Малий льорд/VI
| ◀ V | Малий льорд пер.: Варвара Літинська VI. |
VII ▶ |
|
Чим більше пан Гевішем пізнавав молодого льорда, тим більший потяг чув до нього. В своїй уяві бачив нераз величаву кімнату на замку Дорінкорт, що звалася бібліотекою, а в ній старця самітного, схорованого і згризливого. Окружений роскішною величністю, численною службою, старець не мав однак при собі нікого, хто його любив би, бож і він протягом цілого свого довгого життя не любив нікого. Завсігди думав лише про себе, про свої приємности, за инших зовсім не дбав. Величезне богацтво і привілеї, що звязані були з його високим становищем, видавалися йому як річ, яка правно припадала для ґрафа Дорінкорт, лише для його особистого задоволення дані йому ласкавим Провидіннєм. Але щоби з тим достоїнством вязалися й обовязки, про се не подумав ніколи.
Тепер був уже старий, а з цілого довгого життя лишився йому лише гостець, та незвичайна дразливість і знеохота до цілого світа, що відплачувався йому так само, бо ґрафа не любили. Коли хотів би, міг би спрошувати гостий, давати приняття, уладжувати лови. Але не мав до сього ніякої охоти, бо знав, що хоч через ввічливість сусіди приняли би запрошеннє, то ні один із них не прибув би з правдивою приємністю. Він не заслужив собі на людську прихильність: був злобний, кождому любив дошкулити своєю невиносимою гордістю, дотинками та зневажливістю.
І старий правник порівнував у думці гордого ґрафа з тим малим хлопчиком, щирим, невинним, добродушним. Пригадував собі його принадну постать, коли то перед двома днями сидів напротив нього в великім фотелі, та оповідав по свойому про Бриґіду, Діка, стару перекупку й инших своїх приятелів. Думав і над тим пан Гевішем, що з часом усі непомірні богацтва ґрафа зі всіми привілеями і спроможністю ділати багато доброго або злого перейдуть до сих маленьких рук і повторяв собі:
„Отсе то буде ріжниця! О, ще яка ріжниця!“
Тимчасом нове становище льорда й наслідника можного ґрафа чимраз більше припадало до смаку Седрикови. Ледви висловив яке бажаннє, в мить сповняв його старий правник, а хлопчик користав із сього з такою простотою і радістю, що нераз незмірно убавив пана Гевішема. Не надіявся певно повновласник ґрафа, які то справи доведеться йому полагоджувати в Ню-Йорку. Через довший час згадував відтак прогульку, в якій супровожав його достойність на кілька день перед виїздом до Анґлії. Наперід пішли відвідати Діка, опісля задержалися коло перекупки, що продавала яблока, а яку ввів Седрик у незмірне зачудованнє, заповідаючи їй коротко і звязко, що дістане теплу хустку, будку з дашком, зелізну піч, а крім того ще малу грошеву підмогу, що бідній жінці видалося необчислимим богацтвом.
„Бо мушу вам сказати“ — говорив хлопчик — „що виїзджу до Анґлії, де буду льордом і наслідником ґрафа. Але перед виїздом хотів би я порадити що на те ваше ломаннє в костях. Я сам ніколи не мав такого ломання і не розумію добре, що то значить, але догадуюся, що то мусить бути дуже прикрий біль; може ся тепла хустка принесе вам пані, полекшу“.
„То така добра жінка“ — говорив Седрик до правника, коли відійшли, полишаючи старушку майже непритомну з зачудовання й радости. — „Я раз упав і стовк собі коліно, вона се бачила й дала мені яблочко без гроший. Ніколи сього не забуду; коли хто був добрим для нас, годі се забути “.
Хлопчик мав золоте серце, навіть не розумів невдячности. Стріча з Діком була незвичайно зворушлива. Інтерес зовсім не йшов, щітки попсувалися, а не мав за що купити нових. Коли Седрик зі звичайною простотою звістив йому про своє нове становище, без найменшої гсрдости або самохвальби, лише просто для пояснення, що буде тепер мати багато гроший — Дік, у першій хвилі онімів з зачудовання. Коли учув, що хлопчик став льордом, а колись має бути ґрафом, глядів на нього довший час із витріщеними очима, отвертими устами, при чім так перехилив голову, що шапочка впала йому на землю. Підніс її й замурмотів щось під носом, чого пан Гевішем не розумів, але мусів се дочути Седрик, бо сказав усміхаючись:
„Ні, ні, Діку, я не збожеволів. Пан Гобз також з початку думав, що я не при собі, але то все правда. Навіть спершу я не мав охоти до того льордівства і ґрафства, але тепер, коли пізнав се близше, бачу, що не зла то річ і я задоволений. Тепер то мій дідуньо носить титул ґрафа і знаєш, він хоче у всім мені догоджувати. Дідуньо є дуже-дуже добрий, хоч є ґрафом і прислав мені через пана Гевішема багато гроший, які можу уживати після моєї вподоби“.
