Малий льорд/XXVI
| ◀ XXV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXVI. |
XXVII ▶ |
|
По виїзді Седрика з Ню-Йорку, знаний нам корінний купець, чесний пан Гобз, переконавшися, що цілий великий Атлянтийський океан відділює його від малого приятеля, почувався нараз дивно осамотненим.
Пан Гобз не був світовим чоловіком, не мав відповідного виховання, а навіть, коли вже маємо сказати правду, він не мав ніякої освіти. Від найраншої молодости, доробляючися хліба в торговлі, не ходив до школи, нічого не читав, крім дневників, не відзначався ані дотепом, ані ніякими иншими прикметами, вів самітне життє, не мав приятелів, близших знакомих і ніяких розривок.
Припадково пізнався пан Гобз із Седриком, і привязався до нього цілим серцем, бо кождий, хто лише пізнав сю дитину, мусів полюбити її. Пан Гобз не відзначався біглістю в рахунках і часто натрудився чимало, заки додав без помилки всі числа у своїх рахункових книгах. Седрик мав до всього великі здібности, а рахунки незвичайно любив і нераз помагав купцеви в його скучних додаваннях. А що любив при тім розмову про політику, тому слухав цікаво, як купець розмовляв про президента, про справи краю, не перечив йому ніколи. Тому оба стали сердечними приятелями. І коли хлопчина ненадійно відїхав до Анґлії, щоби заняти там високе становище льорда наслідника, пан Гобз не міг собі дати ради без нього. В життю доброго чоловіка повстала велика пустка.
Не від разу відчув се так сильно. Спершу пан Гобз не здавав собі добре справи з того, що сталося: не міг увірити, що Седрик виїхав і не верне. Се видавалося йому неможливе. Він уявляв собі, що коли не нині, то завтра скрипнуть двері і на порозі стане хлопчик у червоних панчішках і закличе весело:
„Як ся маєте, пане Гобз? А що нового в ґазетах?“
Але дні минали й чарівна ява не показувалася; тому пан Гобз ставав чимраз сумнійший. Навіть читаннє часописий не справляло йому такої приємности; не мав із ким розмовляти про те, що вичитав. Клав звичайно на колінах великий, задрукований аркуш і жалісно споглядав на високе крісло, де сідав Седрик. Се крісло носило на собі сліди малих ніжок і дивно болісне вражіннє робило на нім. Підчас політичних розмов, що велися при читанню часописий, мав будучий ґраф Дорінкорт звичай, спільний усім дітям, чи вони ґрафські, чи инші, що в хвилях найбільшого захоплення висловляв се захопленнє ногами, а не маючи змоги дістати до землі, ударяв запятками о крісло. Оглянувши ті сліди, витягав купець із кишені гарний, золотий годинник, отвирав коверту і відчитував кількакратно напись: „На памятку свому найліпшому приятелеви жертвує льорд Фонтлєрой“.
Відтак замикав годинник, вкладав знов до кишені, вставав і проходився поміж бочівками цукру і мішками кави, глядів крізь вікно на улицю і сідав знов на давнім місци. Вечером замикав склеп, закурював люльку, виходив на прохід і йшов здовж улиці аж до дому, на котрім висіла табличка з написом: „До винайму“. Пан Гобз ставав перед тим домом, поглядав на табличку, хитав головою, випускав з люльки клуби диму, в кінци зітхнувши, вертав тою самою дорогою до свого мешкання.
І се повторялося довший час по виїзді Седрика. Пан Гобз не видумував нічого нового, бо в загалі рідко повставали в його голові нові думки. Не любив задавати собі сього труду, волів триматися знаних доріг. Але по двох чи трох тижнях чувся так пригноблений сею одноманітністю, що рішив шукати якоїсь розривки. І прийшов йому на гадку Дік. Не знав його особисто, але чув про нього багато від Седрика. Хлопець знав також малого приятеля; чомуж би не познакомитися з ним і не поговорити про неприсутного?
Довго думав над тим, багато викурив люльок, заки виконав сей намір. Так тяжка була для нього вже самота, що перестав вагатися і пішов шукати Діка. Коли не міг видіти Седрика, то бажав бодай розмовляти про нього. Чому мавби собі відмовляти сеї приємности? І одного дня, коли Дік чистив як раз чоботи якогось прохожого, махаючи щіткою з цілої сили, щоби надати їм гарного полиску, явився старий, лисий панисько, станув на хіднику, та почав відчитувати напис на таблици, уміщеній побіч приладів хлопця; напис звучав:
ремісник, що чистить обуву мужеську і дамську
найліпшим способом по уміркованих цінах.
