Лялечка. Поєдинок/Поєдинок

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лялечка. Поєдинок
Михайло Коцюбинський
Поєдинок
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI



Поєдинок




сторінка

Поєдинок.


Образок.


Вони вже повечеряли — пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.

Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунка руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.

Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверха на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:

 —  Тут... тут...

І він ішов устами по синій жилці у-верх, до білої й мягкої округлости, осяяної матовим світлом столової лямпи.

Раптом — г-ррах... трах-трах!..

Віконна ряма затремтіла і всі шибки дико задеренчали.

Вони стрепенулись і витріщеними очима уп'ялись у чорні шибки, в які лізлі з саду обліплені снігом гіллячки дерев.

 —  Хто? що?!

Чоловік... він все бачив...

І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванню чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господарь дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, з злими очима й тремтячого бородою.

Він вже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.

 —  Геть!.. геть з хати!..

Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, на щось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря, через другу хату — до сіней. Він чув, як позад його вдушеним, глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:

 —  Опам'ятайся!.. Миколо... ти з глузду...

 —  Геть! геть з хати! — верещав тонким не своїм голосом пан Микола й тупав ногами в кальошах.

Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напів роздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька:

 —  Татусю!., татусю!., не виганяй пана Вана...

Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й деклямував:

 —  Прийняв у хату, як сина, як чесну людину... поїв, годував, платив... Га-а-а!..

Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя — та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.

Гострий струмінь морозного повітря... осяяні в домах вікна... чиїсь голоси... звінки звощика... стережись!.. і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу, чи з зворушення — а в вухах лунало: геть!.. геть з дому!.. Скандал... сором... кров шуміла в ухах, до горла щось котилося... Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою...

Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармура, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло гостре, колюче, немов замерзло.

Учитель нічого не помічав — він біг вулицею й мав одно бажання: швидче добратись додому, сховатись од людей, од сорому.

 —  Геть!

Те „геть” бігло за ним слідком і гнало вперед.

Стрічались звощики. Він хотів їхати, та вгадав, що не стане пяти копійок.

Піддубний вскочив у свою кімнатку і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.

Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось вробити... Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички, або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу і вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-х-літня дама, багата, дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний що-години, що-хвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусів купувати їй ґудзики, нитки, полотно і меблі. Вона тягала його по крамницях. Потому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замісць одної години він присвячував їй три, а що обід приходився по середині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевнила чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусів слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засижувався вечорами, пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна і, йдучи вранц на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.

Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбіральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками й кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова наморочилась.

 —  Івась... Івашечко... Іванко... єдиний, маленький, — стогнала вона між поцілунками... — ти мій володарь, пан мій... кров мого серця, поезія життя... ти мій Ромео...

Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розглажувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємничо.

 —  На! Це тобі.

По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.

Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя що хотіла, могла робити.

Лист був насамперед довгий, на пяти-шости сторінках. Він був писаний трохи старим квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфичним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витеснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. „Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання...” „Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитись там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш”... „Ти мій володарь, мій пан, моє життя і моя смерть"...

Бона що найменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальто і посилала по почті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфичним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Від мав обов'язок виставляти перед нею оголену душу — і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він не приносив одповіді, або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а потому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжности вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста, або виривала для себе папіросу від нього — й тоді Гі зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом в тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в и очах— і ось тепер:

 —  Геть!,.. — і він пішов, як пес.

Піддубяий застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хиба він знав.

Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. Потому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна, безфоремна невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.

Вона приходила до його в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.

 —  Боюсь... боюсь, мій милий, я боюся... — шептала вона в жахом в очах і з складкою болю в устах — і одпихала його від себе й неспокійно озиралась по кутках.

Він не мав чого боятися й не слухав її. Тоді вона тремтіла і пищала, як муха в павутині, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.

 —  Ой, ах!... милий, єдиний... боюся... он хтось іде!.. ой!..

І вона тікала од нього, лишивши в йому бажання...

Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечорами слухати музику, переважно класичну — Баха, Гайдна, Бетховена, — і після якоїсь фуґи або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах.

 —  Подобається тобі?

Він говорив шось невиразне: Так... ні... — бачите...

Тоді вона міряла його злими очима.

 —  Осел! Ви нічого не розумієте...

Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.

Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.

Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.

 —  Татусю, не виганяй пана Вана!...

Він бачив голі руки й довгі ноги під білого спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей...

На що вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..

Як він ненавидів того урядовця, в його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом, — ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!... Та що сказала б вона?

Міщанин!... галабурдник!...

Їй треба декорум... поєдинок...

 —  Ну, що ж — хай буде поєдинок!

