Малий льорд/II
| ◀ I | Малий льорд пер.: Варвара Літинська II. |
III ▶ |
|
Зачудованнє Седрика зростало з кождим днем. Довідувався про стілько новин, просто незрозумілих річий. Мамуся розповіла йому події, про які доси й у сні не мріяв. Мусіла повторяти йому кілька разів ту саму історію, заки все зрозумів, а тоді перша гадка його була, що скаже на те п. Гобз? Мамуся розповідала про самих маґнатів і ґрафів. Хтож би був сього надіявся? Рідний дідуньо Седрика, про якого доси нічого не чув, був як раз анґлійським ґрафом, а його стрий (бо рівночасно довідався, що мав двох стриїв) був би також ґрафом, коли би не стрінула його страшна пригода. Ось підчас ловів упав із коня і забився на місці. Його місце мав обняти другий стрий, що перебував у Римі; але він захорував там на гнилу горячку і помер. Таким робом, по смерти обох старших братів, переходив титул ґрафа і величезне майно на третього з черги брата, се б то на вітця Седрика. Але й його вже не стало в живих, тому по закону Седрик мав тепер дідичити все по дідови, мав стати паном великих дібр і носити титул ґрафа по смерти діда. Тимчасом, як дідич і спадкоємець називався льордом Фонтлєрой. Перед тим носив се назвиско найстарший з трьох братів.
Пристаркуватий пан, що прибув із сими вістями до його матери, був то пан Гевішем, правник, що з поручення старого ґрафа приїхав умисно для того з Анґлії, щоби молодого дідича привезти до діда, до старого замку. Мати не оповідала ніколи Седрикови про родину вітця, бо була певна, що він ніколи в життю не стрінеться з нею, особливо по смерти капітана. Хлопчик був переконаний, що є і все зістане американським горожанином, а ті всі вісти видавались йому сном або казкою з „Тисячі й одної ночи“. Не дивно отже, що потрібував цілого тижня на се, щоби добре зрозуміти своє нове положеннє і щоби в нього увірити.
Пан Гевішем не дуже охотно підіймався сеї подорожи і сього посольства до Америки, але не міг відмовити ґрафови; від давна вів його справи, був йому прихильний, тому тепер, коли стілько тяжких ударів упало на нещасливого старця, щиро співчував йому. Ґраф не укривав перед правником своїх родинних прикростий. Пан Гевішем знав добре, що старші сини не приносили йому потіхи, не похваляв також женитьби наймолодшого з Американкою; він поділяв у повні упередження старого ґрафа до Америки й її мешканців і так сердечно ненавидів американських републиканців, як пан Гобз, купець корінний, ґрафів і маґнатів анґлійських. А однак і один і другий не знали зовсім предмету своєї ненависти.
Їхав отже наш правник повний неспокою, певний, що молода вдовиця, се особа ласа на гріш, нахабна, що не задоволиться світлою будуччиною сина, але сама схоче уживати богацтва, щоби винагородити собі дотеперішну нужду; бо в уяві правника, якому в ухах звеніли ще слова старого ґрафа, ся жінка мусіла бути якоюсь нуждаркою. Був отже приготований на ріжні немилі торги і вимоги з її сторони, а тимчасом зовсім не мав наміру богато обдаровувати синову, хоч з огляду на дитину мусів і сей тягар узяти на себе.
Коли повіз пристанув перед скромним домом тихого передмістя, пан Гевішем зітхнув тяжко і з неохотою почав висідати. То в отсій дірі ховався наслідник такого маґнатського майна, будучий власник палат і замків, сей, що у своїх руках мав держати добра стільки знаменитих родів: Дорінкортів, Віндгемів, Хольвортів і стільки, стільки инших? Пан Гевішем, як повновласник голови так великого роду, почувався просто упокорений; такого нуждаря має впровадити в горді пороги старого замку?
Катерина попросила гостя до гостинної на долині. Правник, із гори приготований на се, що тут ніщо не може йому подобатися, змінив по хвилі свою думку. Вся обстанова хатня, хоч скромна і дешева, зраджувала добрий смак. Не було тут нічого разячого, невмісного, а деякі прикраси, робота справних жіночих рук, могли би мати приміщеннє в найперших сальонах.
„Но, но, не зле воно тут виглядає. То певно капітан уладжував се мешканнє“.
