Малий льорд/XXVII
| ◀ XXVI | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXVII. |
XXVIII ▶ |
|
Такий був початок знакомства корінного купця з Діком. Коли другого дня хлопець прийшов до склепу, пан Гобз приняв його незвичайно гостинно. Посадив хлопця на кріслі побіч бочівки з яблоками, сам сів по другій стороні, закурив люльку і застукав кілька разів рукою о бочівку, заохочуючи гостя, щоби близше з нею познакомився“.
„Не злі яблока“ — говорив; — „скоштуй, — не жалуй собі“.
Коли так Дік, користаючи з запросин, заїдав смачні ябдока, пан Гобз листував принесену ним повість. Відтак слідувала довга розмова про анґлійську аристократію, в кінци показав пан Гобз Дікови сліди черевиків на кріслі і сказав зворушений:
„Се він своїми ніжками зробив. Годинами поглядаю на крісло. Мій Боже! І подумати, що він сидів тут так ще недавно, гриз орішки, заїдав яблочка, а тепер є льордом і мешкає десь у параднім замку. Се, що тут бачиш, мій хлопче, се сліди ніг льорда, будучого ґрафа. Як подумаю про се…“
Гостина Діка принесла добродушному купцеви полекшу й потіху. А угощеннє не обмежилося лише яблоками: пан Гобз завів гостя до малої кімнатки за склепом і посадив при столику, заставленім ріжними ласощами: були там і сардинки і сир і вудженина й овочеві консерви. Купець відкоркував фляшку портеру, налив дві склянки і сказав:
„На його здоровлє! Він там навчить їх, тих ґрафів, марґрафів і инших“.
Від того часу пан Гобз сходився часто з Діком і не чувся так сумним і самітним. Читали спільно „Сотиковий Дневник“, особливо повість „Злочин маґната і месть ґрафині Май“, і сим способом познакомилися з обичаями анґлійської аристократії, що не мало зчудувалабися сими описами, наколиб вони дійшли до неї. Але се ще не задоволювало чесного купця. Він рад був найдокладнійше пізнати все, що дотикало Седрика, краю, в якім жив і осіб, що з ними мав діло. Одного дня вибрався аж на другий конець міста до книгарні, бо постановив закупити більшу скількість книжок, не жалуючи гроший. Підійшов до склепового помічника і сказав:
„Прошу мені дати яку книжку про ґрафів“.
„Про ґрафів?“ — повторив зчудований помічник; — „не розумію, про що властиво вам іде?“
„Як то про що? Хочу мати книжку про ґрафів“.
„Не знаю“ — сказав заклопотаний помічник — „чи найдеться в нас подібна книжка“.
„Не найдеться?“ — повторив зажурений пан Гобз; — „шкода, то може про марґрафів?“
„Не маємо таких книжок“.
Пан Гобз був у великім клопоті, стояв кілька хвиль мовчки, не хотів відходити з порожними руками, спитав отже ще на всякий випадок:
„Ані про ґрафині?“
„Нічого, нічого подібного не маємо“ — відповів помічник і зачав усміхатися.
„Дивна річ!“ — сказав пан Гобз і мав уже відходити, коли помічник, немовби пригадав собі щось, затримав його і спитав, чи не купив би твору під заголовком: „Історія старих анґлійських родів“.
Пан Гобз згодився купити сю книжку, коли вже не міг дістати твору, присвяченного лише виключно ґрафам. Помічник подав йому грубий том, який купець поніс під пахою домів.
Дік прийшов вечером і оба зібралися до читання. Трафили на події з часів пановання королевої Марії, що її звуть „Крівавою“. Дік читав голосно, пан Гобз слухав із напруженою увагою. Життє сеї монархині, діла, що спричинили се її прізвище, робили на нім велике вражіннє; виймив люльку з зубів, сидів непорушно, кілька разів мусів обтирати піт із чола, так був обурений і згіршений.
„Видиш, — видиш!“ — кликав — „у тім краю нема ніякої безпеки. Наколи королева одним словом може такі мерзоти поповняти, то чоловік ані хвилі там небезпечний. І він там не безпечний, я те прочував. Що доброго може бути в краю, де такі жінки мають власть?“
„Певно, певно“ — відповів Дік, неменше затрівожений у першій хвилі; але бистрійший від старого купця, швидко зорієнтувався. — „Алеж то все діялося в Анґлії дуже давно і нині панує в Анґлії не королева Марія, вона вже давно вмерла, лише королева Вікторія“.
