Малий льорд/XVI
| ◀ XV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XVI. |
XVII ▶ |
|
Бож протягом тижня дивні дива оповідали в околиці про малого льорда. Міс Діблєт, крамарка, мала в тім часі незвичайний збут. Що хвилі входив хтось і купував тасємки за два сотики або голки за сотика, а при тім питав, що діється в замку; її близька звязь із замком через сестру загально були звісні, ніхто не міг мати так точних і свіжих вістий про замкові справи, як міс Діблєт.
І ніхто не завівся у своїх надіях: міс Діблєт точно знала про все, почавши від приготовань, що їх робили перед прибуттєм наслідника, аж до сього, що діялося з ним тепер о кождій порі. Розповідала, які були тапети й меблі в кімнахах Його Достойности, які спровадили забавки з Льондону, як виглядав гуцулик, уїжджений машталіром для малого льорда, який був гарний візочок, до котрого мали запрягати инші куцики, прибрані в срібну упряж, щоби малий льорд навчився повозити. Машталір і ґром, призначені на його услуги, були її добрими знакомими. Міс Діблєт розповідала також, що малий льорд очарував усіх на замку, бо був добрий, милий, розумний хлопчик; що ґраф немилосердно розлучив його з матірю, що викликало загальне обуреннє; що вся прислуга з найбільшим співчуттєм повитала бідне дитя при вході до замку, та з якою трівогою вели його до бібліотеки, бо кождий дрожав на саму гадку стрічі сього бідняжки з грізним дідом. В сім місці міс Діблєт переривала звичайно оповіданнє, а водячи очима по присутних, торочила дальше піднесеним голосом:
„Але сей хлопчик, видите, мої панство, неустрашимий; сам Тома се мені казав. Війшов до бібліотеки так сміло, мовби був зі своїм дідом у найсердечнійших взаєминах. А ґрафа счудувало се й мусів слухати милого щебету невинної дитини, а навіть розпогодив трохи лице. Тома знає старого бурмила наскрізь, отже каже, що ґраф мусить бути у душі дуже задоволений з такого внука, бо то має бути дитя і гарне й добре уложене і розумне, як рідко.
Блискавкою рознеслася також по околиці справа державця Гуґона. Ректор Мордент розповів своїм підчас обіду про свій побут у замку. Служниця повторила се в кухні, а звідти вість рознеслася дальше; в день ярмарку, як лише Гуґон появився на торзі, обступили його знакомі й незнакомі, засипуючи питаннями, а він кождому показував сей лист із підписом малого льорда, лист, що був для нього найціннійшим документом.
Протягом кількох днів сільські господині ні про що инше не говорили, як лише про ті важні події. Цікавість жінок перейшла і на мужів, тому й не дивно, що в найблизшу неділю юрба людий спішила до костела, щоби побачити героя тих чудних оповідань. У кінці малий льорд був особою незвичайно важною для тутешних мешканців. Таж то він мав стати колись паном і власником тих розлогих сіл, від нього буде залежати їх доля і доля їх родин. Уже нині був він для них будучим ґрафом Дорінкорт.
Старий ґраф опускав деколи богослуженнє недільне, але нині задумав поїхати до костела. Мила була йому гадка, що всі погляди будуть звернені на його лавку, коли засяде в ній в товаристві свого нового наслідника. Його гордість була задоволена. Льорд Фонтлєрой приносив йому честь, міг ним похвалитися.Всі побожні не помістилися сього дня в костелі, в бабинці була глота, решта стояла на цминтарі, що розстягався довкола храму, люди стояли аж ген, на сусідній луці. Тут розмовляли з великим оживленнєм; аж в остатній хвилі, вже перед самим розпочаттєм богослуження, великий неспокій огорнув усіх: чи ґраф прийде, чи не прийде? — питав один другого. В тім якась стара жінка півголосом шепнула до сусідів:
„Се мусить бути мати. Бідна молода пані! Яка гарна, який солодкий вираз лиця!“
Всі очи звернулися на стежку, котрою наближалася молода жінка в жалобі. День був горячий, жінка відкинула отже назад довгий креповий воаль, відкриваючи принадне лице і ясні мягкі кучері, що висовувалися зпід капелюха.