В тім увійшла пані Ерель, а поява її просто поразила старого правника, що сподівався зовсім чого иншого. Наколи не був би родовитим Анґлійцем, що так уміє панувати над кождим внутрішним зворушеннєм, був би зараз при привіті зрадив своє зачудованнє. Але пан Гевішем умів панувати над собою і лише в глубині своєї душі, зараз, на перший погляд, змінив своє переконаннє що до синової ґрафа. В чорній, гладкій сукні, без ніякої прикраси, виглядала на молоду дівчину і годі було увірити, що була матірю девятьлітного хлопчика. Незвичайно гарне і миле її лице покривав лагідний смуток, що не покидав її від смерти мужа. Старий правник умів читати в людських фізіономіях, знав добре, що таке лице ніколи не заводить, тому вистало йому поглянути на матір Седрика, щоби позбутися всіх попередних побоювань. Ся жінка не могла бути нахабною, ані самолюбною; в тих невинних рисах, в яснім погляді малювалося стілько благородности, що правник був уже і що до дитини успокоєний. Капітан Ерель був правим, благородним молодцем, сам отець се признавав, його жінка показалася подібною до нього, тому й син не міг відродитися від таких родичів; п. Гевішем зачав вірити, що сей наслідник принесе честь свому родови.
Приступив отже до молодої жінки і в ядерних, звязких словах представив їй цілу справу, а щоб від разу річ ясно поставити, з гори зазначив сильно, що старий ґраф хоче забрати внука до себе і під своїм оком виховувати його на будучого дідича.
„О мій Боже!“ — закликала пані Ерель — „хотять розлучити мене з моєю дитиною? Седрик так привязаний до мене, любчик мій! А я?… Щож пічну без нього? На цілім широкім світі не маю нікого крім нього, а здається мені, що я була для нього завсіди доброю матірю“.
Такий біль звучав в її голосі, такі ревні слези облили нараз її лице, що правник зачав покашлювати, мовби щось у горлі йому стануло. Аж по хвилі сказав:
„Хочу бути щирим і сказати вам усю правду. Ґраф Дорінкорт не може мати прихильности для вас. Він уже старий літами, має свої упередження, не терпить Америки й Американців. Був обурений на сина з причини сеї женитьби і… не хоче ніколи видітися з вами. Дуже мені прикро, що мушу вам се звістити. Ґраф бажає, щоби льорд Фонтлєрой мешкав у нього і виховувався виключно під його опікою. Він сам перебуває постійно на замку Дорінкорт. Вже тепер не їздить до Льондону, гостець дуже дошкулює йому і він потрібує спокою та тиші. Але ґраф призначив на мешканнє для вас гарну вілю недалеко замку з цілим удержаннєм. Там буде вам мило і приємно, бо віля лежить у живописній околиці і має гарний город. Льорд Фонтлєрой буде навідуватися до вас часто, навіть щоденно, аби тілько ви не переступали ніколи границь замкового парку. Як бачите, се не цілковита розлука, а вимоги сеї умови в дійсности не так.... гм.... прикрі, як на перший погляд видаються. На конець прошу не забувати, що се все для добра льорда Фонтлєрой, а тоді лекше буде вам погодитися зі своєю долею“.
Пан Гевішем був певний, що молода жінка зачне плакати, нарікати, бо неодна на її місці зробила би так і з гори був приготований на прикрі сцени; однак і в тім помилився. Пані Ерель підійшла до вікна, стояла так хвилину в глубокій задумі, по чім удалося їй запанувати над собою. Вернула на давне місце і говорила спокійно:
„Мій б. п. муж був незмірно привязаний до старої оселі своїх предків, до сього замку Дорінкорт. Часто згадував про нього, любив сердечно рідну землю, свою Анґлію, і спомини з діточих літ були йому дорогі. Незвичайно болів над тим, що з волі вітця не можна йому було вернути до вітчини і був би певно радів цілою душею, наколиб міг предвидіти будучу долю свого сина. І я думаю, що так повинно бути, що мій хлопчик гідний буде свого становища й буде щасливий у вітцівськім краю. Я надіюся,… не припускаю навіть, щоби ґраф схотів відвернути від мене серце мого дитяти. Наколиб навіть хотів, не міг би сього зробити. Седрик має добре серденько, до мене привязаний горячо, не забуде про матір, хочби й розлучили нас. Дуже лякалася я сього, але коли позволяють мені бачитися з моїм хлопчиком, не буду чутися нещасливою. Адже тут іде про його добро“.
