Малі герої/Найменьший

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малі герої
Віра Лебедова
Найменьший
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Руске товариство педаґоґічне, 1899
IV.
 
Найменьший.

Завтра Микола Гунич від'їзджає до Америки з цїлою семєю. Не мала-ж бо і она: жінка, три доньки, два хлопцї парубчаки, найменьший Олекса кінчить шестий рік. Їдуть всї далеко за море між чужими людьми шукати долї, нужда жене їх з рідного краю в сьвіт за очи. Обійстє спродане, худібки давно вже не має у стайни, в шпихлїри засїки порожні від зими. По пустій хатї крутить ся ґаздиня, ладить раз послїдний вечерю при ріднім огнищи та втирає заплакані очи брудною запаскою. Старий Микола сїв на призбі перед хатою, витяг люльку зза череса і пахкає так завзято, немов з димом хоче пустити журливі думи, що припали єго голову. Невесела стелить ся дорога! гірко ту було, хто зна', як там буде. Гей! гей! милий Боже! де та єго доля скриває ся, що він єї доси єще не зазнав! Перед ним промайнула цїла єго жизнь в трудї, слезах і бідї, нї одної яснїйшої хвилї, нї часинки безтурботної! Нема за чим жалувати — думає старий і пахкає люльку дальше, хоч давно вже огонь в нїй погас. Дїтий нема дома, розбрили ся по селу попращати ся де з ким: дївчата з подругами, хлопцї з товаришами. А він? з ким єму пращати ся? хиба з отсими зеленими могилами на кладовищи, де лягли спочати єго батьки та дїди, хиба з тою старою церквою, що виднїє в віночку розлогих кріслатих лип, та хиба з сею чорною землицею, що поливав ю стільки лїт кровію своїх рук, потом чола і слїзми. А з другими вже попращав ся!

Під пустим оборогом бавить ся єго найменьший Олекса зі старим Круком. — Най потїшить ся ще псиско дитиною, заки чужа рука стане єго годувати — думає Микола і позирає на ясну головку, що безжурно ховає ся в чорні кудли товариша.

Ворота від улицї заскрипіли.

— Дай Боже добрий вечер! — здоровлять прихожі.

— Дай Боже і вам! — відказує господар і просить сїдати побіч себе. Двох старших ґаздів і жид арендар, що закупив хату, містять ся на призбі.

— То ви вже завтра тай в дорогу — починає перший розмову.

— Та і вже — промавляє глухо Микола.

— Попродали увесь статок, то і гроший десь у вас повнїські скринї — нїби жартує другий, вказуючи на клунки, що лежать на підсїню.

Микола всьміхає ся гірко. — Се цїлий мій доробок за стілько лїт кровавої працї, се все, що повезу на нову оселю за море…

— А нема ще у вас чого купити? — показує арендар на оборіг, де лежала стара борона і кілька поломаних колїс.

— Нї — каже Микола — се забере коваль за те, що скриню нам окував.

Арендар підходить до малого Олекси, а поплескуючи хлопя по плечи, питає: А сего би не продали ви?

— Нема купцїв на таких — похитує головою батько.

— Ну, а як би найшов ся, сила схочете? дам пятнайцять срібних…

— Мало, хлопець незабавом до роботи стане — приговорюють сусїди.

— А двайцять возьмете? — термосить арендар хлопчиною.

Олекса витріщує ясні очи — не понимає. Чи мали-б єго так продати, як ось недавно торгували їх Багрю пестїйку? Він з усеї сили вириває ся з плачем з рук арендаря і не зважаючи на гучний сьміх, що звенить за ним, втїкає в садок, скрити ся перед сими нелюдами. Під розлогими вітками бзини, що приперла ся до сусїдского тина, не найдуть єго. Він так і припав до землї, жде, поки не втихне розмова, не відійдуть страшні ті гостї. Забрали вже їм хату і худібку, садок і поле, невжеж і єго ще відорвуть від мами і тата, сестер і братів? Дрожить Олекса на цїлім тїлї і жде…

На небі заяснїли зорі, з луга понесла ся пісня соловія.

— Гей! де ти Олексо? — гукає мати на вечерю.

Хлопчина висуває головку в гущавини і пробирає ся обережно крізь грядки до хати. Розсунені дрібними ручками макові цьвіти хитають барвистими чашинами, притоптана травичка прямує єму в слїд. Він спинає ся до вікон зазирнути, чи нема їх. Пусто! Рідня вечеряє на дворі, кличуть і єго. Мовчки їдять, не складає ся нинї розмова. Повечеряли, погасло на печи, полягали спати покотом на голій долівцї.

Душно в хатї, двері навстяж відчинені, нема чого замикати голих стїн. Вузким поясочком закрав ся місяць у хатину. Спить молодь здоровим лїтним сном — лиш Микола не може повік стулити, не спить ся і найменьшому. Ануж прийдуть тепер купцї і сплячого заберуть зі собою, куда-б тодї тїкати?

Розплющені оченята спинають ся на ясній полосї сьвітляній.

— От як би так по тій сріберній стежочцї полинути до місяця — думає хлопя. Нїхто-б тамки єго не досягнув, довженьких рук би треба, високої драбини…

Тїсно Миколї в хатї, не здрімає мабуть нинї. Він зводить ся з постелї і іде в садок. За ним потихцем суне Олекса. Чарівним сяєвом сповиті клонять ся верховіття дерев. Як тихо, сьвіжо! як гарно в невеличкім садочку! А на души в него так важко! Се послїдня ніч на рідній землици, завтра будуть вже далеко, далеко… І не побачити єму може й нїколи сего синього неба, нї стріхи батьківскої, не почути соловієвої піснї… Слези так і котять ся горохом по лици, пекучий біль стискає серце. І мов важким тягаром придавлений, Микола паде на землю, тулить ся до неї, неначе до матери, а єго збілїлі губи шепочуть в розпуцї: Прости, рідна! що не в силї я задержати тебе, не в силї більш поту і крови вливати в твої нїдра. Прости, що чужі руки будуть від тепер плекати тебе, рідна матїнко, чужі — не мої. А нас теплїйша, богатша країна ку собі зове. Та стрівай! най лиш дороблю ся там за морем, най наскладаю дещо гроша, а знов поверну сюди, зза семи гір і семи рік соколом прилину і відберу тебе, сьвята, від чужинця, відберу! Так менї, Матїнко Божа, допоможи! Не з добра продавав я тебе, землице, не з добра…

По білій стїнї хати промайнула тїнь, задрожала росою сполокана травичка, а на склонену голову Миколи опала пара дрібних рученят.

— Що се? — зжахнув ся старий і перехрестив тричи немов перед марою. В сьвітлї місяця виринула перед ним з борозди дрібна стать єго найменьшого.

— Тату! — шепоче він і ручкою втирає батькові очи, — тату, не плач! Продай мене завтра, як продав Багрю, а за гроші викупи нашу хату і землю!…


Орнамент з книг друкарні Наукового товариства ім. Шевченка - 005.jpg