Лялечка. Поєдинок/Поєдинок
| ◀ Лялечка | Лялечка. Поєдинок Поєдинок |
|
ПОЄДИНОК
Вони вже повечеряли — пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.
Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунка руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.
Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверха на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:
— Тут… тут…
І він ішов устами по синій жилці у-верх, до білої й м'ягкої округлости, осяяної матовим світлом столової лямпи.
Раптом — г-ррах… трах-трах!..
Віконна ряма затремтіла і всі шибки дико задеренчали.
Вони стрепенулись і витріщеними очима уп'ялись у чорні шибки, в які лізлі з саду обліплені снігом гіллячки дерев.
— Хто? що?!
Чоловік… він все бачив…І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванню чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господарь дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, з злими очима й тремтячого бородою.
Він вже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.
— Геть!.. геть з хати!..
Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, на щось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря, через другу хату — до сіней. Він чув, як позад його здушеним, глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:
— Опам'ятайся!.. Миколо… ти з глузду…
— Геть! геть з хати! — верещав тонким не своїм голосом пан Микола й тупав ногами в кальошах.
Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напів роздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька:
— Татусю!.. татусю!.. не виганяй пана Вана…
Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й деклямував:
— Прийняв у хату, як сина, як чесну людину… поїв, годував, платив… Га-а-а!..Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя — та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.
Гострий струмінь морозного повітря… осяяні в домах вікна… чиїсь голоси… звінки звощика… стережись!.. і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу, чи з зворушення — а в вухах лунало: геть!.. геть з дому!.. Скандал… сором… кров шуміла в ухах, до горла щось котилося… Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою…
Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармура, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло гостре, колюче, немов замерзло.
Учитель нічого не помічав — він біг вулицею й мав одно бажання: швидче добратись додому, сховатись од людей, од сорому.
— Геть!
Те „геть“ бігло за ним слідком і гнало вперед.
Стрічались звощики. Він хотів їхати, та згадав, що не стане п'яти копійок.
Піддубний вскочив у свою кімнатку і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.
Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось зробити… Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички, або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу і вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-х-літня дама, багата, дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний що-години, що-хвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусів купувати їй ґудзики, нитки, полотно і меблі. Вона тягала його по крамницях. Потому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замісць одної години він присвячував їй три, а що обід приходився по середині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевнила чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусів слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засижувався вечерами, пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна і, йдучи вранц на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.
Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбіральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками й кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова паморочилась.
— Івась… Івашечко… Іванко… єдиний, маленький, — стогнала вона між поцілунками… — ти мій володарь, пан мій… кров мого серця, поезія життя… ти мій Ромео…
Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розглажувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємничо.
— На! Це тобі.
По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.
Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя що хотіла, могла робити.
Лист був насамперед довгий, на пяти-шости сторінках. Він був писаний трохи старим квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфичним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витеснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. „Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання…“ „Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитись там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш“… „Ти мій володарь, мій пан, моє життя і моя смерть“…
Бона що найменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальто і посилала по почті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфичним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Від мав обов'язок виставляти перед нею оголену душу — і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він не приносив одповіді, або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а потому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжности вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста, або виривала для себе папіросу від нього — й тоді її зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом в тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в її очах — і ось тепер:
— Геть!… — і він пішов, як пес.
Піддубний застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хиба він знає.
Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. Потому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна, безформена невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.
Вона приходила до його в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.
— Боюсь… боюсь, мій милий, я боюся… — шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах — і одпихала його від себе й неспокійно озиралась по кутках.
Він не мав чого боятися й не слухав її. Тоді вона тремтіла і пищала, як муха в павутині, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.
— Ой, ах!… милий, єдиний… боюся… он хтось іде!.. ой!..
І вона тікала од нього, лишивши в йому бажання…
Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечерами слухати музику, переважно класичну — Баха, Гайдна, Бетховена, — і після якоїсь фуґи або симфонії, одіграної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах.
— Подобається тобі?
Він говорив щось невиразне: Так… ні… — бачите…
Тоді вона міряла його злими очима.— Осел! Ви нічого не розумієте…
Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.
Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.
Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.
— Татусю, не виганяй пана Вана!…
Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей…
На що вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..
Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом, — ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!… Та що сказала б вона?
