Майська ніч, або Утоплениця (1935)/I
| Майська ніч, або Утоплениця I. Ганна |
II. Голова ▶ |
|
Дзвінка пісня розливалась річкою по вулицях села… Була саме та пора, коли втомлені денною працею та турботами парубки і дівчата галасливо сходилися в гурток, щоб у блиску чистого вечора виливати свої веселощі в звуки, завжди нерозлучні із смутком. І вічно задуманий вечір мрійно обіймав синє небо, перетворюючи все на невиразність і далину. Вже й смеркло, а пісні все не втихали. З бандурою в руках пробирався молодий козак Левко, син сільського голови, уникнувши від співаків. На козаку решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бренькає рукою по струнах і пританцьовує. Ось він тихо спинився перед дверима одної хати, що перед нею стояли молоді вишневі дерева. Чия ж це хата? Чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:
Сонце низенько, вечір близенько,
Вийди до мене, моє серденько!
— Ні, мабуть, міцно заснула моя ясноока красуня, — сказав козак, скінчивши пісню і наближаючись до вікна. — Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, мабуть, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся, нікого немає, вечір теплий. Та коли б і показався хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, закрию руками тебе, і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче пригорну тебе до серця, відігрію поцілунками, надіну, шапку свою на твої біленькі ніжки. Серце моє, рибко моя, намистечко! виглянь на мить. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою… Ні, ти не спиш, горда дівчино, — промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження: — Тобі любо глумитися з мене, прощай!
Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.Дерев'яна ручка біля дверей у той час повернулась, двері скрипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита присмерком, боязко озираючись і не випускаючи дерев'яної ручки, переступила через поріг. У напівпрозорій темряві горіли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиних очей парубка не сховалась навіть краска, що соромливо спалахнула на личку її.
— Який же ти нетерплячий! — казала вона йому стиха. — Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Юрма людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.
— О, не тремти, моя червона калинонька! Пригорнись до мене ближче, — казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла через плече на довгому ремені у нього, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. — Ти знаєш, як мені гірко хоч часину не бачити тебе.
— Знаєш, що я думаю, — перебила дівчина, замислено втопивши в нього свої очі. — Мені все хтось ніби на вухо шепче, що далі нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки… Я примічаю навіть, що мати моя з недавнього часу стала суворіше наглядати за мною. Признаюсь, мені веселіше в чужих було.
Якийсь порух суму промайнув на лиці її при останніх словах.
— Два місяці тільки в стороні рідній — і вже заскучала. Може, я набрид тобі?
— О, ти мені не набрид, — мовила вона, усміхнувшись. — Я тебе люблю, чорнобривий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як подивишся ти ними — в мене ніби на душі засміється: і весело, і гарно їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.
— О, моя люба дівчина! — скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.
— Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, говорив ти з батьком своїм?
— Що? — сказав він, ніби прокинувшись. — Що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж — говорив. — Але якось сумно звучало в устах його це слово: „говорив“.
— І що ж?
— Що будеш робити з ним? Прикинувся старий хрін, своїм звичаєм, глухим: нічого не чує і ще гримає, що вештаюсь бозна де та гультяюю з хлопцями по вулицях. Та не сумуй, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що уламаю його!
— Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити, і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово — я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Подивись, подивись, — казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де безмежно синіло тепле українське небо, завішене знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. — Подивись, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п'ята… Чи не правда, адже то божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних хатках на небі і дивляться на нас? Так, Левку? Аджеж це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, — полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Ні один дуб у нас не достане до неба. А кажуть, проте, що є десь у якійсь далекій землі таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.— Ні, Галю; у бога є довга драбина від неба до самої землі. Її становлять перед великоднем святі архангели, і як тільки бог ступить на перший щабель, всі нечисті духи полетять стрімголов і купами попадають у пекло, і тому на великдень ні одного злого духа не буває на землі.
— Як тихо колишеться вода, ніби дитина в колисці! — сказала далі Ганна, показуючи на став, похмуро обставлений темним кленовим лісом та вербами, що потопили в ньому жалібні свої віти. Мов безсилий дід, тримав він у холодних обіймах своїх далеке темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками вогненні зорі, що тьмяно мріли серед теплого нічного повітря, ніби передчуваючи скору появу блискучого царя ночі. Коло лісу на горі дрімав із зачиненими віконницями старий дерев'яний будинок; мох і дика трава вкривали його покрівлю; ліс, обіймаючи своєю тінню, кидав на нього дику похмурість; ліщиновий гай слався біля підніжжя його і скочувався до ставу.
