Малий льорд/XXXII
| ◀ XXXI | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXXII. |
XXXIII ▶ |
|
Дивна річ, як багато важних подій може наступити по собі в короткім часі! Одна хвиля вистала, щоби змінити цілу будучність хлопчика, що доси скакав по бочівках і мішках у склепі пана Гобза, щоби перенести його зі скромного мешкання матери, з тихого передмістя Ню-Йорку до одного з найвеличавійших замків старої Анґлії. Протягом сеї одної хвилі став він льордом, унуком можного ґрафа, наслідником просторих дібр і великого майна, представником знаменитого роду. І знову друга хвиля могла позбавити малого льорда тих усіх богацтв і достоїнств, зробити його вбогим сиротою без гроша, а навіть кинути на нього в очах багатьох людий підзір обманства. Тепер мала наступити третя, остатня зміна в долі малого льорда. Сумніви розяснялися, упокорені напастники уступали, а він у тріумфі і славі лишався на становищи, яке бажали йому видерти.
Але не упереджуймо подій. Коли справа перейшла на судову дорогу, показалося, що жінка, яка відгравала ролю лєді Фонтлєрой, не була на стілько проворна, скілько зла й нахабна. Приперта до муру паном Гевішемом, почала так путатися у своїх зізнаннях, особливо при даті уродин синка, що збудила підзір старого, досвідного правника. Коли се пізнала, впала у божевільний гнів і втратила решту зимної крови й притомности. Старалася надробляти зуховатістю, обстоюючи запевнення, які кождого разу зміняла, плуталася чим раз більше у своїх вигадках і брехнях.
Пан Гевішем стілько лише вирозумів із її зізнань, що коли й була жінкою Бевіса, то недовго жили з собою в згоді і розійшлися по короткім, бурливім пожиттю. Але найважнійшої річи, се є дня уродин дитини, не можна було ніяк розяснити. Мати впевняла, що хлопчик мав пять літ, а він виглядав на вісім або девять, і що дивне, не могла собі пригадати, в котрій парохії був хрещений. Обіцювала вистаратися метрику, але завсігди відволікала, мала лише метрику шлюбу з перед шести літ. На підставі сього почав уже й сам пан Гевішем догадуватися, що ся жінка, коли виходила за сина ґрафа, мала дитину з першого подружа, а тепер хотіла підставити її як наслідника. Як раз тоді надійшли письма з Ню-Йорку від купця до Седрика і до ґрафа, а від молодого адвоката до нього. Легко уявити собі, яке вражіннє викликали сі письма. Ґраф зовсім не образився, що якийсь там корінний купець посмів писати до нього, візвав безпроволочно пана Гевішема з Льондону до себе, і замкнені в замковій бібліотеці нараджувалися довго оба над тим, як серед сих обставин належало поступити.
„Сі вісти“ — сказав пан Гевішем — „стверджують мій підзір що до віку дитини, про що згадував я вже Вашій Достойности. Я був переконаний, що вона значно старша і припускав инше, давнійше подруже, а от тепер є на се докази. На мою думку треба безпроволочно телєґрафувати до Ню-Йорку, щоби як найскорше приїхали сюди оба брати Тіптони, щоби перед судом ствердили правду своїх зізнань. А тимчасом треба се тримати в найбільшій тайні, щоби бувша лєді Фонтлєрой нічого не догадувалася. Коли її муж і шурин стануть перед нею ненадійно, стратить голову і відразу признається до всього. Ся жінка й так уже мішається і плутає, а щож тоді буде!“
Ґраф згодився на се і все пішло так, як предвидів правник. Щоби не будити підзору жінки, пан Гевішем і тепер заходив до неї, задавав питання, хоч і не дуже зважав на її відповіли, від коли мав надію, що з иншого жерела добуде вірнійші вісти. Але йому йшло лише про се, щоби її утримати в супокою, доки не приїдуть сподівані гості з Америки. Підступ у повні удався, бо бувша лєді Фонтлєрой думаючи, що противна сторона переконалася її видумками, ставала чимраз нахабнійша і певнійша себе.
А в тім, коли одного рана сиділа найспокійнійша у своїй кімнаті в гостинниці „Під Короною ґрафів Дорінкорт“, у найпараднійшій кімнаті, яку звала сальоном і мріяла про будучу світлість, звістили їй пана Гевішема. Та яке було її зачудованнє й перераженнє, коли в товаристві правника побачила трох инших гостий; були се ґраф Дорінкорт, знаний нам добре Дік Тіптон і його брат Бен, мущина трийцятьлітний, якого лице відбивало чесність і рішучість.
Жінка зірвалася з канапи, на якій прибирала звичайно поважну і святочну поставу, з її грудий вирвався крик трівоги і люти. Від давна вже перестала думати про першого свого мужа й його брата. Широкий океан розділяв їх і ніколи не прийшло їй навіть до голови, щоби мала їх іще коли в життю побачити. Тому не дивно, що при їх появі стратила голову і зрадилася голосним окликом.
