Малий льорд/XXXIII
◀ XXXII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXXIII. |
XXXIV ▶ |
|
„А тепер до вілі“.
„До вілі!“ — повторив Тома візникови, сідаючи побіч нього на кізлі, а тихше додав; — „Але тепер побачиш дивні річи“.
Повіз станув перед ґанком вілі і Седрик був як раз у матери, обоє сиділи в сальоні. Ґраф увійшов без заповідження, просто яснів із задоволення; здавалося, що відмолоднів о 10 літ. Ішов випростований, з піднесеною головою, з очий падали блискавки, станув при порозі і закликав:
„А, й льорд Фонтлєрой є тут?“
Пані Ерель швидко підбігла до нього, румянець виступив на лице, голос зраджував зворушеннє.
„А чи він льорд?“ — спитала. — „Чи дійсно?“
„Так“ — відповів ґраф — „він льорд, одинокий мій унук і правний наслідник.“ Відтак положивши руку на рамени внука, піднесеним трохи голосом із рішучістю сказав до нього: — „А тепер, хлопче, проси маму в своїм і моїм імени, щоб як найскорше, не відкладаючи, перенеслася до нас на замок.“
Седрик крикнув із радости. Ся відомість утішила його далеко більше, ніж певність, що лишається льордом. Кинувся матері на шию, кличучи:
„На замок! Любунця буде з нами жити на замку! О, Любунцю, переносися як найскорше, нині таки!“
Пані Ерель глянула на ґрафа. Лице його було поважне, але не було вже на нім слідів давної суворости, лише рішучість лишилася. Видко було, що зробив сильну постанову і від неї не відступить. Зрозумів в останніх часах, що найпевнійшим способом запевнити собі на будучність привязаннє внука, було помиритися з його матірю. По сій розмові з перед кількох днів, переконався ґраф, що се помиреннє зовсім не буде прикре, навпаки, може принести йому потіху. Чекав лише на остаточне рішеннє в справі наслідства і довше не хотів відкладати сього ані на хвильку.
„А чи я не буду там кому на заваді?“ — спитала пані Ерель зі звичайним у неї милим, солодким усміхом.
„Ні, ні, нікому, нікому“ — скоро відповів ґраф; — „ми й так припізнилися значно, не тратьмо отже часу“.