Малий льорд/XXXV
| ◀ XXXIV | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XXXV. |
|
О, якже гарний був день уродин малого льорда і як усе тішило його! Цілий парк повний веселих гостий, святочно прибраних у ясні, ріжнобарвні одяги. Все те маяло серед зелені величних дерев, поміж котрими розставлені були шатра з їдою, щоби кождий міг випочати і покріпитися, а з веж замку і шатер маяли прегарні барвні хоруговки. Мужчини, жінки, діти, всі, що жили в околиці, спішили на замок, щоби натішитися видом малого льорда, якого вже мали втратити. З захватом витали його тепер як льорда наслідника, їх будучого пана і власника всіх дібр. А з ним разом неменше прихильно витали й його матір, ту молоду милосердну паню, що так багато добра робила і позискала загальну любов.
У тім дни загальної радости і втіхи й до старого ґрафа звернулася частина загального одушевлення. В тих простих, щирих серцях почала і для нього будитися прихильність задля сеї дитини, що оказувала йому стілько привязання й любови, і задля молодої пані, якій старець віддавав тепер прилюдно справедливість, оказуючи їй пошану і честь, належну синовій, матері дорогого внука. Ходили навіть слухи, що гордий ґраф полюбив уже ту синову так само, як і дитя, тому всі сього дня були повні радости і надії на щасливу будучність, бо чиж під впливом тих обох солодких істот міг би зістати давним самолюбом, байдужним на нещастє й нужду?
О! що за юрби пересуваються алєями ильм, розсипаються по цвітастих муравах та наметах! Усі сусідні панове прибули також із родинами, побажати ґрафови щасливого закінчення справи й пізнати паню Ерель, про яку стілько доброго чули. Прибула й лєді Льорідель і міс Вівіян. Старенька пані відчуває щось у роді тріумфу, але не глузує з брата, а сердечно тішиться його наверненнєм.
Як лише Седрик побачив міс Вівіяну, підбіг і простяг обі руки до неї. Вона обіймила його і сердечно уцілувала, як би молодшого, коханого братчика.
„О, мій дорогий, малий льорде“ — говорила — „як же сердечно тішуся, що все так щасливо скінчилося. Ми вже лякалися… О, яке се щастє!“
Обійшли обоє цілий парк, бо Седрик хотів показати їй приготовання до ілюмінації. Представив їй також своїх приятелів із Ню-Йорку, корінного купця й Діка, що їх уже знала з оповідання.
„Міс Вівіян“ — сказав хлопчик — „се пан Гобз, мій найдавнійший приятель, а се мій другий приятель Дік. Я говорив уже їм, що пані така прегарна, і що побачать паню в день моїх уродин“.
Міс Вівіян подала приязно руку, купцеви й Дікови, розмовляла з ними про їх подорож та Америку, й питала, чи Анґлія подобається їм. Седрик був щасливий, що гарна панна очаровує обох його приятелів, як і його самого чарувала.
„Дуже гарна й мила панночка, а яка ввічлива“ — говорив Дік до купця — „я ніколи не видів гарнійшої і милійшої в цілім Ню-Йорку“.І довго водив очима за гарною панною, що тримала малого льорда за руку, переходила від громадки до громадки, розговорювала з селянами, приглядалася танцям.
В цілім парку панував веселий гамір. Грали в ріжні гри на муравниках або наметах, оркестри пригравали до танців; столи були повні ласощів, — усі були задоволені і щасливі, почавши від малого солєнізанта.
Щасливий був і старець, який до сеї пори при всіх своїх богацтвах не зазнав щастя. Може й саме тому був тепер більше, ніж коли небудь задоволенний, бо почувся трохи ліпшим. Не був він іще так добрий, як се уявляв собі Седрик, але вже привязався до когось і нераз охотно сповняв добрі вчинки, до яких спонуку піддавало йому чутливе серце дитини. Був се на кождий випадок, добрий початок. А треба додати, що від часу, як пані Ерель спровадилася до замку, ґраф полюбив її товариство. Слуги говорили правду і старець на своє велике зачудуваннє полюбив дійсно синову. Любив споглядати на її лагідне лице і слухати її милого голосу. Коли сидів у бібліотеці в своїм великім фотели, любив, щоб обоє були коло нього, і цікаво прислухувався їх розмові. Сі солодкі, сердечні вислови були для нього новістю; тепер розумів, чому се дитя, виховане в скромнім американськім дімку, заприязнене з корінним купцем і хлопцем, що чистив чоботи на улици, чому се дитя мало так благородні почування і так гарне поведеннє, що від разу потрафило найтися в найпараднійшім сальоні серед знаменитого товариства і примінилося так легко до свого високого становища.Легко се було зрозуміти. Се дитя мало завсігди при собі праве і любляче серце, завчасу переймилося найблагороднійшими почуваннями, бачило завсігди примір найліпшої матери і примїр сей наслідувало. Роскоші й богацтва не попсували його, бо невинне його серце посідало скарби любови ближних, а гадка була занята добром тих ближних. Сі богацтва, що припали малому льордови так ненадійно, були для нього лише способом до творення добра.
