Майська ніч, або Утоплениця (1935)/II
| ◀ I. Ганна | Майська ніч, або Утоплениця II. Голова |
III. Несподіваний суперник. Змова ▶ |
|
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться в неї: з середини неба дивиться місяць. Неосяжний небесний намет розкинувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-душне, і повне ніги, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Нерухомо, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні оці стави; холод і пітьма вод їхніх обгороджені темнозеленими стінами садів. Незаймані хащі черемхи й черешень боязко простягли своє коріння до студених вод і зрідка лепечуть листом, немов обурюючись і гніваючись, коли прекрасний пройдисвіт — нічний вітер, підкравшись вмить, цілує їх. Весь ландшафт спить.
А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на душі і неосяжно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом все ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов'я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба…
Мов зачароване дрімає на горі село. Ще більше, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше вирізуються з пітьми низенькі їхні стіни. Пісні вщухли. Все тихо. Натруджені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна, та коло деяких хат запізніла сім'я відбуває коло порога свою пізню вечерю.
— Ні, гопака не так танцюють! То ж бо то я бачу, не виходить воно доладу. Що ж це торочить кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп! — так розмовляв сам із собою підпилий чоловік середніх літ, танцюючи на вулиці. — Їй-богу, не так танцюють гопака! Нащо мені брехати! Їй-богу, не так! Ану ще: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!
— От здурів чоловік. Нехай би ще хлопець який, а то старий кабан витанцьовує дітям на сміх уночі по вулиці! — скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. — Іди до своєї хати! Пора спати давно!
— Я піду! — сказав, спинившись, чоловік. — Я піду! Я не подивлюсь на якогось там голову. Що він собі думає, дідько б утисся його батькові, як він голова, як він обливає людей на морозі холодною водою, то вже і носа дере вгору! Голова, то й голова. А я сам собі голова. От побий мене бог. Бог мене побий. Я сам собі голова. От що, а не те, що… — провадив він далі, підходячи до першої хати, на яку натрапив, і спинився перед віконцем, сковзаючись пальцями по шибці і намагаючись знайти дерев'яну ручку.
— Стара, відчиняй! Стара, швидше, кажу тобі, відчиняй. Козакові спати пора!
— Куди ти, Каленику? Ти до чужої хати потрапив! — закричали, сміючись, позад нього дівчата, що верталися з веселого гуляння. — Показати тобі твою хату?
— Покажіть, любенькі молодички!
— Молодички! Чи чуєте? — промовила одна, — який учтивий Каленик. За це йому треба показати його хату. Або ні!.. спершу потанцюй!
— Потанцювати? Ой, ви хитруваті дівчата, — протягнув Каленик, сміючись і сварячись пальцем і разом спотикаючись, бо ноги його не могли держатися на одному місці. — А дасте перецілувати себе? Усіх перецілую! Усіх! — І нерівними кроками пустився бігти за ними. Дівчата зняли галас, перемішались; але потім, підбадьорившись, перебігли на другий бік, бачивши, що Каленик не дуже був швидкий на ноги.
— Он твоя хата! — гукали вони до нього, втікаючи й показуючи на хату сільського голови, що була куди більша за інші. Каленик слухняно поплентався в той бік, заходжуючись знову лаяти голову.
Та хто ж це той голова, що про нього пішли такі невигідні поголоски й розмови? О, цей голова — важна особа на селі! Поки Каленик домандрує шляхом своїм, ми, без сумніву, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, угледівши його, береться за шапки, а дівчата, навіть наймолодші, віддають добридень. Хто б з парубків не захотів бути головою? Голові вільний вхід до всіх табакерок, і огрядний дядько поштиво стоїть перед головою, скинувши шапку, увесь час, коли голова запускає свої товсті і зашкарублі пальці в його лубочну табакерку. На сільському сході чи в громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і майже своєю владою виганяє, кого хоче, рівняти й гладити шлях та копати рови. Голова похмурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити.
Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам'яті цариця Катерина їздила до Криму, був він вибраний супроводити; аж два дні перебував він коло цариці на цій посаді і навіть мав честь сидіти на козлах з царициним кучером. І от з того самого часу ще голова навчився розумно й поважно схиляти голову, розгладжувати довгі, униз закручені вуса і кидати соколиний погляд спід лоба. І з того самого часу голова, про що б ви не почали розмовляти з ним, завжди вміє звернути на те, як він віз царицю і сидів на козлах царської карети. Голова іноді любить прикинутися глухим, особливо, коли почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може чепуритись: носить завжди свитку з чорного доморобного сукна, підперезується вовняним квітчастим поясом, і ніхто ніколи не бачив його в іншій одежі, крім хіба того часу, коли проїздила цариця до Криму і коли був на ньому синій козацький жупан. Та цього часу навряд чи хто пам'ятає в цілому селі, а жупан давно лежить у нього в скрині під замком. Голова — удівець; але в його хаті живе своячениця, що варить обідати й вечеряти, миє лавки, білить хату, пряде йому на сорочки та провадить усе господарство. На селі подейкують, ніби вона йому зовсім не родичка; та ми вже бачили, що голова має багато недоброзичливців, які раді розпускати всякі наклепи. А втім, може до цього спричинилося й те, що своячениці завжди не подобалося, коли голова заходив на поле, де повно було молодиць, що жали, або до козака, в якого була молода дочка. Голова на одне око сліпий, зате друге, одиноке його око — злодій, і далеко може забачити гарненьку селянку. Проте, наведе він його на гарненьке личко не зразу, спершу добре роздивиться, чи не дивиться звідкись своячениця. Ну, ми мало не все вже розказали, що треба, про голову, а п'яний Каленик не добрів іще й до половини дороги: він довго ще частував голову всякими добірними словами, які тільки могли спасти на його язик, що повертався ліниво й безладно.