Люди моря/Щасливий капітан
| ◀ Штурман далекої плавби | Люди моря Щасливий капітан |
|
За кілька днів „Курск“ мав знятися з Одеси у черговий Далекосхідний рейс.
ЩАСЛИВИЙ КАПІТАН
За кілька днів перед тим, як „Курск“ мав знятися з Одеси в черговий Далекосхідний рейс, в залі Інтернаціонального клубу відбувся урочистий прощальний вечір.
На вечір запросили членів родин команди та моряків з усіх закордонних суден, що на той час стояли в одеському порту. Простора, височезна зала клубу вміщала многолюдні інтернаціональні збори. Там були: росіяни, українці, євреї, турки, греки, німці, англійці, італійці, французи.
Чужоземні гості вражено спостерігали незвичайну для них картину: за столами, вкритими білосніжними скатерками і обтяженими вечерею, запросто сиділи капітани й помічники поруч матросів, старші механіки — поруч кочегарів.
Двоє італійців, що сиділи проти нас, аж шарілись, коли капітан Ковальчук гостинно припрошував їх вечеряти. Вони подякували, але до їжі торкались обережно, несміливо позираючи на капітана. Швидко з допомогою доньки, що розмовляла французькою мовою, капітан порозумівся з моряками. Я теж використав свій запас — щось із десяток фраз, що лишилися в мене після подорожі до Італії. Ми вели майже дружню й товариську розмову:
— Ви з італійського судна?
— Ні, з грецького.
— Як же це — італійці — з грецького? — дивувались ми.
— Бачите, в Італії зараз не завжди знайдеш роботу, а нам з товаришем пощастило найнятись на приватне грецьке судно, що спинилося в Італії.
Після доповіді представника Райкомводу, який побажав ударному пароплавові успішної плавби, почали роздавати нагороди кращим ударникам та винахідникам з екіпажу „Курска“. Несподівано закордонні моряки захвилювались і стали гуртуватись. Один з німецьких товаришів підійшов до президії і пошепки про щось повідомив голову зборів. Той, вислухавши, радісно закивав головою.
— Товариші! — звернувся він до зборів, — закордонні моряки просять слова.
Зала відгукнулась гучними оплесками.
На трибуну зійшов німецький товариш. Це був молодий русявий ротфронтовець. Говорив він із запалом.
— Рот фронт! Рот фронт! — відповідала зала товаришеві, коли він, збуджений зійшов з трибуни. Потім попросили слова італійці, далі англійці… Останнім був на трибуні високий, уже літній кочегар-грек.
— Нам забороняють ходити до ваших клубів. Нас за це карають, залякують. Але ми знаємо, товариші, що робимо, — сухо переказував перекладач слова схвильованого промовця.
Вже ніч несла вахту над верандами Інтерклубу, коли капітан Ковальчук промовляв своє слово у відповідь. Він сказав кілька дуже простих і скромних фраз, бо не вмів промовисто говорити і взагалі не любив многоводних промов, хоч і був моряком. Спочатку подякував за теплі проводи і, пообіцявши здійснити покладені завдання, подумав і після паузи додав:
— Багато хто з вас ніколи не бачили, як нас до революції виряжали в плавбу. Благословляли нас молебнями, напували горілкою і ми, одурманені, з важкими головами, йшли в далекі тяжкі рейси… Ви щасливі, що не знаєте таких проводів, а ми, — що позбулися їх… Ну, бувайте здорові… — і капітан ще раз подякував за теплість та уважність зборів і запевнив, що його пароплав повернеться в Одесу з незганьбленим ударним вимпелом.
Капітан повертався до свого місця. Йому назустріч несподівано підвівся високий худорлявий кочегар-грек. Наблизившись, він простяг капітанові руку, і щось проказав гаряче й схвильовано. Згодом перекладач пояснив:
— Він каже, що вперше за все своє життя тисне руку капітанові.
Петро Іванович у відповідь міцно стис мозолясту, натруджену вугіллям руку кочегара.
Тепла непроглядна ніч запнула острови Грецького архіпелагу. Лише вогні численних маяків освітлювали пароплавові шлях. Капітан зійшов з мостика і стомлено сів у крісло, охоче випроставши наморені ноги. В Егейському морі він годинами простоює на мостику, перший зустрічаючи вогні маяків. Міцний цейлонський чай відгонив утому і капітан, спочивши, якось згадав береги батьківщини.