Це він говорить у-голос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.

І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось романа. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль... синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стікає червоний струмок.

Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки...

Ні, він цього не може!.. не може!...

Він підскакує усим тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію. Це певне... це зовсім певне... А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішному становищу. Що ж буде?

Піддубний лежить довго, один, у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.

 —  Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко. — Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку... Май же сміливість чесно поквитуватись. Возьми її. Забери і звий своє гніздо... На своїх десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?

Щось встає з середини у нього й конвульсійним сміхом вилітав крізь горло... Стару?.. рештки?.. Ні!..

Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.

І знов картина.

Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше став од того — і він труп, і він герой!

Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні сині рядки на дорогому папері — листи, яких він ніколи не прочитає.

Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого — він знає, що це фантазія, дурниці, що він ні за що — от ні за що! — не підставить чола під цівку пістолета.

Мі-щанство-о!... прогучав чужий голос в його ухах.

Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються. Як з пап'є-маше. В голові пустка, в грудях пустка... Рота не можна закрити, з горла видобути згук...

І в пристраснім імпульсі життя він видавив горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.

Х-ху!.. Він протестує!

Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як втер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.

Він врешті вловив ту ідею, ось вона!

Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайности ні в той, ні в другий бік.

Він сливе веселий скочив на ноги!

Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.

Піддубний засвітив свічку.

В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там певно можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — „з повним призирством”, йому прийшла до голови чудова думка: — з повним призирррством!

„Шановний добродію!”

І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.

Нарешті, зачеркуючи й переписуюни, він склав листа:

„Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним призирством Іван Піддубний”.

Потому він зачеркнув „з призирством” і написав „з поважанням”, переписав і заадресував: „Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи”.

О!

Було ще рано, пів до восьмої. Цюпи ж вставали так коло дев'ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.

Снігу багато, тепло і соняшно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвіяв лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскоче щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, на дворі стоїть весна, одягнена у білі шати.

Пролетіла ворона і сіла на тину.

Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки? Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.

Женуть гурт товару в різниці... ціла купа рудої шерсти, ніг, рогатих голів.

Як гарно дихається, — п'єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.

Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. Лист? од кого? — давай сюди... Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.

Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в'ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить... витріщив очі...

 —  Однеси лист... Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? десять копійок дістанеш.

І він намацав у кишені останні десять копійок.

Ходить по вулиці й чекає.

Москаль повертає, зігнувся.

 —  Самій пані?

 —  До рук.

 —  На...

І повертає назад, до себе.

Що то буде, що то буде? чим скінчиться?

День довгий, безконечний, трівожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.

Ходить і думає:

Обід не йде до горла, в роті сухо, голова, важка. Що то буде?

По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, деревяний і нічого не чекає.

Якось то воно буде.

Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.

Стук... стук...

До кого б це?

 —  Можна?

Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.

 —  Увійдіть...

Він... пан Микола. Голос хрипливий, дивиться в бік, шуби не знімає й не подає руки.

Сідав.

Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.

 —  Не турбуйтеся... не треба.

Іван все шаркає сірником.

 —  Ви... ви... — хрипить пан Микола, — ви не гнівайтесь на мене — я був учора п'яний. Просто п'яний і більш нічого... більш нічого... Ну, а коли п'яний, ви розумієте...

Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п'яний, п'яний як швець... і більш нічого... більш нічого... Як це він не помітив, що той був п'яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб... ха-ха!.. як це він не помітив?

 —  Людя скучає за вами... приходьте завтра на лекцію й не пам'ятайте того, що було між нами...

Ха-ха!.. Ах ти, п'янюго, він був п'яний як... і більш нічого... Ну, він прийде, конче прийде... ха-ха... Все сміється у нього в середині, все радіє і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радости, ні своїх бажань...

Добре, він прийде... і більш нічого... ха-ха-ха!..

А про лист ні слова!

Свиня!..

Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий. Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію. Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив в куток парасоля, — згадки линули на нього холодною водою і скували вільність рухів.

На дверях з хати стояла вже Людя й підскакувала на своїх довгих ногах і простягала худі рученята до пана Вана.

 —  Пан Ван... пан Ван... — радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.

Вони зараз взялись до роботи.

Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.

І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.

Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніна виглядала втомленою, але сяла і користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.

Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись по-за нього;

 —  Їжте... їж-жте...

І те ж-ж.. виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.

Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без нам'яти, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.

Пані Аптоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щіпала Йванові ногу.

Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала і здіймала очі до Бога.

 —  Спасибі тобі, добрий Боже!.. тепер усі щасливі!..

Лютий 1902.
 Чернігів.