Давид плакав у палаці,
Тяженько журився,
Аж тут раптом перед нього
Соломон з'явився.
«Здоров, батьку мій Давиде!
Ой як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?»
І упав йому у ноги,
Низько поклонився —
І, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.
«Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!»
І Соломон сів із батьком,
Все став говорити:
Як то його рідна ненька
Думала згубити;
Як він смерті відкупився
Від рідної мами,
Як потому він став жити
Чужими літами.
Розказав усе Давиду.
Давид розридався:
«Слава богу, Соломоне,
Що хоч ти остався!
Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!»
