Малий льорд/VIII
| ◀ VII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська VIII. |
IX ▶ |
|
Підчас подорожі на морі, сказала мати Седрикови, що не будуть мешкати спільно, в однім домі. Хлопчина не хотів спершу вірити сьому, але коли в кінці переконався, що дійсно так буде, засумувався глибоко. Тоді пізнав Гевішем, як розсудно поступив ґраф, не вимагаючи цілковитої розлуки хлопчика від матери; дитина була би сього не знесла. Але мати з такою любовю і лагідністю вміла промовляти до нього, що звільна злагодила се перше, страшне вражіннє і вляла потіху в зажурене серце хлопяти.
„Я буду жити зараз таки коло замку, зовсім близенько, а ти кождого дня навідаєшся до мене“ — повторяла пані Ерель, як лише розмова зійшла на сю справу, — „Подумай лише, яке се щастє! Хлопці в твоїм віці мусять нераз на добре розставатися з матірю й їхати до далеких наукових заведень, а ти будеш мене в кождий день бачити, розповіш мені все, що ти видів, що тобі приключилося; а будеш мати богато цікавих річий оповідати. Замок Дорінкорт є величавий, твій татусьо любив се мешканнє своїх предків, тай ти полюбиш його“.
„Певно, що й я полюбив би його, наколи б ти була зі мною“ — сказав малий льорд, тяжко зітхаючи. Не міг зрозуміти, чому то його „Любунця“ мала жити осібно, чому для неї не стало мешкання на замку дідуся. Пані Ерель старалася всіми способами закрити перед ним правдивий стан річи.
„Хочу, щоби не знав, що ґраф так ненавидить мене“ — говорила до пана Гевішема. — „Не розумів би сього й міг би знеохотитися до діда. Мій хлопчина зростав у любови, ніколи не стрічався з ненавистю, серце має вразливе і чутливе, а до мене незмірно привязаний. Було б се для нього тяжким ударом, коли би колись довідався, що ґраф ненавидить мене і не може знести моєї особи. Седрик є ще дитиною, але вірте мені, що се могло би його на завсігди зразити до діда.
Вмовила отже в Седрика, що сю розлуку наказують важні і тайні причини, яких він іще тепер не може зрозуміти, що в кінці ся розлука не буде така тяжка, як на перший вид здається. Хлопчик не питав про сі причини; його боліла сама річ і треба було матірної сердечної вимову, щоби його успокоїти й потішити. Часто однак задумувався, зітхав глибоко, а коли пан Гевішем запитав його про причину, сказав з сею дивною повагою, якою ріжнився від инших дітий: — „Не подобається мені се окреме мешканнє, зовсім не подобається мені. Але на сім світі кождий має свої терпіння і клопоти. Говорила се нераз Катерина і пан Гобз також. Треба вчитися зносити прикрости. Любунця каже, що моїм обовязком є мешкати з дідунем, бо він стратив усі свої діти й дуже йому самому сумно. Се велике нещастє утратити так усі свої діти. Мушу отже замешкати з ним, може вдасться мені його хоч трохи потішити.“
Дивної принади надавала хлопчикови ся повага, з якою звичайно висловлював погляди над свій вік глибокі; його чудово гарне лице ясніло тоді солодкою невинністю, діточою простотою, сполученою з второпністю і повагою зрілого віку. Тим чаром потягав він кождого, хто лише зблизився до нього і той чар оволодів зовсім старим правником, що з найбільшою приємністю проводив цілі години в товаристві малого льорда.
„Як бачу, майльорде“ — сказав пан Гевішем відповідаючи на повисші слова Седрика — „то ти рад би з цілого серця полюбити ґрафа.“
„Розуміється“ — відповів хлопчик — „адже то мій дідуньо; а чиж можна би не любити дідуня? Він такий добрий для мене, ще мене не знає, а вже думав про се, щоби мені зробити приємність і хотів сповнити всі мої бажання. Коли би навіть не був моїм свояком, то вже за те саме мусів би я його полюбити, а тож мій рідний дідуньо! “
„Чи сподієшся, майльорде, що й він тебе полюбить?“ — спитав пан Гевішем.„А чомуж би не мав мене полюбити? Дідуньо все любить унука. Наколи б мене не любив, то не дав би вам стілько гроший для мене і не посилав би вас так далеко, щоби нас привезти до нього, до Анґлії.“
Майже всі подорожні похорувалися в перших днях подорожи на морську хоробу і не виходили з кают, але звільна зачали показуватися на помості, а малий льорд, котрого незвичайна історія переходила з уст до уст, будив загальне зацікавленнє. Всі гляділи на нього, коли проходжувався по помості в товаристві матери або старого правника. Кождий старався познайомитися з ним і небавом наш Седрик заприязнився з подорожними і моряками. Панове, що проходжувалися з циґаром у руках, запрошували його на розмову. Седрик ішов весело, з руками в кишеньках, притомно і второпно відповідав на кожде питаннє і неодного зачудував влучністю своїх намічень. Пані також дуже радо втягали його до розмови, угощували ласощами і сміялися сердечно з його дотепних жартів, бо Седрик любив веселість і жарти; де лише зявився, там роздавався веселий сміх. На кораблі було також багато дітий, в забавах із ними все проводив час наш малий льорд.
Але вже найбільшими його приятелями були моряки. З захопленнєм слухав їх розказів про морських розбійників, про безлюдні острови, небавом вивчився навіть деяких їх висловів. Найбільше захоплював Седрика своїми оповіданнями старий моряк Еррі. Як виходило з сих оповідань, сей досвідний моряк відбував безчисленні подорожі по всіх морях цілого світа, а за кождим разом корабель його розбився, він діставався на безлюдний остров або, що ще страшнійше, на остров, замешкалий дикими людоїдами. Кілька разів навіть пекли його і пожирали, в части лише, розуміється, а американські Індіяни скальпували його кільканайцять разів. Оскальпувати кого, то значить обтяти йому шкіру довкола чашки і здіймити разом із волосєм. Червоношкірі дикуни поступають так зі своїми полоненими, тому легко представити собі, що мало хто пережиє таку операцію.
„Се певно він такий лисий“ — говорив Седрик, розказуючи матери незвичайні пригоди свого приятеля Еррія — „трудно, щоби волосє відросло по скальпованню. Тому то він бідняка має тепер лише залички від часу, як сей страшливий Вуж Огнистий, король Або… Абомантів оскальпував його ножем, зробленим із чашки Чорного Вовка, иншого вожда сього племени. Бідний Еррі каже, що се була найтяжша хвиля в його життю і дуже сьому вірю. Він так злякався, коли король змірився до нього сим страшним ножем, що волосє зїжилося йому на голові як щітина в шітці. Ах, кілько то пригод мав у життю сей Еррі! А всі такі дивовижні! Шкода, що не можу оповісти сього панови Гобзови. Се дуже убавило би його. Не годиться посуджувати, щоби такий чесний чоловік, як Еррі, міг говорити неправду, а однак деколи трудно повірити сьому, що оповідає. Але як же не вірити, коли він бачив усе те власними очима? Брехати, не бреше, але деколи мусить помилятися й забувати. Не було би в тім нічого дивного. Скальпованнє певно впливає на память, а він, бідняка стілько разів був оскальпований!“