Малий льорд/XXXIV
| ◀ XXXIII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXXIV. |
XXXV ▶ |
|
Пан Гевішем бачився ще раз із Беном Тіптоном перед його відїздом до Америки. Сказав йому, що ґраф щиро бажає віддячити йому що, й братови за так велику прислугу, хотів також зробити щось для дитини. Правник питав отже Бена в імени ґрафа, що міг би для нього зробити. Бен відповів, що був би найщасливший, коли хто схотів би позичити йому певну суму гроший. Купив би тоді в Каліфорнії гарну посілість; там земля урожайна, пасовиска буйні і по кількох роках пильної праці міг би сплатити затягнений довг. Пан Гевішем в імени ґрафа дав йому бажану суму гроший і просив, щоби приняв се як дар та не звертав більше.
Бен із вдячністю приняв дар, вернув до Каліфорнії, купив згадану посілість і так пощастилося йому, що небавом доробився значного майна. Юрцьо ріс здорово, а вихований вітцем старанно, привязався сердечно до нього, ревно помагав йому в праці і став потіхою вітця. Нераз повторяв Бен, що ся дитина винагородила йому всі журби, яких у молодости зазнав. Дік не вернув разом із братом до Америки. Ґраф обіцяв занятися ним, а що мав великі здібности й охоту до науки, дали йому спосіб до того і улекшили дорогу, а щасливий Дік забрався горячково до науки.
Пан Гобз приїхав також до Анґлії разом із Діком і його братом. Ми не згадували про нього, бо не брав ніякої участи в справі, що так швидко і щасливо скінчилася. Добродушний купець пустився з Діком у дорогу і хоч ніхто не взивав його, але не міг оминути так доброї нагоди, щоби побачити свого малого приятеля, а по друге, коли розглядав сам перед собою причини, що спонукали його до сеї подорожі, говорив собі в душі:
„Остаточно не знати ще, як усе те скінчиться. Де процес, там рішеннє завсігди сумнівне. А наколи би ґраф не виграв справи, наколи би суди, — а хто вірив би в справедливість анґлійських судів? — наколиб отже суди признали наслідство і титул приблуді, тоді Седрик із матірю мусів би вернути до Америки. Хтож відпровадив би їх тоді, опікувався ними в дорозі і по приїзді до Ню-Йорку?..“
Сього очевидно ніхто инший не міг зробити, як лише пан Гобз і думаючи об тім, бідний купець сам не знав, чого бажав: Чи щоби Седрик лишився льордом і ґрафом в Анґлії, чи щоби з ним вертав до Америки? Вибрався отже пан Гобз у дорогу, лишаючи склеп на опіці заступника. По щасливому закінченню справи хотів відїхати разом із Беном, але полишився на горячі просьби Седрика, що бажав конечно, щоб його старий приятель брав участь у святі, яке незадовго мало відбутися на замку в десяту річницю його уродин. На свято були запрошені всі державці, а також і достойні сусіди. Робили великі приготовлення, мав бути великий пир, танці, забави, а все те в парку, серед зелені і цвітів. Вечером мала бути величава ілюмінація, ракети і найпишнійші штучні огні.
„А мої уродини припадають 4 липня!“ — говорив Седрик півголосом до старого купця. — „Правда, як се щасливо склалося! Ми оба будемо обходити нараз два свята“.
