Малий льорд/XXVIII
| ◀ XXVII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXVIII. |
XXIX ▶ |
|
В кілька днів по тім великім обіді на замку Дорінкорт, усі в Анґлії могли вичитати в часописях вісти про дивні події в родині ґрафа. Ся цікава історія була описана дуже подрібно. Вже перед тим чули, що малий Американець, спроваджений до Анґлії, де обняв становище льорда наслідника, був гарним, розумним хлопчиком, за яким усі пропадали, не виключаючи діда. Жалували молоду вдову, що її не приняв гордий старець. А тут нараз виринула ся нова вість про женитьбу Бевіса, що коротко лише перед смертю носив титул льорда Фонтлєрой. Вдова по нім, також Американка, зявилася ненадійно на видівні і представила сина, як законного дідича титулу й майна. Сі важні й дивні події були тепер предметом розмов у столиці і на провінції.
Рівночасно розійшлася поголоска, що ґраф не хотів сеї зміни признати, що не довіряв удові старшого сина і справу мав рішати суд. Але сього, що діялося в найблизшім сусідстві замку, в сумежних селах, того жадне перо описати не в силі. На торгах, по місточках збиралися гуртки людий і розважали права обох наслідників.
Нікого однак не обходила так ся справа, як державців. Їх жінки зі всіх усюдів зносили ріжні вісти, одна повторяла другій, що сей і той сказав, які надії, чи побоюваня крила незнана будучність. Чули про гнів ґрафа і про його постанову, що не допустить до спадщини сина жінки, яку зненавидів від першого погляду. А вжеж найліпші і найпевнійші вісти мала, як звичайно, міс Діблєт, властителька крамику. Її близькі зносини з замком давали їй нагоду розсуджувати кожду подробицю і уможливляли виведеннє на денне світло богато обставин, зовсім незвісних иншим, менше упривилейованим особам.
Тому не дивота, що в крамику завсігди було повно, розмова ані на хвилину не вгавала.
„Як що маю отверто висловити свій погляд, ласкаве панство" — говорила міс Діблєт до покупців, зібраних у склепику, — „то скажу, що се справедлива кара Божа для ґрафа, що так негідно обійшовся з тою молодою вдовою, що їй видер дитину; тепер має за своє. Ся друга неподібна зовсім до тамтої. Хоч гордо поглядає чорними очима, не виглядає зовсім на паню. Тома каже, що стидавбися в неї служити, хочби й золотом обсипувала його. І хлопець до неї подібний, ані вмився до тамтого. А старий ґраф, хоч який він злісник, без серця, так привязався до внука, що попав у розпуку. Що з сього вийде, один Бог знає; я мало не зімліла, коли прибігла Гануся й зачала те все розповідати“.
В самім замку була ще більша метушня, ніж в околици. В бібліотеці нараджувався ґраф безнастанно з паном Гевішемом, а в челядній розговорювала про те вся служба. І в стайнях ні про що лише не говорили; робота йшла недбало, конюхи й візники мали тепер що инше в голові. Вількінс був незвичайно пригноблений. Ходив іще стараннійше коло малого куцика і сіделце чистив пильно, але серце стискалося йому на гадку, що те все буде може незабаром належати до кого иншого.
„Ні, ні“ — говорив жалісно до візника, — „такого здібного панича нема другого на світі. Чиж то я мало вже вчив їх верхом їздити, але такого не бачив. Сидить на кони, немов приріс до нього, а добрий, а чемний; що то за серце! Ніколи не забуду, як посадив на куцика каліку Івася. З таким паничем мило чоловікови їздити, бо то всі люди в цілій околици пропадають за ним“.
Серед сеї загальної метушні одна лише особа не показувала майже ніякого неспокою, а сею особою був малий льорд, що то незабаром мав утратити і титул льорда і становище наслідника. Коли довідався про те, з початку було йому се прикре, але в серці не зродилося ніяке неблагородне почуваннє. Сам ґраф розповів йому про все. Хлопчик слухав уважно, положив обі руки на колінах діда, а личко його стало незвичайно поважне, навіть сумне. Коли ґраф скінчив, відізвався дрожачим по трохи голосом, з тиха зітхнувши:
„Так мені се дивне… таке дивне… не знаю… що думати!“
Ґраф мовчки глядів на нього. Йому також було дивно, дізнавав незнаного почування; щось стискало йому серце, стискало болісно і чимраз більше на вид хмарки, що в сій хвилі покрила лице дитини, се личко принадне, доси завсігди так веселе й погідне.
„Чи ся пані забере зараз Любунці вілю й повозик, що дідуньо подарував їй?“ — спитав неспокійно Седрик.
„Ні, ні,“ — відповів ґраф із великою рішучістю — „ніхто нічого не відбере їй“.
„Аа!“ — закликав хлопчик, мовби великий тягар упав йому з душі. По хвилі підніс очи на старця, повні зворушення і замрачені слезами:
„Чи той другий хлопчик буде тепер тут мешкати?“ — спитав дрожачим і стишеним голосом — „і буде дідуневим хлопчиком?“
„Сохрани Господи!“ — крикнув ґраф так сильно, що Седрик задрожав цілий.
„А я думав… я думав“ — і підскочив весело, обняв руками долоню старця і поглядаючи йому в очи, говорив дальше: — „То я тут буду мешкати і буду дідуневим хлопчиком, а дідуньо буде мене так любити, як вперед, хоч я вже ані льорд, ані ґраф?“
І личко його розясніло. Ґраф мірив його якийсь час зором від стіп до голови; брови його стягнулися, а очи незвичайно блестіли.„Чи ти будеш моїм хлопчиком?“ — повторив, а голос його був так дивно змінений, зворушений і дрожачий, що не було в нім ані сліду давної суворости, лише та сама рушучість лишилася. — „Будь спокійний, будеш моїм хлопчиком, моєю найлюбійшою дитинкою і доки я жию, ніхто мені тебе не видре“.
На сі слова ґрафа лице Седрика покрилося живим румянцем і радість заясніла на нім; вложив собі руки до кишені, що робив завсігди в хвилях великого задоволення і закликав весело:
„Чи дійсно так? Дідуньо буде мене завсігди однаково любити? В такім разі не жаль мені сього ґрафства. Бо я думав, що лише льорд Фонтлєрой може бути дідуневим унуком і се тому так дивно якось мені було. Але ніхто не відбере Любунці дому й повозика, а я лишаюся дідуневим любим унуком, то щож мені шкодить, що буду називатися Седрик Ерель, а не льорд Фонтлєрой?“
Ґраф пригорнув дитя до себе і сказав тим самим зворушеним голосом:
„Не видруть тобі сього, що я всіми силами постараюсь заховати для тебе. Взагалі не вірю, щоби змогли тобі дещо видерти. Ти гідний сього становища, ти повинен на нім позістати,.. і дасть Бог, зістанеш. А доки я жию, ніщо не зміниться, ніщо!“
Ґраф здавався забувати, що говорить до дитини, радше сам з собою говорив і рішав. Ніколи ще не відчув так глибоко, як дорогою була йому ся дитина. Його гордість була поборена, серце взяло верх над нею, вже не наслідника любив, лише внука.