Перейти до вмісту

Малий льорд/VII

Матеріал з Вікіджерел
Малий льорд
Францес Бернет
пер.: Варвара Літинська

VII.
Львів: накладом Михайла Таранька, 1923
VII.
 

Наконець усе до подорожі було готове, а повіз, що мав відвезти Седрика з матірю до пристані, станув перед домом. Дивне почуттє неспокою і смутку огорнуло хлопчика. Пані Ерель відійшла до своєї кімнати і зачинила двері за собою, полишаючи його самого. Коли вийшла, в її очах блестіли слези, уста дрожали. Седрик підбіг до неї, вона схилилася, пригорнула його до себе і довго-довго тримала так в обіймах. Хлопчик не здавав собі справи з сього смутку, поділяв його з матірю і шептав до неї:

„Добре нам тут було разом у сій хаті, правда Любунцю?“

„О так, моє ти дороге дитя“ — відказала мати ревно плачучи — „і ми ніколи не забудемо днів тут прожитих“.

„Ніколи, ніколи!“

Мовчки всіли до повоза і мовчки проїхали недалеку дорогу до пристані. Седрик притулився до матери і не відзивався ні словом. Небавком станули на помості гарного пароплава серед гамору та метушні. Що хвилі прибували повози, омнібуси, що звозили нових подорожних та їх клунки. Двигарі переносили на корабель куфри, та инші тягарі. Подорожні спішилися, потручували других, боячи спізнитися. Моряки відвивали линви, офіцири давали прикази. Пані й панове приходили на поміст прощати знакомих, що відїздили. Розмовляли, прохожалися, декотрі були веселі, але більша часть осіб була сумна, а неодна жінка втирала заплакані очи. Седрик приглядався всему, бо все те займало його. Глядів уважно то на величезні звитки линв, то на дивні прилади, що їх ужитку не знав іще, то знов підносив очи в гору і глядів за клубами диму, що бухали з комина пароплава. Укладав собі, як то він познакомиться з моряками, та довідається від них багато цікавих річий про кораблі, море, про краї далекі, та про морських розбійників.

А коли так приглядався всему на право й ліво, запримітив на кілька кроків від себе ненадійний рух. Видно було, що хтось перетискається крізь сю юрбу подорожних і промощує собі дорогу деколи й ліктями. Був се молодий хлопець, в якім Седрик пізнав зараз Діка, прибраного святочно від стіп до голови, що в руці тримав щось червоне.

„Я біг що сили, щоби вас попрощати, пане Седрику, чи як тепер говориться, мільорде. Я все забуваю на сей титул. Я хотів конечно принести мільордови памятку, та купив се за гроші, зароблені вчера новими щітками“. — Тут виняв невелику, шовкову хустину. — „На морю буває нераз вітряно, а се можна й на шию взяти. Така хустина завсігди може придатися. Мільорд вложить її до кишені, а кілько разів вийме її, пригадає собі Діка. Я собі то так обдумав“.

Духом виповів те все Дік, дав хустину Седрикови, та обняв його дрібну, малу руку своїми широкими, сильними долонями. В тім відізвався дзвінок. Рух збільшився на помості. Дік відскочив і зник з очий малого льорда, заки сей міг йому подякувати. На помості заворушилося. Особи, що відпроваджували подорожних, вертали на сушу. У воздусі гомоніли оклики:

„Прощайте! До побачення! Напишіть, як лише прибудете! Напишемо з Ліверпулю!“

Седрик розвинув червону хусточку, станув коло барієри, маяв нею у воздусі і кликав з иншими:

„Будь здоровий, Діку! Ні, до побачення! Дякую тобі, сердечно дякую!“

Тяжкий пароплав порушився і серед тих окликів почав звільна відчалювати від берегів. Мати Седрика закрила лице густим, чорним воалем. Безмежний сум огорнув її на згадку, що покидає родинну землю і пливе до чужого краю. Але один погляд на сина додав їй відваги: щоби лише бути з ним, щоби лише завсіди мати побіч себе се дитя любиме, сей скарб найдорожший, се одиноке укоханнє своє, то всюди буде їй добре, ніде не може чутися нещасливою. А корабель пливе, жваво прорізує филі океану, несучи малого льорда до нової вітчини, на нову судьбу і незнану будучність.