Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
І кривавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що дітей ховає.
І, як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.
А в повітрі птахи вились,
Бились, потопали,
Та до корабля святого
Приступу не мали.
От і птаха носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.
І проглянули те птахи —
Звились, полетіли
І на ріг той відпочити
Раптом всі і сіли.
І впірнув він головою —
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув із моря -
Птахи знов сідали!
І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває,
Хто гордиться з сили.
І скінчилась кара божа,
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.
Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Господу молився.
І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз видати.
І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле, а до Ноя
Господь промовляє:
«Не затоплю більше світа,
Ною! Не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!»
І поглянув Ной на небо:
Дощик не стихає,
Та на небі перегнулась
Веселиця й грає.
То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люди,
Що такої в світі кари
Другої не буде.
Глянув Ной — розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю
Й господу молився.