Перший відізвався Дік:
„Як ся маєш, Мінно! Вже давно, як ми бачилися“.
Мовчки і з очевидним смутком глядів його брат на жінку, з якою вязали його найприкрійші спомини.„Чи пізнаєте сю паню?“ — спитав пан Гевішем, що бистро приглядався їм.
„Так“ — відповів Бен Тіптон. — „Я пізнав її, а й вона певно також пізнала мене“.
Сказавши се підійшов звільна до вікна і споглядав на улицю; хотів, здається, відвернути зір від особи, якої вид не справляв йому ніякої приємности. Сповнив обовязок, пізнав її, і не бачив потреби довше придивлятися їй. Жінка пізнала, що все страчене, її огорнула злість, уже не гамувалася, кидалася мов непритомна в безсильнім гніву і скажености, викидаючи з себе потоки зневажливих слів. Дік памятав добре такі напади, яких нераз був свідком у домі брата, що стояв тепер непорушно при вікні, не бажаючи ані видіти, ані слухати того, що діялося. Коли крик утихомирився, підійшов Бен до пана Гевішема і сказав спокійно й поважно:
„Можу присягнути перед Богом і перед кождим судом, що пізнав сю жінку, що вона була моєю жінкою, але не маючи змоги витримати з нею, розійшовся та зовсім стратив її з очий. Отець її є чесним чоловіком, жиє ще; але зазнав багато журби через сю негідну доньку. Він також пізнав би її і ствердив би правду моїх слів“.
По хвилі мовчанки відізвався до жінки; говорив, не дивлячися на неї.
„Що ти зробила з моєю дитиною? Де вона? Віддай мені мого сина, заберу його з собою, бо щож би з ним сталося під опікою такої матери?
Заки ще скінчив, отворилися двері сусідної кімнати і виглянула з них голова дитини, що певно підслухувала там. Се дитя не було ані гарне, ані принадне, але мало вираз лиця добродушний і щирий, подібно як отець.Бен підійшов до дверий, а взявши хлопчика за руку, притягнув до себе. Повний зворушення говорив дальше:
„Присягну також, що се моя дитина, видерта мені виродною матерю. Юрцю“ — сказав до хлопця — „я твій отець, забираю тебе з собою“.
„О, то добре татусю“ — швидко закликав хлопчина втішним і задоволеним голосом. — Очевидячки не дуже миле було йому життє при матері. Дитинство своє перевів у платної якоїсь жінки, матери майже не знав, бо зовсім про нього не дбала. Ледви перед кількома тижнями, коли в її голові зродився новий плян і мала надію при помочи дитини зробити добрий інтерес, узяла хлопця до себе, але й тепер не оказувала йому ніякого серця. Був він для неї лише способом, що вів до маєтку і світлого становища. Ріжні пригоди, яких дізнавав, відграваючи ролю льорда, вже надоїли біднязі; отець промовив сердечно до нього, тому радо готов був іти за ним.
„А я також можу засвідчити, що се син мого брата і Мінни“ — сказав тоді Дік, приступаючи до хлопця. — „Не треба ліпшого доказу, як ся близна під бородою“.
І вказав на білий значок у виді звіздочки, що виразно відбивав від румяного тіла під бородою.
„Чи тямиш, Мінно,“ — говорив насмішливо до братової — „звідки взялася тут ся близна? Се памятка твоєї материнської любови. Що правда, то той полумисок, що його тоді ти кинула, не для нього був призначений“…
І голосно розсміявся.
„Ходім звідси, Юрцю,“ — сказав Бен, беручи хлопця за руку — „не маємо тут що робити. Коли маєш який капелюх, то пошукай його й ходім“.Хлопчик побіг до сусідної кімнати, приніс капелюх, плащик і з цілим довірєм подав руку вітцеви, якого лише що пізнав; із матірю навіть не попрощався.
„Наколиб я був іще коли до чого потрібний“ — сказав Бен до пана Гевішема — „то знаєте, де мене шукати, буду на ваші услуги“.
І вийшов із дитиною, не глянувши на розлючену жінку, що знов піднесла голос. З її уст падали зневажливі слова і проклони, в очах горіли блискавки лютого гніву. Ґраф вложив на ніс льорнетку і холоднокровно глядів на неї мов на дикого кота, або на яке инше злобне звіря.
„Но, досить уже того, моя пані“ — відізвався спокійно пан Гевішем, коли Бен із братом і синком вийшов із кімнати — „заперестаньте сих криків і злости, се на ніщо не придасться. Як не хочете дістатися до вязниці за підступ і обман, раджу втихомиритися і замовкнути“.
Голос старого правника був так рішучий, що злобна жінка налякалася і втихла. Мов скажена вибігла до другої кімнати, лишаючи обох панів самих.
„Но, тепер позбулися ми її вже на завсігди“ — сказав пан Гевішем, затираючи руки — „й можемо бути спокійні; вона не відізветься більше“.
І дійсно, ще того самого дня виїхала й більше про неї не чули.