По сій розмові Седрик дав Дікови стілько гроший, кілько він потрібував на закупно всіх потрібних предметів, що так горячо бажав: стола, стільчика, парасоля, добрих щіток і пасти. Дік сам обчислив, кілько те все буде коштувати, але Седрик приневолив його ще приймити кілька долярів, за які міг купити собі нове убраннє, чоботи й порядну шапку. Бідний хлопець, подібно як стара перекупка, не довіряв з початку свому щастю; ноги угиналися під ним, глядів на Седрика остовпілими очима, то знову протирав собі очи, немов лякався, що се гарний сон лише, з якого небавком розбудиться. Мусів у кінці увірити, коли обома руками діткнув правдивих банкнотів, якими малий льорд потвердив своє оповіданнє.
„Будь здоров, Діку“ — сказав у кінци Седрик, а хоч старався говорити спокійно, голос його дрожав, в очах блестіли слези. — „Будь здоров! Дуже мені прикро, що мусимо розстатися, але може я сюди ще коли з Анґлії приїду. Напиши до мене, прошу, а я тобі відпишу. Але не забудь адресувати до льорда Фонтлєрой, бо я тепер уже так називаюся“.
Дік прижмурив очи, бо й він не міг стриматися від сліз. Бідний хлопець не розумів просто, що з ним діється. І біль і радість були в нім. Так у горлі щось стискало його, що не міг ні словечка промовити; ледви-ледви по якімось часі прошептав:
„Ой і мені так жаль, так страшенно жаль!“ — а звернувшися до правника, вклонився йому з пошаною і сказав: — „І вам, пане, нехай Бог заплатить. Але ся дитина!… О, таких дітий не багато на світі“.
Пан Гевішем відійшов із малим льордом. Дік глядів за ними слізними очима, аж поки принадна постать Седрика не зникла на закруті улиці. Аж тоді відвернувся і пішов в иншу сторону.
Через цілий тиждень перед своїм виїздом переводив Седрик кождого дня по кілька годин у склепі корінного купця. Пан Гобз увесь час був сумний і пригноблений. Ся несподівана розлука з малим приятелем була для нього тяжким ударом. А коли Седрик приніс йому гарний годинник із ланцушком і просив, щоби приняв від нього сей дар на памятку, старий купець був так зворушений, що замість дякувати, зачав голосно втирати ніс хусткою, поклавши гарний подарунок на колінах.
„Прошу заглянути до середини“ — сказав Седрик — „там на коверті є напись, що я сам золотареви подиктував, а він майстерно вирізав маленькими буквами. Там стоїть ось що: „Льорд Фонтлєрой жертвує сю памятку свому найдавнійшому приятелеви і просить, щоби пан Гобз не забув його“. Кілько разів отворите сей годинник і побачите напись, згадаєте про мене. О, бо дуже було би мені прикро, коли би ви про мене забули“.
Пан Гобз обтер ніс іще голоснійше.
„О, про се не бійся“ — сказав дрожачим голосом — „коби лише ти не забув про мене, як там найдешся поміж тими льордами і ґрафами…“
„О, будьте спокійні, ніколи вас не забуду, пане Гобз. Яж стільки милих, щасливих хвиль прожив тут у сім склепі! Але я надіюся, що побачимося в Анґлії, що ви до нас колись приїдете. Дідуньо напевно запросить вас, як довідається про нашу приязнь; він напише до вас лист, а ви не будете хиба про дідуня так зле думати, як про тих инших негідних ґрафів. Правда, ви приїдете, коханий пане Гобз?“
„Приїду до тебе“ — рішучим голосом відповів пан Гобз.
Стануло отже на тім, що наколи старий ґраф власноручно напише запрошеннє, купець забуде свої републиканські упередження до аристократії і прибуде до замку Дорінкорт, щоби провести кілька тижнів зі своїм приятелем, молодим льордом наслідником.