Один з товаришів, комбінуючи свої мовні знання, заявив гідам, що ми маємо досвідченого провідника, який знає Помпею не гірше за вчених дослідників. Від несподіванки гіди замовкли.
— За мною! — наказав гордо Шпіль. І ми, користуючись із слушної хвилини, поспішили за веселим моряком до входу в Помпею.
Вузькі, сірі вулички, зруйновані будинки, пощерблені важкі стіни, потрощені колони храмів, — все разом нагадувало відкопаний велетенський покорчений кістяк. Справді, порожні, мертві вулиці з провулками схожі на зотлілі кістки, а порожні, жовтуваті будівлі з чорними дірками замість вікон — черепи.
Навіть сонні, знесилені спекою вартові помпейських руїн, що куняють на перехрестях вулиць — подібні до музейних манекенів.
Вулиці Помпеї забруковані грубими сірими плитами, на яких збереглися глибокі колії від кованих коліс.
Вулиці Помпеї забруковані грубими сірими плитами, на яких збереглися глибокі колії від кованих коліс. В римських містах тільки важкі речі перевозили тваринами, — тягар праці загалом лежав на плечах рабів; вони виконували чорну роботу, будували, крутили жорна млинів, носили ноші з своїми панами. Це було мало не дві тисячі років тому — в Римській рабовласницькій імперії. Але й тепер вулицями Помпеї потомлені люди носять ноші, на яких сидять здорові, добре одягнені мужчини й жінки. То вельможні туристи в такий спосіб оглядають уламки рабовласницької епохи.
Майже скрізь посеред двору — сад з білим мармуровим басейном.
Нолянська вулиця поділяє руїни на дві нерівні частини; праворуч — найцікавіші, характерні помпейські будівлі, будинки Фавна і Панса. Будівлі добре реставровано, дворики уквітчано живою зеленню й часом здається, що з будинка назустріч вийдуть його мешканці.
Майже скрізь посеред дому — сад з білим мармуровим басейном, фонтаном, навколо колони портика. Стіни кімнат прикрашені простими візерунками, картинами або пофарбовані в червонуватий колір.
Ліворуч від Нолянської вулиці — руїни великих помпейських храмів, драматичний театр і амфітеатр. В цій же частині на Морській вулиці міститься й музей, де зібрано речі, знайдені після розкопин. Руїни Помпеї по суті перетворено на великий своєрідний музей: всі вулиці, будинки, стіни, статуї, колони занумеровано, цінні пам'ятники відокремлено огорожами, найкоштовніші ж пам'ятники, переважно твори мистецтва, перенесено до Неаполійського національного музею.
Місто ще не все одкопане й досліджене — і досі в напрямі до Везувія тривають роботи.
Оглянувши музей, ми попрямували до амфітеатру й сіли спочити на верхніх його сходах.
Провінціальне містечко в усьому наслідувало жорстокий Рим. Амфітеатр, мабуть, вміщав усіх жителів Помпеї.
Скільки кривавих вистав відбулося на цій арені! Скільки впало отут гладіаторів, скільки рабів роздерто хижими, роздратованими голодом звірами? Он з того виходу йшли поневолені, полонені, засуджені на смерть — творити криваве дійство. Навколо шаліли й ревли пересичені, розбещені глядачі, спустивши донизу пальці, — вимагаючи крові, муки, смерті.
Руїни помпейських храмів.
— Пригадуєш, як були в Еспанії, правда ж, отак?..
— Еге… — згодився той.
— Де саме були? — запитав я.
— В Барселоні. Ми з ним,— кивнув головою Шпілевський на товариша, — на бій биків ходили дивитись… Яке гидке видовище!.. Одного бик розтоптав. Всі як навіжені!.. О-опле- ски! У них бої — краща розвага. Мерзота!..
Моряк аж скривився.
…Ноги відпочили, можна рушати й назад.
— Ну, морячки, віддавати кінці будемо? — запитав Шпілевський і легко підвівся на ноги.
У вагоні, їдучи назад, він запитав, чи не шкодую я, що пристав до гурту.
— Навпаки, не знаю, як віддячити, ви ж чудесний гід, — відповів я з подякою. — Признайтесь, півсвіта бачили?
Он з того виходу йшли поневолені, полонені, засуджені на смерть.
— Де там… — поскромничав він і, помовчавши трохи, порадив:
— Ви в Генуї обов'язково підіть огляньте міський цвинтар… Такого другого в світі немає… А в Савоні в оперний театр навідайтесь — жалкувати не будете…
Цікавий дід буде в онуків тов. Шпілевського, не дід, а географічна енциклопедія.
Через рік ми зустрілися на „Курску“, як давні друзі. Привітались і, звичайно, заговорили про наш рейс.
— Який це раз ви йдете?
— Здається, п'ятий…
— Як вам „Курск“?— Красота пароплав. Давно на нього мітив. Я в такий рейс на „Желябові“ ходив. Не рейс, а страждання! Як хитне хвиля, то ми й на бік. А цьому шторм — одна втіха!
— Цікаві порти будуть?
— Ого, ще й які цікаві! — оживився моряк. — А то, гляди, ще і в Сінгапур зайдемо. Якщо зайдемо — обов'язково в ботанічний сад поїдьте! Джунглі!.. Ма-вп — як комашні!..
Пробили склянки.
Шпіль виструнчився, допалив похапцем цигарку, побажавши доброї ночі, з підстрибом полетів на вахту.
За кілька хвилин ми почули його соковитий, упевнений голос:
— Єсть — так держати!
На пароплаві ніхто не вмів так голосно й басовито відповідати на команду капітана або штурмана, як Шпіль.
Цікавий дід буде в онуків Шпілевського. Він зможе розповісти їм про моря й океани, про страшні бурі, шторми й тайфуни, про береги Африки, Америки, про відомі й маловідомі, великі й мізерні порти всього світу. Зимового вечора дід згадає: старий, занедбаний Стамбул, Смірну, Пірей, Афіни з руїнами Акрополю, охайну Катанью, уславлений Неаполь, озброєну Мальту, старезний Рим, романтичну Венецію, Тріесто, Геную — батьківщину Колумба, пригноблений Алжір, оспіваний Марсель, Барселону, Валенсію, фортецю Гібралтар, неспокійну Біскайську затоку, вугільний Кардіф, вогкий, сірий Лондон, механізований Гамбург, чистенький, тихий Штетін, скелястоподібний Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Сан-Франціско, Хокодату, Камчатку, Владивосток, Шанхай, Гонконг, Формозу, вічнозелений Сінгапур, Сабанг, Коломбо, Аден, порти Перської затоки, поневолений Перім, Суез, Суезький канал, Порт-Саід, Яфу, Александрію…
——————