— Ви тільки, Дмитровичу, дома моїм не кажіть, — жартуючи, застеріг Петро Іванович, — я на березі довго не можу бути, бо така нудьга іноді візьме… Я в морі тільки й відпочиваю. Звісно, десятимісячні рейси — не іграшка, але 10 місяців на суходолі я б не висидів. Слово честі, не хвалюсь, але мені на морі навіть під час шторму спокійніше, — А взагалі, я, мабуть, — щасливий капітан. Шторми і бурі завжди або попереду мого пароплава, або десь далеко позаду. Вірте, мало не 30 років плаваю, а от не можу сказати, щоб я потрапляв коли у справжній шторм.
Та нічого дивного в цьому й не було, бо щасливий капітан, сказати б, сам собі організував щастя: він, як ніхто, приятелював з різними приладами, що акуратно стежили за настроями атмосфери й моря. А коли й траплялося, що ці вартові хибили, тоді власний досвід ставав на допомогу — він не зраджував.
Щождо „справжнього шторму“, то важко визначити, що саме під цим словом розуміє щасливий капітан, бо розбурхану океанську стихію, яка грається з пароплавом мов тріскою, і хвилями трощить палубні приміщення, він називає: „хорошою гойданиною…“
Капітан допив чай і, збираючися знову на мостик, зауважив:
— Як не кажіть, а в морі мені спокійніше…
Капітан не вихвалявся.
Я згадав, як минулого літа пароплав „Томп“ (де тоді капітаном був Петро Іванович) вантажився в Батумі. Це прекрасна ілюстрація берегового капітанського життя:
На палубі, за бортом трюма — вінегрет з людського гомону, галасу, реву автомобільних сирен, брязкоту й гуркоту лебідок.
Другий помічник, мокрий від поту, нервово поривається в усі сторони: перехиляється через борт, зазирає в трюми, лізе туди, знову вихоплюється. Рве голос:
— Обережно, обережно, не ламайте! Рівніше кладіть, кладіть рівніше! Не так! Чуєте, не так! Приганяйте щільніше!
Вивіз дерева з Батума за кордон — справа нова. Отже вантажники не мають ще навичок і досвіду, потрібних для вантаження дерева. Вони незграбно підносять штабелі дощок, невдало розкладають у трюмі, і поміж дошками рясніють прогалини. А це фактично є злочин, бо кожен квадратний вершок тоннажу коштує нам чимало валюти.
Якраз підвезли неймовірні щодо розміру штабелі. Тонесенькі й короткі коробочні дошки в'язали з величезними довгими. Прогалини ще загрозливіше вишкірились поміж деревом.
Помічник уже хрипким голосом репетував:
— Стійте! Стійте!
З каюти на вигук вихопився капітан.
— Петре Івановичу, погляньте, що вони роблять!
Обличчя капітанове взялося плямами від обурення. Він збіг до трюму, перехилився, побачив прогалини й люто пересилив гамір:
— Виключити пару! Припиняю вантаження. Викликати агента! Складаю акт!
Замовкли лебідки, мертво застигли підойми. До капітана підбіг представник Закдержторгу.
— Ви не маєте права. Це примха!— Не примха, а обов'язок. К бісу таке складання! Я мушу взяти три тисячі кубометрів, а так і третини не заберу. Це злочин! Нам кожен вершок валюти коштує! Ви розумієте, ва-л-ю-т-и!
— Але ж ми не можемо подавати вам однакового розміру. У нас ліс на трьох складах лежить, — виправдовувався службовець.
— Це мене не обходить. Ви про це мусіли завчасно подбати. Доки не будете подавати односортного дерева, жодна дошка не піде до трюму.
Службовець доводить, що це неможливо, що дерево не встигли посортувати.
Петро Іванович невблаганний:
— Викличемо агента, складемо акт, — до того вантаження припиняю.
Погроза дає бажані наслідки — дошки починають підвозити більш-менш однотипні, вантаження потроху налагоджується.
— І народ же, — згодом хитає головою капітан, витираючи спітніле чоло,— час уже привчитись вантажити. Жартуєте, хлопці, я вас привчу! У Новоросійську красота, а не кладка. Не вмієте — випишіть людей звідти, хай повчать.
Аж геть увечері капітан згадав, що сьогодні не обідав. Буфетник, як виявилося, пішов у місто й капітанові довелося піти на берег вечеряти.
Він повернувся на пароплав рівно о 12. На палубі було порожньо. Спокій і тиша окутали пароплав. В просторих, ще незаповнених трюмах іскрилась електрика. Капітан дбайливо озирнувся, поглянув на годинник і гукнув:
— Вахтенний!
Ніхто не озвався.
