Малий льорд/XVII
| ◀ XVI | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XVII. |
XVIII ▶ |
|
Седрик жваво скочив до повоза і знов їхали зеленого лукою та зближалися до брами парку, а все ще сей загадочний усміх не переставав кружити по лиці ґрафа. Сей усміх появлявся і в дальших днях на його лиці і розясняв його усуваючи звичайний вираз хмарної, гіркої знеохоти. Товариство малого льорда мало дивно добродійний вплив на старця. Самота, гостець, опущеннє незвичайно вже тяжіли йому, коли се дитя прибуло до замку. О, бо немила се річ сидіти самому від рана до вечера, хочби і в найпараднійшій кімнаті з болючою ногою, опертою на подушці, і не бачити коло себе нікого прихильного. Ґраф знав се добре, що слуги, на яких кричав і вередував безнастанно, не могли мати прихильности до нього. А й гості, що приходили деколи, то не робили сього ізза приязни, лише з огляду на його богацтво і значіннє в краю, що ґраф відчував добре.
Доки був здоровійший, сильнійший, подорожував по світі, шукаючи розривок і забави. Але коли літа й хороба прикували його до фотелю, замкнувся у своїй бібліотеці з книжками й часописами. Одначе читаннє навкучувалось і тоді відчував „тягар життя“. Дні воліклися без кінця, безсонні ночи були ще довші, гореч заливала душу і він ставав чимраз прикрійший для свого окруження.
Седрик подобався йому наперед уродою. Як би не був так гарний і добре уложений, то дідо був би може й не звернув уваги на прикмети душі й серця сеї небуденної дитини, був би знеохотився відразу до нього і тримав здалека від себе. Але підбивала його вроджена принада внука, а старанне вихованнє, що проявлялося в кождім його слові чи русі, доповняли решти. Чим більше пізнавав хлопчика, тим більше вражала його ся второпність, понятливість, злучена з простодушністю й дитинною несвідомістю всього, що тикалося його нового становища в світі. Се підхлібляло гордині старця, бо уявляв собі, що сі незвичайні прикмети є доказом високого роду і шляхотної крови. І не здаючи собі справи з сього, що діялося в його душі, ґраф почав привязуватися до сеї дитини, яка оказувала йому стілько сердечного співчуття. І се не задля милосердя над Гуґоном віддав тоді судьбу його в руки внука, лише мила була йому гадка, що сей внук позискає завчасу загальну любов. І для сеї самої причини поїхав із ним до костела. Знав, яке вражіннє зробить поява гарного хлопчика о ясних кучерях й очах повних лагідного чару; не сумнівався, що кождий, глянувши лише на нього, подумає: „Се викапаний отець!“ А памятав добре, як то давно про наймолодшого сина говорили, коли показався разом з иншими: „Сей один виглядає на пана“. Ґраф Дорінкорт був гордий і хотів як раз задоволити свою гординю, коли представив зібраним у костелі свого гарного внука.
Кілька день перед тим відбулася перша проба їзди на буланім куцику. Ґраф забув навіть про гостець, так був захоплений відвагою Седрика. Хотів бути при першій лєкції і на його приказ ґром Вількінс привів коника о блискучій шерсти перед вікно бібліотеки. Старець бачив нераз, як діти, що їх перший раз посадили на коня, кричали, дерлися під небеса зі страху й не легко можна їх було втихомирити, тому був цікавий, як буде заховуватися його внук при сій нагоді.Недовго трівала його непевність. Седрик сміло приступив по куцика, хоч сей досить живо крутив головкою і гребав ніжкою, відтак із веселим окликом, при помочи Вількінса скочив на сідло. Ґром узяв коня за узду і перепровадив його кілька разів сюди й туди поперед вікна.
„А то малий смільчак!“ — оповідав відтак Вількінс Томі — „так пишно сидів у сідлі, що й старий не потрафив би ліпше. „Чи я добре тримаюся, Вількінс?“ питав „бо я бачив у цирку їздців; вони завсігди так чудово, просто тримаються“. — А я на се: „Ваша Достойність так простенько сидить, як стріла. Він розсміявся і повторяв раз ураз: „Як стріла! Буду триматися, як стріла. Пильнуй, Вількінсе, і як лише згорблюся, скажи зараз, я знов випростуюся мов стріла“.