— Я пам'ятаю, ніби крізь сон, — сказала Ганна, не зводячи очей з нього, — давно-давно, коли ще була маленькою і жила у матері, щось страшне розповідали про цей будинок, Левку, ти, певне, знаєш, — розкажи!
— Бог з ним, моя красуне! мало чого не наговорять баби та люди нерозумні. Ти себе тільки потривожиш, станеш боятися, і не заснеться тобі спокійно.
— Розкажи, розкажи, милий чорнобривий парубче! — казала вона, притискуючись лицем своїм до щоки його й обнімаючи його. — Ні, ти, мабуть, не любиш мене; у тебе є інша дівчина… Я не буду боятися; я спатиму спокійно вночі. А тепер не засну, якщо не розкажеш. Я буду мучитись та думати… Розкажи, Левку!..
— Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сидить чорт, який під'юджує їх на цікавість. Ну, слухай: давно колись, моє серденько, жив у цьому будинку сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже вмерла; задумав сотник женитися на другій. „Чи будеш, батьку, і тоді мене любити, як візьмеш другу жінку?“ — „Буду, моя доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще кращі даруватиму тобі серги та намиста“.— Привіз сотник молоду жінку в новий дім свій. Гарна була молода жінка. Рум'яна й біла з себе була молода жінка; тільки так страшно подивилася вона на свою падчерицю, що та аж скрикнула, її побачивши, і хоч би слово промовила за цілий день сувора мачуха. Надійшла ніч. Пішов сотник з молодою жінкою у свою спочивальню; замкнулась і біла панночка в своїй світлиці. Гірко зробилось їй; стала плакати. Дивиться; страшна чорна кішка підкрадається до неї; шерсть на ній горить, і залізні кігті стукотять по підлозі. Перелякана панночка скочила на лавку; кішка за нею. Перескочила на лежанку; кішка й туди, і раптом кинулась їй на шию і душить її. З криком відірвавши її від себе, кинула додолу; знову крадеться страшна кішка. Туга охопила її. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її панночка і — брязь нею по помості, — лапа із залізними кігтями відскочила, кішка з вищанням зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка. На третій день вийшла з перев'язаною рукою. Догадалась бідна панночка, що її мачуха відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись у панські покої. Важко було бідній, та нічого робити, треба коритись батьковій волі. На п'ятий день вигнав сотник свою дочку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, закривши руками біле лице своє. „Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе бог прощає, а мені, нещасній, мабуть, не велить він жити на білому світі!“ — І он там, чи бачиш… — тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на будинок. — Дивись сюди: он, далі від дому, найвищий берег. З того берега кинулась панночка у воду, і з тої пори не стало її на світі.
— А відьма? — боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.
— Відьма? Старі баби вигадали, що з тої пори всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі добачила вона мачуху свою коло ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулась під водою в одну з утоплениць і тим врятувала себе від нагайки з зеленого очерету, якою хотіли бити її утоплениці. Йми віри бабам! Кажуть ще, що панночка кожної ночі збирає всіх утоплениць і придивляється кожній в лице, намагаючись дізнатися, яка з них відьма. Та досі не впізнала. І коли нагодиться із людей хтось, зразу велить йому впізнавати, а ні, то загрожує втопити у воді. От, моя Галю, як розказують старі люди!.. Теперішній пан хоче будувати на тому місці винницю і прислав навмисне для цього сюди винокура… Але я чую гомін! Це наші вертаються з гулянки. Прощай, Галю! Спи спокійно й не думай про ці баб'ячі вигадки.
Сказавши це, Левко обійняв її міцніше, поцілував і пішов.
— Прощай, Левку, — говорила Галя, задумливо втопивши очі в темний ліс.
Величезний вогняний місяць велично став у цей час вирізатися із землі. Половина його була ще під землею, а вже весь світ виповнився якимсь урочистим сяйвом. Став узявся іскрами. Тінь від дерев ясно стала відділятися на темній зелені.— Прощай, Ганно, — почулись позад неї слова в супроводі поцілунку.
— Ти вернувся? — сказала вона, озирнувшись, але, побачивши перед собою чужого парубка, вона одвернулась убік.
— Прощай, Ганно, — почулося знову, і знову поцілував її хтось в щоку.
— От ще принесло й другого! — промовила вона з серцем.
— Прощай, люба Ганно!
— Ще й третій!
— Прощай! Прощай! Прощай, Ганно! — і поцілунки посипалися на неї з усіх боків.
— Та тут їх ціла ватага! — кричала Ганна, вириваючись від натовпу парубків, які один перед одним поспішали обнімати її. — Як їм не набридне безперестанку цілуватися! Незабаром, їй-богу, не можна буде вийти на вулицю!
Слідом за цими словами зачинилися двері, і тільки чути було, як із скрипом засунувся залізний засув.