Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Театральна хроніка
| ◀ Давид Фридрих Штравс | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Театральна хроніка (О. Г.-Л., З. К.) |
Найбільша ґазета ▶ |
|
ДНЯ 5-го січня ц. р., в будинку бувшого державного академічного театру в Харкові, відбулося святочне відкриття державного українського драматичного театру ім. Ів. Франка. В цьому театрі грала дотепер російська драматична трупа Аксарина, але умову з Аксарином розвязано і таким чином найкраще театральне приміщення Харкова дісталося українському театрові. На святі відкриття театр був переповнений і публика гучними оплесками витала промовців. Крім офіційних представників промовляли артисти театру ім. Франка, Грудина і Любченко. В січні мала відбутися теж передача київського міського театру київській українській трупі. Також з'їзд робітників мистецтва на Полтавщині рішив робити заходи про передачу полтавського драматичного театру українському колективу драматичних артистів.
З приводу вистави п'єси „Юда“ Мюзама українським державним театром ім. Франка в Харкові пише д. П. Тимошевський в харківськім „Комуністі“ з 10-го січня: „Трупа ім. Ів. Франка дала блискучий доказ, як захоплююче ділає на видців гра тісно злученого і органічно злитого колєктиву. Та гра рятувала п'єсу від надміру балакучости і мітінгових суперечок. Кожда окрема роля не теряла на фоні колєктивного зіграння своєї виразистости.“
Дуже прихильну для Франківців рецензію з приводу вистави „Ійолі“ Жулавського помістив в „Комуністі“ з 17. м. м. Равич-Черкаський в статті „Українська драма“. Цікаві теж його замітки про відношення російського т. зв. общества до українського театру. „Так зване общество, — пише він, — все ще дивиться на українську мову як на некультурну мову, на якій порозуміваються люде низшої породи, чорної кости. Російський міський інтелігент, який молоком матері виссав погорду до села, до його населення — до мужика, до його примітивної мови, попавши перший раз на поважний спектакль української драми, мішається, не почувається добре. Його сухо ріжуть такі вислови, як „дівка“, „жінка“. Король, що говорить мовою простого мужика в „Ійолі“, жінка короля, що говорить на мові простої прислуги — російський інтелігент недовірчиво дивиться на сцену, слідить за героями, які чогось хвилюються, щось кричать на мало зрозумілій мові. „Та вкінці, — каже автор статті далі, — розвій подій і прегарна гра таки захоплюють того русского видця і він іде до дому захитаний у своїх пересудах, які були для нього принципом. Але багато із російської публики загалом не завертає до українського театру, думаючи, що український репертуар все ще той смішний „Кум мірошник“ або „Сатана в бочці“. І їм і на думку не прийде, що в Київі і в Харкові репертуар української драми зовсім не гірший від репертуару російської драми. Автор статті захоплюється далі виставою „Ійолі“ Жулавського і „Юди“ Мюзама. Ці вистави він називає ідеальними. Сцена суда в „Ійолі“ — це осягнення незвичайного художнього успіху. Костюми прегарні.
Недостатком укр. драми, на думку д. Равич-Черкаського, є брак оригінальних українських пєс: весь репертуар перекладний. Молода українська трупа — каже він, — повинна тямити, що вона здобуде твердий ґрунт під ногами лише тоді, коли у неї буде оригінальний укр. репертуар.
В літературному додатку до харківських „Вістей“ з 30-го грудня м. р. находимо статтю про мову й український театр. Беручи під увагу, що український театр повинен стати для своїх видців тим джерелом зразкової художньої мови, з якої вони можуть черпати також добру і гарну українську вимову — автор статті д. М. Сулима — приходить до висновку, що покищо укр. театр (він має на думці теж театр ім. І. Франка в Харкові) не сповняє як слід свого завдання. Лінгвістичні дефекти укр. акторів переходять часами просто в ігнорування елементарних обовязків актора до тої художньої мови, на якій грає. Український актор в справах укр. мови ще дитина і вчитися у нього вимови принаймні не можна…“ Вимова у Франківців, хоч вони й револіціонери, новатори, мистці — і чого там тільки про них не пишеться — ще в такому стані, як наприклад, колись в театрі Суходольського, Сабинина і инших представників гопачно-горілчанної „Малороссії“…“ По цій причині“, каже автор статті, „треба молодому театрові мимо всіх симпатій до нього все нагадувати про його дефекти, щоби помогти йому як найшвидше набути деяких рис, що становлять у всіх театрах крім українського (поки що!) conditio sine qua non…“ Автор наводить тут для ілюстрації своїх закидів цілий ряд прикладів. Але Франківці, на його думку, самі нічого не вдіють і тому повинна їм в цьому допомогти секція української мови харківської Науково-дослідної Лінгвістичної Катедри. Можна сподіватися, що „двох-трьох лекцій вистарчить досвідченим акторам на те, щоби на підставі певних інформацій виховувати в собі пристойну українську вимову та знищувати російський провінціональний і т. п. язиковий намул…“
О. Г.-Л.
ЩОБ заспокоїти пекучу потребу популярних театральних творів для аматорських театрів, зачала Книгарня Наукового Товариства імені Шевченка у Львові ще в 1921-їм році видавати Бібліотеку „Український Театр“.
Брак подібної солідної бібліотеки відчувався у нас від давна й його тільки в части може заспокоїти „Театральна Бібліотека“ Гануляка, бо в цю бібліотеку попало багато дечого такого, що загалом не повинно було друкуватися.
Книгарня НТШ задумала, як видно з досі виданих 13 томиків, пустити в світ або кращі твори наших ліпших драматургів, або річи, хоч слабші, але популярні й пошукувані. Крок Книгарні треба щиро привітати й особливо піднести видання тих творів, що досі були в більших збірних виданнях і через те не підходили своєю ціною (нпр. твори Т. Шевченка, Карпенка-Карого, М. Кропивницького і и.). Досі в бібліотеці „Український театр“ появилися комедії І. Тобілевича: Мартин Боруля (ч. 1) і Розумний і Дурень (ч. 12), твори М. Кропивницького: Дай серцеві волю, заведе в неволю (2), Невольник (3), Пошились в дурні (13), драма Т. Шевченка: Назар Стодоля (4), опера Артемовського: Запорожець за Дунаєм, драми М. Старицького: Ой не ходи Грицю та на вечерниці (6), Б. Грінченка: Ясні зорі (7), Тогобочнього: Жидівка вихрестка (8), Л. Манька: Нещасне кохання (9), оперета Квітки-Основяненка: Сватання на Гончарівці (10) і жарт М. Курцеби: Свідки (11).
Усі книжечки видано чистенько. При деяких зазначено число розпорядку галицького уряду, яким річ дозволено виставити, при „Сватанню на Гончарівці“ надруковано на кінці ще й список важніших дотеперішних видань для театральних вистав. На далі корисно було-б давати сценарії, а в списках творів зазначувати, як це водиться у подібних виданнях инших народів, кілько виступає чоловіків, кілько жінок.
З. К.