„Се правда“ — потвердив пан Гобз, обтираючи знов чоло — „се правда і тепер нема в дневниках, у вістях із Анґлії, ніколи згадки про тортури й руштовання та про всі ті злочини, яких повно в сій книжці. Всеж однако небезпечно жити в краю, де… де навіть не обходять свята 4 липня“.
Пан Гобз через кілька днів по тім читанню був неспокійний, а прикре вражіннє затерлося аж тоді, коли надійшло довге і сердечне письмо від малого льорда. Рівночасно прийшло й друге, адресоване до Діка.
Легко уявити собі радість обох наших знакомих. Читали, перечитували письма по кілька разів, розважали кожде слово Седрика, бо все, що дотикало його, не могло для них бути скучне. Відтак зійшо кілька днів на обдуманню і пересланню відповіди. Радили над нею спільно і відчитували сі відповіди не менше разів, що й письма Седрика.
Переписка не була легкою річею для доброго Діка. Не мав ніякого образовання, умів тілько читати й писати і то лише стілько, скілько навчився в вечірній шкілці, до якої колись ходили разом із Беном. Але що був второпний з роду, не забув сеї науки, навпаки завершив її читаючи дневники, та пишучи крейдою або вуглем на мурах. Тому тяжко напрацювався, заки уложив відповідь на письмо Седрика. При сій нагоді оповів хлопець купцеви ріжні події зі свого життя, згадував також і про брата.
„Я вже був трохи старший“, — говорив, — „розносив дневники, посилки, як мій брат оженився. Я в життю не бачив такої злісниці, як ся його жінка, Мінна. Се звірюка. Бувало, як впаде в злість, то мече всім, що їй лише під руку впаде, — все розбиває, товче, шарпає; а так злостилася від рана до вечера. Мала дитину, зовсім до себе подібну: верещало день і ніч. Ах! щож то було за життє в того бідного Бена! Раз кинула ся відьма в мене полумиском; я щасливо усунувся в час, а полумисок влучив в її сина. Лікар сказав, що з сього лишиться йому знак під бородою на ціле життє. І се мати! А що вже мій бідний брат витерпів через неї! Все закидувала йому, що за мало заробляє, а вона потрібувала дуже багато гроший. В кінци розійшлися. Брат перенісся на село, де найшов службу в якогось господаря, Мінна десь зникла з дитиною. Сусідка говорила нам, що якась пані анґлійська взяла її за няньку до дитини і вивезла з собою аж поза Атлянтик. Від того часу не чули ми нічого про неї, ні Бено, ні я. Ся Мінна була навіть досить гарна. Бувало, як вистроїться, а любила пишно одягатися, то на улици всі зглядалися на неї. Мала гарні очи і чорне волосє, довге аж по за коліна. Сплітала його в грубу косу і обвивала кілька разів довкола голови. Затуманила бідного Бена сею красою, а він зробив велику дурницю, беручи за жінку таку язю.
„Ой велику дурницю“ — притакнув пан Гобз. — „Я ніколи не мав охоти до женитьби“.
Дік діставав деколи вісти від старшого брата. Не велося йому, переходив з місця на місце, аж найшов наконець трохи ліпший заробіток у Каліфорнії, звідки недавно писав до Діка.
Одного вечера сиділи оба приятелі як звичайно в склепі корінного купця. Пан Гобз наложив люльку і потер як раз сірник, щоби її запалити, коли несподіванний оклик вирвався з його грудий. При світлі сірника побачив лист, що лежав на ляді.
Листонос мусів покласти його там незамітно. Купець узяв лист до руки і оглянув.
„Се від нього“ — сказав; — „се певно від нього“. Вже не запалював люльки, відложив її на бік, розтяв ножем коверту листа, розложив його і читав голосно, що слідує:
»Любий пане! Спішу писати до Вас, бо зайшли тут такі ріжні річи, що і вас певно зачудують. Се була похибка. Я не льорд і ніколи ґрафом не буду. Найшлася одна пані, жінка мого стрия Бевіса, того, що вже не жиє; ся пані має синка і то він повинен називатися льордом Фонтлєрой, бо в Анґлії такий звичай, що син старшого брата зістає ґрафом по смерти вітця й діда. Мій дідуньо, що є також дідунем сього хлопчика, не вмер ще, отже є все ще ґрафом, але вмер стрий мій Бевіс, а хлопчик став його наслідником. Я вже не можу бути наслідником, бо татусьо був наймолодшим сином і знову буду називатися по просту Седрик Ерель, так зовсім, як у Ню-Йорку«.