Але така їзда на коні, що його провадив ґром, навкучилася Седрикови.
„Чи я не міг би сам поїхати трохи?“ — відізвався з просьбою, поглядаючи на діда, що сидів при вікні й не спускав його з очий. — „Той хлопчик із Пятої Алєї сам їздив і далеко скорше, чвалом, то так гарно!“
„Го, го, ти думаєш, що то так легко їхати чвалом!“ — сказав ґраф.
„Я рад би спробувати“.
Ґраф моргнув на Вількінса. Сей подав Седрикови уздечку, сам скочив на свого коня і на знак ґрафа оба коні пустилися легкою рисею. І переконався хлопчик, що се не була так легка річ, як він думав.
„Ах… ах ах..! як то трясе!“ — кликав, — „чи й тебе так… так тря… се, Вількінсе?“
„Се лише так спершу, майльорде“ — втихомирив Вількінс; — „треба призвичаїтися. Нехай Ваша Достойність піднесеться трошки в стреманах.
„Під… підношуся і… ні… чого не помагає“.
Підносився дійсно, але не досить справно, тому підскакував на сідлі й опадав разураз, що не надто миле справляло вражіннє. Лице йому горіло, прів і ловив віддих, але сидів просто й не затримав коника. Старець устав, вихилився за вікно й глядів за ним, аж поки оба їздці не зникли серед дерев алєї. Коли по кількох мінутах вернули, Седрик їхав на переді, лице мав розпалене, уста затиснені, але не стратив фантазії і їхав дальше, випереджаючи Вількінса.
„Стій“ — закликав ґраф — „дежто твій капелюх?“
Вількінс діткнувся правою рукою свого капелюха і відповів у заступстві самого льорда:
„Впав на скруті алєї. Його Достойність не хотів затримуватися й капелюх лишився на землі“.
„Як на перший раз“ — сказав ґраф з відзвуком тріумфу до машталіра, льорд Фонтлєрой не зле списався, не боїться коня".
„О зовсім не боїться“, — відповів Вількінс „мені здається, що льорд Фонтлєрой нічого не боїться. Я вже не одного малого панича вчив їздити кінно, але такого смільчака як Його Достойність, ніколи ще не бачив“.
„Може спічнеш тепер?“ — сказав ґраф до Седрика. — „Мусиш бути втомлений“.
„Я трохи втомився“ — сказав хлопчик, — „бо то страшно трясе. Я не знав, що то так трясе, але вже відпочив і поїду по капелюх“.
Коли хотів би хто вчити Седрика, як має поступати, щоби подобатися ґрафови, не міг би обдумати ліпшого способу над се, що хлопчик робив сам зі себе, ідучи за спонукою вродженої своєї вдачі. Коли малий їздець, завернувши коника, пустився їхати по капелюх, на зморщенім лиці ґрафа пролетів румянець, а в очах заясніла така радість, якої не надіявся вже дізнати в життю. Стояв непорушно з поглядом зверненим у сторону, де зникла ясна головка хлопчика й нетерпеливо вижидав його повороту. По хвилі тупіт кінських копит оповістив їздців. Седрик і тепер їхав на переді з палаючим лицем, розвіяними кучерами, пустив чвалом куцика. Вількінс тримав у руці капелюх.
„А що“ — кликав малий льорд задиханий, задержуючися перед вікном — „я їхав і чвалом і рисею. Не так іще добре, як той хлопчик із Пятої Алєї, але я їхав перший раз, на другий раз буде ліпше“.
Від того дня почавши, майже що дня сідлав Вількінс куцика Седрикови, який відбував що раз дальші прогульки по околиці рисею й чвалом, мчав по алєях парку та по близьких луках. Діти державців вибігали на дорогу і придивлялися гарному, малому їздцеви, а сей витав їх приязним усміхом і повівав капелюшком на всі сторони, може не по ґрафськи, але з незрівнаною ґрацією.