— Вахтенний! — повторив капітан. Знову мовчанка. На освітлене лице капітанові впала турботна тінь. Він приклав свисток до рота й тишу роздер різкий, тривожний посвист.
За хвилину довідались, що на вахті немає нікого, а вахтенні, що мали охороняти трап пароплаву, спокійно сплять.
Обоє вони — молоді хлопці: один на прізвище Муха, другий — Чинов. Провина у них серйозна — заснули на варті, вірніше, один пішов з вахти, а другий не вийшов. Вахта ж була відповідальна — один сірник міг би за якусь чверть години спопелити пароплав.Кара — звільнення. Кара — цілком заслужена.
Спершу звертають провину один на одного.
— Я ж будив тебе, казав: „На вахту, Чинов, іди“ — гарячиться Муха.
— Ти мене будив?! — дивується Чинов.
— Будив!
— Якби будив, я б на вахті стояв!
Вони довго сваряться і кінець-кінцем Муха спокійно зауважує:
— Послухай, один біс — обох наладять, піди скажи, що ти винен, то тебе одного тільки звільнять. Піди, дурню…
Чинов мовчки з хвилину роздумує, а потім прямує до капітана. За ним слідом Муха.
— Товариш, капітане… Муха мене будив… — починає він плутано. Капітан мовчки слухає Чинова і, зрозумівши, куди той хилить, припиняє:
— Цей номер не пройде. Добре, Муха, ти його будив, але яке ж ти мав право піти з вахти, не передавши її другому?
— Я ж його будив… — бурчить Муха. Чинов бачить, що справа не вигорає і враз ображається.
— Ти мене будив?!
Знову починається палкий діалог. Зрозумівши, що ніякі махінації не допоможуть, хлопці, лаючись, ідуть до старшого помічника по розрахунок.
Берегові дні вимагали подвоєної пильності й уваги.
Нарешті, трюми вщерть заповнені дошками. Їх починають запинати брезентом. Палуба вільна.
До верхівки щогли злітає відхідний прапор — темносинє полотнище з білим квадратом у центрі.
Перший гудок. До капітана підбігає голова артілі вантажників і несміливо заявляє:
— Товаришу капітане, у нас соцзмагання. Просимо, дай папірець, що ми працювали… добре.
В усіх неполадках, правду кажучи, найменш винні вантажники; у них просто немає досвіду, немає добрих керівників-фахівців.
Капітан хвилинку вагається, а потім пише папірця.
— Слухай, кацо, — згодом звертається він до грузина, подаючи довідку,— я отут пишу, що ви старанно, сумлінна працювали і я од команди приношу вам подяку, але пишу: у вас немає ще досвіду і що так далі не можна. Треба, щоб у дальших вантаженнях вам видавали хоча б такі прості й потрібні речі, як обушки та ломи. Ти подаси цього папірця на виробничу нараду, добре?
— Хорошо, капітан, хорошо, — погоджується артільник.
— Бо скандал, держава збитки від цього терпить, розумієш?
— Понімаю, капітан, понімаю. Желаю хорошего, благодарю.
— Бувай.
Капітан і артільник по-дружньому тиснуть руки.
— Ось дивіться, скільки енергії витратили, — говорив згодом Петро Іванович, — але всежтаки недобрали п'ятсот кубометрів. Правда, і це досягнення, бо минулого, разу вдвоє більше недобрали. А ви знаєте, недобір п'ятисот кубометрів визначає, що ми втрачаємо на цьому фрахті чотири тісячі золотих карбованців. Це ж лише ми!
Шість годин вечора. Знайоме:
— Віра якор!
Пароплав незграбно повертає ніс до моря.
Петро Іванович сторожко стежить за кожним рухом пароплава. Накази в нього тихі, але такі, що мимоволі подвоюють увагу й пильність.
— Повний хід!
Штурманський стажер рвучко сіпає держак телеграфу, але несподівано машина притишує хід. Капітан стурбовано озирається.
Очі його спиняються на циферблаті телеграфу. Лице пересмикує роздратовання. Він хутко підходить до апарата й стримано каже стажерові:
— Ви пробачте мені, але ви шляпа. Я ж вас просив, „повний хід“, а ви дали „стоп“. Дивіться, як треба.
І спочатку його роль як капітана й керівника пароплава можна й недооцінити, бо вміє він якось триматися непомітно й надто просто. Але згодом я побачив, що він надзвичайно пильнує за судном, помічаючи найдрібніші хиби в роботі, недогляди, неохайність.