Міщанин!… галабурдник!…
Їй треба декорум… поєдинок…
— Ну, що ж — хай буде поєдинок!
Це він говорить у-голос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось романа. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль… синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стікає червоний струмок.
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки…
Ні, він цього не може!.. не може!…
Він підскакує усим тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію. Це певне… це зовсім певне… А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішному становищу. Що ж буде?
Піддубний лежить довго, один, у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко. — Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку… Май же сміливість чесно поквитуватись. Возьми її. Забери і звий своє гніздо… На своїх десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?
Щось встає з середини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло… Стару?.. рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того — і він труп, і він герой!
Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні сині рядки на дорогому папері — листи, яких він ніколи не прочитає.
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого — він знає, що це фантазія, дурниці, що він ні за що — от ні за що! — не підставить чола під цівку пістолета.
Мі-щанство-о!… прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються. Як з пап'є-машѐ. В голові пустка, в грудях пустка… Рота не можна закрити, з горла видобути згук…
І в пристраснім імпульсі життя він видавив горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.
Він врешті вловив ту ідею, ось вона!
Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайности ні в той, ні в другий бік.
Він сливе веселий скочив на ноги!
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.
Піддубний засвітив свічку.
В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там певно можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — „з повним призирством“, йому прийшла до голови чудова думка: — з повним призирррством!
„Шановний добродію!“І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.
Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:
„Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним призирством Іван Піддубний“.
Потому він зачеркнув „з призирством“ і написав „з поважанням“, переписав і заадресував: „Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи”.
О!
Було ще рано, пів до восьмої. Цюпи ж вставали так коло дев'ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.
Снігу багато, тепло і соняшно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвіяв лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскоче щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, на дворі стоїть весна, одягнена у білі шати.
Пролетіла ворона і сіла на тину.
Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки? Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.
Женуть гурт товару в різниці… ціла купа рудої шерсти, ніг, рогатих голів.
Як гарно дихається, — п'єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. Лист? од кого? — давай сюди… Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.
Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в'ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить… витріщив очі…
— Однеси лист… Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? десять копійок дістанеш.
І він намацав у кишені останні десять копійок.
Ходить по вулиці й чекає.
Москаль повертає, зігнувся.
— Самій пані?
— До рук.
— На…
І повертає назад, до себе.
Що то буде, що то буде? чим скінчиться?
День довгий, безконечний, трівожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті.
Ходить і думає:
Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?
По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев'яний і нічого не чекає.
Якось то воно буде.
Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого.
Стук… стук…
До кого б це?
— Можна?Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.
— Увійдіть…
Він… пан Микола. Голос хрипливий, дивиться в бік, шуби не знімає й не подає руки.
Сідає.
Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.
— Не турбуйтеся… не треба.
Іван все шаркає сірником.
— Ви… ви… — хрипить пан Микола, — ви не гнівайтесь на мене — я був учора п'яний. Просто п'яний і більш нічого… більш нічого… Ну, а коли п'яний, ви розумієте…
Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п'яний, п'яний як швець… і більш нічого… більш нічого… Як це він не помітив, що той був п'яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб… ха-ха!.. як це він не помітив?
— Людя скучає за вами… приходьте завтра на лекцію й не пам'ятайте того, що було між нами…
Ха-ха!.. Ах ти, п'янюго, він був п'яний як… і більш нічого… Ну, він прийде, конче прийде… ха-ха… Все сміється у нього в середині, все радіє і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радости, ні своїх бажань…
Добре, він прийде… і більш нічого… ха-ха-ха!..
А про лист ні слова!
Свиня!..
|
|
Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий. Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію. Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив в куток парасоля, — згадки линули на нього холодною водою і скували вільність рухів.
На дверях з хати стояла вже Людя й підскакувала на своїх довгих ногах і простягала худі рученята до пана Вана.
— Пан Ван… пан Ван… — радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.
Вони зараз взялись до роботи.
Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.
І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.
Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніна виглядала втомленою, але сяла і користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.
Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись по-за нього;
— Їжте… їж-жте…
І те ж-ж… виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.
Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам'яти, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.
Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щіпала Йванові ногу.Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала і здіймала очі до Бога.
— Спасибі тобі, добрий Боже!.. тепер усі щасливі!..
|
Лютий 1902.
Чернігів.
|