Треба одначе признати, що стріча пана Гобза з ґрафом не випала так сердечно, як то собі Седрик уявляв. Ґраф не мав доси в життю близших зносин із корінними купцями, а знов пан Гобз із ґрафами. Стрічалися, коли се було неминуче, а розмови їх не були дуже цікаві. Треба також сказати, що ті богацтва й пишні урядження ґрафського замку впроваджували нашого чесного купця в рід запаморочення. Кілько разів переступав пороги замку, тратив зовсім звичайну певність себе, ступав несміло по пишних килимах, його переймало якесь дивне святочне чуттє, коли разом із Седриком, звиджував пишні кімнати. Вже входова брама з великими, камянними львами переймала його зачудованнєм і пошаною, а сі почування змагалися на вид башт, веж, та стрільниць, що сторчали над дахом. Неменше чудували його травники, цвітники, тераси, по яких ходили пави з барвистими хвостами, саджавки з лебедями, високі бючі водограї. В кінци великі, парадні сходи і служба в ліберії, що стояла рядом у поставі повній пошани, скілько разів переходив туди з Седриком, а радше, кілько разів Седрик супровожав його. Захопленнє його росло, коли звиджував оранжерії, повні рідких ростин, стайні, де кождий кінь мав осібне мешканнє, а при кождім табличка подавала його ґенеальоґію, вік, імя. Дальше зброївня, де рядом стояли давні панцирі, шеломи і инші воєнні прибори, немов би чекали на лицарів, що мали в них приодітися. Але ніщо так не чудувало і не захоплювало добродушного купця, як ґалєрія родинних портретів.
„Се щось, мов би музей, правда?“ — спитав, коли ввійшов туди з Седриком перший раз і побачив портрети мужчин і жінок у старинних одягах; одні були в лицарських збруях, другі мали великі перуки й роскішні, двірські строї, жінки в одягах з оксаміту й парчі, в жемчугах і самоцвітах. — „Я видів подібний музей у Ню-Йорку“.
„Ні, не здається мені, щоби се було те саме, що музей“ — відповів Седрик із певним ваганнєм, бо сам не знав, як се пояснити. — „Мусить то бути щось инше. Дідуньо говорить, що то наші предки, наша родина“.
„Родина?“ — скрикнув пан Гобз — „то має бути одна родина, всі ті панове й пані? Боже мій, як же могли всі вони виховатися“.
І тут знов старався Седрик пояснити, скілько міг, що то не одно поколіннє, лише предки його роду. Тут нове зачудуваннє для нашого чесного купця! Він із власних предків ледви памятав вітця, матери зовсім не знав, так само й діда, бо отець його прибув до Ню-Йорку з далекої околиці, там лишив родину і ніколи пізнійше не мав зносин із нею.
„Бо се так, прошу вас“ — говорив Седрик поясняючи — „се отець і мати дідуня, а се знов їх отець і мати, а то отець і мати тамтих і так дальше аж до… тут підносив палець, надумувався — аж до… не можу пригадати собі, як він називався сей пра-пра-пра-дідуньо мого дідуня, знаю лише, що він прибув до Анґлії ще з Вільгельмом Завойовником дуже давно тому“.
Коли не був певний, взивав до помочи паню Мільон, господиню замкову, вона знала на память імена осіб, представлених на портретах, знала також імена малярів, що малювали сі портрети. Оповідала при тім історії тих панів і пань, історії повні незвичайних подій, як се буває в повістях або казках. Сим способом запізнався пан Гобз з особами, представленими на портретах замковоі ґалєрії, і так засмакував у тих малюнках, що найрадше завсігди з ними перебував би. А всі ті особи тому лише, що належали до роду Седрика, окружав в очах його ореол геройства і слави.
З гостинниці „Під Ґрафською Короною“, де мешкав, приходив нераз до замку на годинку для того лише, щоби поглянути на предків Седрика. І ніколи не було йому скучно, в товаристві тих світлих лицарів і гарних пань, що так ласкаво споглядали на нього з золотих рам.
„А всі вони ґрафи!“ — повторяв собі в душі — „самі ґрафи! І він буде ґрафом, як і всі ті“.
І дійшло до того, що пан Гобз не чув уже давної відрази до ґрафів і їх способу життя. Хоч був чоловіком сильного характеру, то так близькі зносини з потомком ґрафів і достойними його предками вплинули на зміну його поглядів. Стан душі чесного купця найліпше змалюємо, коли повторимо його слова, що раз мимохіть вирвалися йому:„Наколиб судьба була хотіла, щоб я, Сіляс Гобз, уродився ґрафом, но, то я згодивбися з судьбою“ — зі сторони так завзятого демократа було се немале уступство.