»Спершу думав я, що треба буде віддати сьому хлопчикови всі забавки, й коника й візочок, але дідуньо сказав, що ні, бо се моя власність. Дідуньо дуже тим журився і що видиться мені, що не любить сеї пані, матери малого хлопчика. Дідуньо волів би, щоби я був ґрафом. І мені трохи жаль сього ґрафства. Давнійше не мав я до нього охоти, але переконався, що можна бути ґрафом, а при тім і добрим. Я полюбив сей гарний замок і парк, тутешних людий; а до того я бачу, що будучи богатим, міг би багато добра зділати. Тепер уже не буду богатим, мій отець також не був, як наймолодший син, отже й я не буду«.
»Мушу тепер подумати про яку працю, щоби Любунці нічого не бракувало. Я повинен для неї працювати. Може возмуся до торговлі. Ся пані, мати того хлопчика, приїхала сюди вчера зі своїм синком. Дідуньо і пан Гевішем вийшли до неї і не знаю, що такого їй сказали, бо дуже зачала кричати, а дідуньо впав у гнів. Бідний дідуньо дуже змінився і боюся, щоби не захорував із журби. Пишу про се все до вас і до Діка, бо знаю, що се обходить і Вас і його«.
(»уже не льорд Фонтлєрой«).
Пан Гобз оперся о крісло, коверта з ножем впала на землю.
„А то новина!“ — закликав зміненим голосом. — „Що се діється! Сам не знаю“.І дійсно чесний купець сам не знав, що з ним діялося. Сі несподівані вісти так збентежили його, що не стало йому слів на означеннє вражінь і почувань, що ним ворушили. В голові його повстав заколот, був майже непритомний, мовчав і сидів непорушно з очима до землі, не схилився навіть по ніж, що лежав у його ніг.
„Но і щож“ — відізвався Дік, що скорше відзискав рівновагу ума — „но і щож? І ліпше, що не буде тим якимось ґрафом. Думаю, що й ви, пане, є сеї гадки“.
„Тим ліпше… ліпше!“ — повторяв купець, бючися очевидячки з гадками; — „легко то казати; а я тобі говорю, що вони неслушно хотять його скривдити для того, бо він Американець! Сі Анґлійці доси не можуть забути нам нашої революції. Так, так; хотять скривдити його, обдерти, ніщо инше. Я те провиджував, памятаєш, я говорив що він у тім краю небезпечний. Сам тепер бачиш, що сталося. Я заложивбися, що там і правительство і вся аристократія були проти нього і ось у кінци видерли йому майно і титул, що йому по закону належиться. Бідна дитина!“
Пан Гобз був незвичайно збентежений. Спершу годі було йому погодитися з великою зміною, яка зайшла в життю Седрика; звільна однак привик до гадки, що малий його приятель є льордом, а зістане ґрафом. Попередні письма Седрика наповняли його гордістю, мовби то він сам брав участь в його вивисшенню і достоїнствах. Вправді не зовсім і був ще змінив своє переконаннє про льордів і ґрафів, але його завзяттє значно зменшилося, а в кінци, сказавши правду, пан Гобз не здавав собі ніколи докладно справи зі своїх переконань. Іще одна річ грала тут важну ролю, а се гроші. Вони так само приємні в Америці, як і в инших краях; а коли з богацтвом звязаний був титул, то одно й друге на погляд пана Гобза не заслугувало на погорду.
„Так, так,“ — повторяв — „хотять обдерти бідну дитину! Я се відразу зрозумів. Але родина повинна би станути в його обороні і не позволити скривдити його. А може ще не все страчене, може і майно і титул при нім зістануть. Не тратьмо надії!“
Затримав Діка в склепі до пізна, безнастанно розмовляв із ним про ту важну справу, відтак відпровадив хлопця до рога улиці, а вертаючи, станув перед знаним нам домом, потягнув кілька разів дим із люльки і відчитав напис: „До винайму.“ Пан Гобз спав дуже неспокійно сеї ночи.