„Чи може й вам можу служити?“
Старий пан приступив жваво, бо пізнав, що се буде найліпшій спосіб познакомлення з Діком. Притакнув головою, сів на параднім кріслі під парасолем, а ногу поставив на малім стільчику. Ціле те величне урядженнє купив Дік за гроші, даровані йому Седриком. Пан Гобз оглянув усе уважно, в часі, коли хлопець звивався зі щітками при його чоботях.
„Як бачу, то се урядженнє зовсім нове, недавно куплене“ — сказав купець, дотепно ведучи розмову на властиві шляхи. І пішло йому се гладко, бо хлопець відповів зараз:
„Все те новісіньке і коштувало чимало. Я не міг би був ніколи так гарно урядитися, наколиб не поміг мені мій великий приятель, один хлопчик, що виїхав до Анґлії. Се найліпший, найчеснійший хлопчик у світі, нехай його Господь благословить“.
„Льорд Фонтлєрой, будучий ґраф Дорінкорт“ — говорив пан Гобз поволи, виразно вимовляючи кожде слово.
Дікови мало щітки з рук не випали, з великого зачудовання.
„Звідки ви, пане, се знаєте?“ — спитав; — „чи може ви з ним знакомі?“
„Я знаю його майже від у родин“ — відповів купець — „і ми жили в великій приязни“.
А коли се говорив, опанувало його велике зворушеннє; обтер піт із чола, виймив з кишені гарний, золотий годинник, отворив і показав напис Дікови.
„Назвав тут мене він сам своїм найліпшим приятелем і підписався: Льорд Фонтлєрой. Сей годинник то памятка. Коли давав його мені, просив, щоб я не забув про нього. О, нехай не боїться сього! Не забув би я про нього і без сеї памятки. Таких приятелів не забувається“.
„Прегарний хлопчик, правда?“ — говорив Дік, — „а що за серце! В своїм життю не бачив я подібної дитини. Раз на улици випав йому мяч із руки і покотився між повози, а я підняв його. І він не забув мені сеї малої прислуги; кілько разів переходив сюди з матірю або служницею, завсігди привитав мене чемно: „Добрий день, Діку; як ся маєш, Діку.“ О, що се був за хлопчик! Душа радувалася, коли глянув на тебе, промовив“.
„І з такої дитини зробили якогось там ґрафа“ — сказав пан Гобз зітхаючи; — „щоби то за купець був із нього. Сотворений був на купця“.
І сумно похитав головою. Два нові знакомі переконалися, що так цікавий предмет не міг бути вичерпаний підчас одноразової розмови. Стануло отже на тім, що Дік прийде завтра до склепу пана Гобза.
Дік був дуже задоволенний з сього запрошення. Бідний хлопець іще в дитинстві стратив родичів, не мав дому, ані свого кутика. Якийсь час жив у свого брата, Бена. Сей опікувався ним до часу, коли Дік на стілько підріс, що міг розносити часописи, бігати з посилками і таким способом заробляти на життє. Вже від давна стояв о власних силах. Хлопець працював пильно, а від часу, коли з ласки Седрика велося йому ліпше, і трохи більше заробляв, винаймив собі кутик на піддашу, куди ходив ночувати. Перед тим спав звичайно під голим небом. Зачинав уже навіть мріяти про те, щоби винаймити собі маленьку кімнатку, купити до неї скромну обстанову і так мати власне мешканнє. Але здійсненнє сих мрій не було легке. Нинішне ненадійне запрошеннє наповнило радістю і гордістю бідного хлопця. Піти в гостину до корінного купця, богача, що мав свій склеп, візок і коня, поводитися з ним мов рівний з рівним, було для Діка великою почестю і важною подією в його життю.
„Чи ти знаєш що про ґрафів і ґрафські замки?“ — спитав пан Гобз при прощанню; — „хотів би я дещо близше про се дізнатися“.
„Я читав у „Сотиковім Дневнику“ повість про ґрафів“ — сказав хлопець — „повість під заголовком: „Злочин маґната і месть ґрафині Май“. Один із моїх знакомих позичив мені сей дневник. Се досить цікава повість“.
„Прошу тебе, купи сю повість на мій рахунок і принеси. Наколи найдеш ще що про ґрафів, марґрафів і инших маґнатів, то купи все, даю тобі гроші, завтра почислимося. Він (він, означало для обох Седрика) також не багато знав про се. І так приміром, що до сеї корони, чи вони, сі ґрафи, носять її безнастанно на голові? Думаю, що ні, бо якже вкладали би капелюхи?“
„І якже би спали з тими коронами?“ — додав Дік…