Коли налетіла злива, судно почало сіпати. Низька кремезна постать капітана майнула білим кітелем спершу на кормі, а згодом на полубакові.Незабаром він викликав старшого помічника, третього й боцмана і за докором застеріг:
— Хлопці, це ж ваша справа. Додаткові кінці дайте. Троси можуть лопнути, бачите, сіпає.
І, дійсно, на кормі ледве не тріснув кінець.
Свою погрозу скликати комісію, щоб зафіксувати всі хиби вантаження, капітан здійснив. Випадково я побачив копію акта.
— Невже таки склали?
— Звичайно, а ви ж як думали? — відповів здивовано Петро Іванович. — Ніяк не можна далі мовчати.
— Я й забув вам сказати, ще ж одна історійка трапилась, — зайшов до каюти Кость Васильович. — Вже перед, кінцем дивлюся, подають довжелезні дошки. Стій, гукаю жодної дошки не прийму. — Припинив вантаження, а згодом прибігає представник: — „Дуже дякую, каже, що затримали, ці дошки призначені для Південної Америки, а не для Італії“.
От була б історійка!
Минуло небагато часу, але роботи у Батумі не впізнаєш. Кожен пароплав навантажується чітко й безперебійно. Треба було мобілізувати енергію, непримиренність, нерви, щоб порт запрацював чіткими, соціалістичними темпами.
Доклав до цього й своїх сил „щасливий капітан“.
Один по одному зникали позаду зелені привабні острівці Малакської протоки, віддалялись береги Суматри — віддаль обертала їх на суцільну безову смугу. Протока ширшала й скоро мала вийти в океан.
Минала п'ята доба, як „Курск“ вийшов із Сінгапура на Перім. Ранок шостої доби наздогнав судно вже в океані. Листопадове тропічне сонце гріло незгірше травневого. Зрошені нічним туманом палуби швидко просохли й нагрілися.
Капітан зійшов з мостика і звично став тихо походжати в холодку своєї палуби, приклавши пальці до підборіддя — ознака, що Петро Іванович занурився в спогади й може не одгукнутись, навіть коли до нього хто й звернеться.
В прорізі трапа виринуло лице лікаря, але не як завжди — безтурботне, з усмішкою, а серйозне і навіть з виразом занепокоєння.— Петре Івановичу, я до вас. Можна? — проказав шанобливо до капітана. Той нічого не відповів, крокуючи в куток палуби, і тільки як повертав назад, побачив лікаря і стрепенувсь:
— А-а-а, Євгене Григоровичу… Ви до мене? Прошу…
— Я мушу заявити, — почав обережно лікар, — що на судні не все гаразд…
Зникали ряснозелені острівці Малайської протоки.
Капітанову задуму ніби мусоном розвіяло.
— Що таке?
— Ознаки епідемії… Вчора боцман, сьогодні буфетник. Гострі болі в животі, часом корчі…
Лікар не докінчив. Лице капітанові пожовкло.
— Епідемія?! Яка?!
— Важко сказати… Ніяк не можу виявити збудника, але ясно — не дизентерія… Якесь дивне захорування, я сам гублюся…
— Що ж робити?
Лікар безпорадно повів плечима:
— Але насамперед треба заборонити вживати сиру воду й подвоїти порцію вина…
Шановний Євген Григорович і в такий відповідальний момент лишився вірний своєму принципові: він був завзятий друг „Червоного хреста та Червоного півмісяця“ й непримиренний ворог сирої води, завжди й скрізь, на всяких зборах свої виступи він неодмінно закінчував: „Отже, товариші, не пийте сирої води й записуйтесь до лав „Червоного хреста та Червоного півмісяця“! Тому його порада мало втішила капітана.
Назавтра невеличка амбулаторія не змогла вмістити нових хворих, а ті, що захворіли раніш, не мали вже змоги й підвестися з койок.
З кожною дниною невідома пошесть дужче налягала на команду „Курска“. На десятий день плавби, в Аравійському морі, пароплав перетворився на пливучий шпиталь. Не було каюти, де б не лежали хворі. Тим, яких не зборола хвороба, доводилося вистоювати по дві вахти поряд. — Їх не сьогодні-завтра звалить з ніг як не пошесть, то перевтома.
Капітан змарнів, хоч і не хворів; як ніколи, стежив він за приладами й думав, що він робитиме, коли шторм розхвилює океан?