Не звертала вона уваги на сю юрбу, думала про Седрика, тішилася, що його за хвилю побачить у костелі. Пригадувала собі, як то вчера тішився, коли приїхав до неї на своїм гарнім конику. Так просто тримався в сідлі, такий був гордий і щасливий! Хоч так була занята своїми гадками, замітила таки пані Ерель, як усі люди, зібрані перед костелом, вдивлялися в неї, пізнала, що її поява викликала в них велике вражіннє.
Наперед жінки, побіч яких переходила, почали з пошаною поздоровляти її, одна за другою повторяючи привіт, що його уживають селяни в Анґлії.
„Нехай Бог благословить вас, майлєді!!“ Мужчини здіймали шапки й капелюхи, похиляючи перед нею голови з такою почестю, мов би була королевою. Спершу счудували її і збентежили сі почести. Скоро однак догадалася, що відносяться вони до матери малого льорда наслідника. Спаленіла легко, і з милим усміхом поздоровляла їх, повторяючи півголосом:
„Спасибі, дякую“.
Для особи, що ціле життє перевела в Америці, в краю цілковитої рівности, сі покірні привіти були новою і несподіваною річею. Тому в першій хвилі пані Ерель чулася тим збентежена. Але в простих словах тих людий чути було прихильність і сердечність і се зворушувало її, бож предметом сих почувань був її синок.
Юрба розступалася перед нею, ввійшла отже помимо глоти до костела і найшла місце, а тимчасом перед костелом повстав великий рух. Сповнилися бажання згромадженого люду і величавий повіз ґрафа, сиві коні та золотиста ліберія слуг, хоч були вправді всім добре знані, нині однак викликали незвичайне вражіннє.
„Їдуть, їдуть!“ — загомоніло серед юрби, і очи всіх звернулися на дорогу, на котрій показався парадний повіз ґрафа. Повіз станув у кінци перед костелом. Тома отворив дверці, а з повоза вискочив хлопчик, убраний як звичайно, у чорний, оксамітний одяг.
„Капітан! Викапаний капітан!“ — шепотіли сі, що памятали вітця Седрика.
Седрик зовсім не догадався, що є предметом загальної уваги, стояв при дверцях повоза й чекав на ґрафа, що висідав поволи при помочи камердинера. Хлопчик із видимою чутливістю слідив кождий рух старця, а коли сей висів, присунувся до нього близенько і подав йому рамя з такою певністю себе, з таким усміхом дитинного довіря глядів в його очи, що счудованнє обняло юрбу. Грізний ґраф, що був загальним страховищем, видко не був ним для внука, не будив у нім почуття несмілости.
„Сильнійше! сильнійше“ — говорив малий льорд — „нехай дідуньо добре опреться на мені. Ах, як вони всі сердечно витають дідуня“, — додав, коли побачив, як ся громада людий кланялася з пошаною і прихильністю. Всі усміхалися на вид милого лиця дитини.
„Здійми капелюх, хлопче“ — сказав ґраф. — „Вони тебе витають, вклонися“.
„Мене?“ — счудувався Седрик і спаленівши цілий жваво зняв капелюшок.
Ясні кучері розсипалися на його чоло й виски, він ішов звільна, ведучи уважно й обережно діда, всміхався і кланявся на всі сторони.
„Нехай Бог благословить Вашу Достойність! Рости здорово і щасливо!“ — відізвався голос старої жінки, що перша була привитала його матір. За нею повторяли инші:
„Нехай Бог благословить Вашу Достойність“.
„Дякую паням, дуже дякую“ — відповідав Седрик і ввійшов з дідуньом до костела, поважно засів коло нього в парадній лавці, вистеленій килимами, подушками й положив перед собою молитовник. Кинувши оком довкола, з великою радістю побачив свою мамусю, що сиділа по другій стороні в такім місці, що могли на себе глядіти. Вона незначно привитала його, він усміхнувся і спокійно відтак молився на книжечці.
Седрик дуже любив музику, нераз співав із матірю ріжні пісоньки, а в костелі, як співали гимни, все співав разом із хором побожних. І тепер, як лише розпочався спів, озвався його милий і солодкий голосочок, як пташини, що співає на хвалу божу. Підніс у гору свої великі виразисті очи, зложив набожно руки і співав із чуттєм, із захопленнєм, подібний до ангелика, з образу італійських мистців. Соняшні проміні, що крізь вікна продиралися до нутра храму, окружали золотистим сяєвом гарне лице, ясні кучері і творили мов ореол довкола головки дитини. Мати гляділа на нього з чуттєм несказаної любови, уста її шепотіли молитву о щастє для укоханого синка, а особливо благала Господа, щоби се богацтво, що так несподівано йому припало, не змінило на зле його душі.