Ґраф Дорінкорт, проходжувався по парку і не зводив очий з хлопчика, що увивався всюди весело, переходив від громадки до громадки, витав знакомих, поясняв се й те своїм американським приятелям, то знов вертав до матери й инших пань, зі всіми розмовляв, усміхався до всіх. Ґраф бачив те все, гладив вус і повторяв собі в душі, що такий наслідник не лише йому, але й старому родови честь принесе.
В великім шатрі зібралися найстарші і найповажнійші державці. По перекусці почала чарка довкола кружити, пили за ріжні здоровля по анґлійському звичаю. Наперед випили за здоровлє ґрафа з такою прихильністю, як ніколи ще доси, а відтак із черги внесли здоровлє льорда наслідника.
Наколиб дехто з присутних не був іще свідомий, з якими почуваннями відносилася довколишня людність до Седрика, пізнав би найліпше в сій хвилі:
„Нехай нам жиє льорд Фонтлєрой!“ — Сей оклик викликав таку бурю многоліть та оплесків, повстав у цілім парку такий радісний гамір, такий галас, що заглушив музику. Всюди чутно було лише се одно імя, повторюване тисячами голосів з одушевленнєм. Сі добродушні люди захрипли з крику, не зважали на присутність пань, ударяли чарками, підносили їх у гору і що сили повторяли:
„Нехай жиє льорд Фонтлєрой!“
І очи всіх звернені були на гарного хлопчика, що стояв між матірю й дідом, промінний, щасливий, предмет усіх тих пошановань та одушевлення.
„Нехай Бог благословить се любе дитя!“ — кликали жінки, — „нехай росте на нашу потіху“.
Седрик дякував, кланявся на всі сторони, а відтак говорив до матери:
„Як вони мене люблять! мусять мене дуже любити, правда? О, Любунцю, яке то щастє!“
Ґраф положив руку на рамени дитини:
„Треба їм відповісти, хлопче“ — сказав, — „подякуй за сі многоліття й оклики.“
„Чи дійсно? — спитав збентежений Седрик; — „щож я їм скажу?“ — І підніс очи на матір і міс Вівіян, мов би взивав їх помочи.
Пані Ерель усміхнулася й додала йому відваги, а міс Вівіян шепнула також слівце заохоти.
Хлопчик виступив наперід і говорив голосно, виразно, хоч спершу трохи несміло:
„Я дуже, дуже вдячний панству за стільки вічливости і… і… надіюся, що всі бавляться добре в день моїх уродин, бо я бавлюся дуже добре; також дуже мені мило, що мене так усі люблять, бо й я також люблю всіх, усіх тут присутних. Я рад би, щоби всі були щасливі, а й дідуньо сього бажає, бо він такий добрий і для мене і для кождого. Як я виросту, буду старатися йти його слідами і ущасливляти всіх довкола, так само, як і він“.
І знову озвалися оглушаючі оклики, Седрик вернув до діда, взяв його за руки і пестливо пригорнувся до нього.На тім і конець повісти. Згадаємо лише ще, що сталося з корінним купцем. Чесний сей чоловік так був одушевлений всім, що видів у замку, так жаль було йому розставатися з молодим приятелем, що з дня на день відкладав виїзд до Америки. Скінчилося на тім, що відступив свій склеп у Ню-Йорку заступникови, а сам заложив подібний склеп у сусіднім місті. Інтерес його небавом незвичайно розвинувся, бо всі богаті доми з цілої околиці, за приміром замку робили у нього закупна, одні другим поручали його. Коли Дік Тіптон, скінчивши науки, мав вертати до брата до Америки, і намовляв його, щоби разом їхав, старий купець похитав головою і сказав:
„Ні, ні, не можу з ним розстатися.
В кінци скажу тобі отверто, я вже привик до тутешного краю. Америка має свої добрі сторони, се певно, але Анґлія стоїть висше“.
І старий купець зістав в Анґлії.