17 листопада штурман Данченко, здаючи вечірню вахту, коротко занотував події дня:
|
На путі Сінгапур – Перім. Аравійське море. Захоріло 50 % всієї команди. Частину палубної команди послано в розпорядження старшого механіка, бо з лав вибула більшість кочегарів. |
А на ранок другий вахтенний помічник, розпочинаючи запис одинадцятого дня плавби, вів далі тривожні нотатки:
|
Через хворобу не вийшли на роботу: боцман Шовкопляс, старший стерновий Образенко; матроси: Григор'єв, Літінштейн, Симоненко, Сорокін, Портнов, Лях і тесляр Івершенко. |
Стрілка манометра уперто відхилялась від червоної риски шкали.
В цей час Данченко і Шаталов, заюшені чорним потом докраю виснажені, удвох тримали пару в трьох казанах. Товариші ледве встигали закидати вугіллям топки, вони не мали часу й сили підворушувати вогняну масу, підламувати шлак і полум'я не гуготіло, як завжди в печах. Стрілка манометра уперто відхилялася від червоної риски шкали — пароплав порушував свій звичайний хід.
Двадцятого до стерна замість матросів стали помічники капітана. Сам капітан ні на годину не сходив з мостика, вистоюючи безпереривну й беззмінну вахту командира судна.Непокоїла страшна думка: ще день, і пароплав безпорадна спиниться серед океану… До Періма залишилося три дні ходу — за кілька годин пароплав мав увійти в Аденську затоку.
На капітанському мостику стояла мертва тиша. Капітан, спершись на лікті, не зводив очей з горизонту. Так він простояв до півдня, вірніше до тої хвилини, коли нове лихо примусило похолонути серце.
Сонце було якраз в зеніті, коли на нижній палубі в повітря рвонувся шипучий струм пари. Палубу вмить оповило гарячим туманом і пароплав віддався на волю океанських течій — прорвало труби, що вели пару до стернової машинки.
На мостик вбіг вахтенний:
— Трубу прорвало! Спинили машину!
Капітан інстинктивно оглянув неосяжний простір і йому на хвильку відлягло від серця — вгорі ясніло тихе безхмарне небо, спадаючи до спокійної синяви океану.
Капітан, зійшовши знову на мостик, удруге оглянув небо й океан.
За хвилину із здоровенного, незграбного ручного штурвала зняли брезентову покрівлю і семитисячетонний „Курск“ мусів коритися знову людській руці.
Капітан, зійшовши знову на мостик, удруге оглянув небо й океан — до Періма ж один лише день!
Один день! Невже ж не пощастить?
І тільки вночі двадцять четвертого листопада, коли в пітьмі блимнули й згасли білі вогні вхідних Перімських маяків, щасливий капітан відчув, як йому гостро занили ноги, обважніло тіло й голову скувала тяжка перевтома. Поруч вахтенний помічник записував до журналу коротко, сухо, безстрасно:
|
24 листопада. Аденська затока. 23 год. 30 хв. Підійшли до порту. Лягли на створи вхідних білих маяків. |
Це було зовсім недавно — у грудні минулого року…
Лютий норд-ост, як і завжди цієї пори року, штурмував Новоросійську бухту. Не всі пароплави наважувалися вийти з гавані. Розбурхане море злобливо кидало круті хвилі на хвильоріз, найдужчі буруни сягали навіть через бетон загати.
В гавані перестоювали десятки наших і закордонних суден. Серед них загальну увагу привертав бурий, шарпаний штормами й тайфунами пароплав-велетень. Це був уславлений „Трансбалт“, улюбленець моряків, журналістів, письменників, сценаристів і операторів; герой десятків оповідань, нарисів і фільмів.
Біла ватерлінія вгрузла у воду, отже трюми океанського вантажника були не порожні — невже і „Трансбалт“ боявся чорноморського норд-осту й перестоював у гавані, чекаючи на погоду? Ні. Пароплав чекав на нового капітана. Останні дні в чорноморських портах тільки й розмов було, що про нового керівника „Трансбалта“. А дійсно, кому ж доручить Радторгфлот найпотужніше і найбільше судно?
На судні безупину точилися палкі розмови, дискусії, дебати. Вчора їх припинила коротенька телеграма… Дехто не відходив од трапа, щоб першим зустріти нового капітана. Капітан був недалечко. Он він вийшов з контори, підійшов до пристані, де стояли катери.
— Будь ласка, до „Трансбалта“, — сказав він, сідаючи в катер.
Моторист з цікавістю поглянув на низьку дебелу фігуру моряка і, чомусь радо усміхнувшись, запитав:
— Ви, мабуть, новий капітан „Трансбалта“?
— Так, — просто відповів той.
Катер помчав щасливого капітана до його пароплава.
Так, читачі, то наш щасливий капітан Петро Іванович Ковальчук.
Побажаймо ж йому славної і щасливої плавби!