„О, мій Седруню“ — говорила як раз учера до нього при прощанню — „хотіла б я бути як найскорше старою і досвідною, щоби давати тобі добрі ради. Нині лише тілько можу тобі сказати: Сину, будь добрим, люблячим, щирим. Думай більше про ближних, як про себе. Хто любить ближних, ніколи не зробить їм кривди, противно, на скілько може, старається добре творити. Чоловік, що займає високе становище, як се й тебе колись чекає, має нагоду робити багато добра; не забудь про те ніколи, мій синку дорогий, а будеш щасливий“.
Седрик, вернувши до замку, повторив дідови сі материнські слова.
„А я сказав Любунці“ — додав, — „що завсігди буду старатися наслідувати дідуня, то буду певно добрий і щасливий“.
„І щож вона сказала на се?“ — спитав ґраф із деяким неспокоєм.
„Сказала, що добре говорю і що добрий примір треба завсігди наслідувати“.
Старець пригадав собі тепер сі слова, і зпід пурпурової опони о золотистих тороках, раз ураз споглядав на миле, лагідне лице молодої жінки, що була жінкою його сина; відтак звертав зір на личко дитини, що сиділа побіч нього й оба сі лиця так були подібні до себе. Ріжні почування снувалися тепер у душі ґрафа. Було в них багато горечі, але й инші, солодші почування починали будитися.
По богослуженню зібралося знову багато людий перед костелом, щоби приглянутися виходячому ґрафови та його внукови. Оба підходили вже до повоза, коли з юрби висунувся чоловік, середних літ, і поволи, вагаючися, приступив до них. На мізернім, блідім лиці видко було сліди хороби.
„Ага, Гуґон“ — сказав старий ґраф.
Седрик, учувши се назвиско, скоро обернувся і закликав:
„Ах, то пан Гуґон!“
„Певно хоче близше поглянути на будучого дідича“, — говорив ґраф глумливо.
„Ваша Достойність простить“ — сказав чоловік зворушеним голосом — „я хотів би подякувати мому молодому добродієви. Льорд Фонтлєрой був так добрий, що вставився за мною“.
Державець певно не уявляв собі, що тим добродієм, котрого він і його родина так благословили, був такий малий хлопчик; і дивне зворушенє огорнуло його, коли стрітив сей дитинний погляд, повний простодушности. Малий льорд пригадав йому його власні діти й не догадувався навіть свого значіння в світі.
„Безмежно вдячний я Вашій Достойности і найпокорнійше дякую“ — говорив державець.
„О, нема за що! Я ж лише лист написав“ — сказав Седрик — „а дідуньо диктував. Він такий добрий, мій дідуньо. Як ся має ваша жінка“?
Гуґон не чув іще ніколи, щоби хто називав ґрафа добрим і в першій хвилі був немов збентежений.
„Жінка моя мається значно ліпше“ — сказав у кінці. — „Від часу, як успокоїлася, зачала приходити до здоровля. Дуже була пригноблена тими всіми клопотами. Тепер завдяки ласці Вашої Достойности вже не журиться“.
„Дуже тішуся“, — говорив хлопчик, — „що діти щасливо пережили шкарлятину. Се така страшна хороба! Отець ректор розказував нам про се. А треба вам знати“, — додав наближаючись і знижуючи голос — „мій дідуньо не може слухати без зворушення про хорі діти, бо він стратив усі свої й тепер лише мене одного має на світі! Мій татусьо був його рідним сином“.
Гуґон стояв, як на шпильках. Хлопчик говорив вправді півголосом, але не так тихо, щоби ґраф не міг чути. Бідний державець уявляв собі, якого вражіння мусів зазнавати у душі гордий маґнат, тоді, коли внук так сміло приписував йому співчуттє для дітий якихось нуждарів, що хорували на шкарлятину. І дійсно, ґраф слухав тілько і ні одно слово не уйшло йому з промови дитини. Очи його, мов жаркий огонь блискали зпід корчастих бров.
„Но і щож, Гуґоне“ — відізвався в кінці з дивним усміхом — „ви всі доси мали про мене цілком инше поняттє. Аж льорд Фонтлєрой пізнався на мині. Хто хоче добре пізнати мою вартість, нехай звернеться до мого внука. Но сідай, хлопче“.