„Я відгадав“ — сказав собі правник у душі — „вона думає лише про дитину, а не про себе; не самолюбна, як се думав ґраф“. „Ваш син“ — сказав голосно — „зуміє колись оцінити сю посвяту матери, через яку зискує так богато. Можу вам заручити, що вихованнє льорда Фонтлєрой буде незвичайно старанне. Ґраф буде піклуватися ним правдиво по вітцівськи так, що не відчує браку матірної опіки“.
„Хотілаб я ще знати“, — сказала бідна мати дрожачим голосом — „чи сей дідо полюбить Седруся? Хлопчина чутливий з природи і завсіди всі любили його“.
Пан Гевішем закашляв знов, не легко прийшлося йому на се відповісти. Він не уявляв собі, щоби сей старий подаґрик, вічно нахмарений, міг когонебудь полюбити. Не сумнівався однак, що коли признав уже Седрика за свого наслідника, схоче зискати собі його прихильність, а коли Седрик покажеться гідним свого становища, старець буде тим гордитися. Чи одначе полюбить його?… Тому правник відповів дипльоматично:„Ґраф Дорінкорт очевидячки дбає про щастє внука, коли дозволяє матери його мешкати недалеко замку; адже робить се тільки задля нього“.
Старий правник не уважав за відповідне повторяти слова ґрафа, що висловлявся про матір унука непривітливо, ба навіть простацько і волів представити річ по свойому. В сій хвилі пані Ерель закликала Катерину і веліла їй пошукати Седрика, питаючи заразом, де міг би він бути. Пан Гевішем не дуже милого дізнав вражіння, коли стара служниця відповіла:
„А деж міг би бути? Певно по звичаю сидить у нарожнім склепі на якій пачці або бочівці і розмовляє з купцем про політику“.
Нова трівога огорнула шановного правника. Аристократична молодіж в Анґлії не пристає з купчиками. Через лихе товариство змарнувалися оба старші сини ґрафа, чиж би й се мале мало вроджений наклін до лихого товариства?
Але його побоювання розвіялися в одну мить, коли відчинилися двері і він побачив у вході Седрика. Хлопчик був незвичайно гарний, а при тім добре уложений, головку носив сміло та глядів кождому просто в очи. Подібний до вітця, мав однак темні очи матери.
„Тут не можна мати ніякого сумніву“ — думав собі в душі пан Гевішем, уважно приглядаючися хлопчикови, котрого мати тримала в обіймах — „такий наслідник не принесе ганьби старому родови; в своїм життю я не бачив милійшої дитини“.
А голосно сказав повагом:
„Отже се льорд Фонтлєрой?“
Седрик не надіявся, щоби хто небудь звертав на нього більшу увагу, тому привитавшися з матірю, звернувся до гостя і подав йому руку, як то звичайно робив з особами, що деколи, відвідували його матір. Відтак відповідав свобідно на його запити, неначеб розмовляв зі старим купцем корінним. По хвилині відійшов пан Гевішем, а Седрик лишився з матірю.
„Любунцю,“ — сказав до неї — „чому я мушу бути льордом і ґрафом? Я знаю стілько хлопчиків, а нема між ними ні одного льорда або ґрафа. Чи то конечне? Бо щось мені воно не дуже подобається“.
Було се однак конечне, а довідався про те хлопчик підчас довшої розмови з матірю. Сиділи як звичайно, при коминку, пані Ерель на низкім фотелі, а Седрик у її ніг на килимі в товаристві улюбленої кіточки. Від часу до часу бавився з нею так весело, немов би нічого незвичайного не зайшло нині в його життю, то знов підносив на матір очи з виразом неспокою і заклопотання. Не легка то була справа для його головки зрозуміти стілько нових річий.
„Коли би ще жив твій отець“ — говорила пані Ерель, — „був би з охотою приймив законно приналежний йому титул. Тепер ти повинен заступити його, а я була би самолюбна мати, колиб тебе від сього відмовляла. Такий малий хлопчик не може ще всього розуміти. Як виростеш, зрозумієш, що так належить поступити“.
Седрик похитав головкою.
„Шкода, що пан Гобз не поїде з нами. Тужно мені буде за ним, ой тужно, і за хлопцями і за всім“.