Малі герої/Уратовала!

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малі герої
Віра Лебедова
Уратовала!
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Руске товариство педаґоґічне, 1899
ІХ.
 
Уратовала!

Густі платинки снїгу не перестають падати від раня. Такі вже гори всипали, сьвіта Божого не видко! А вітер віє-завіває, крутить білі тумани пустими полями, мягким пухом встелює дороги, що і слїду їх не найшов бись.

Край села стоїть хатина. Дрібні віконця ледви визирають із соломяної загати, ледяна рука рисує по них взористі цьвіти. Ух! як темно сегодня в хатї, як зимно! Погас огонь в печи, недоварена страва стигне в невеличких горнятах. На постели лежить хора жінка, блїда! блїда — спечені губи шепочуть щось в нестямі, важкий віддих поносить грудьми. В ногах ліжка тулить ся до себе двоє малих дїтий, закрутивши босі ноженята старою кожушиною. Тихо! сумно… В сїнех почуло ся голосне тупанє, се мабуть хтось витирає чоботи зі снїгу.

— А то метїль нинї, крий, Матїнко Божа! — заговорила перша, хухаючи в замерзлі руки.

— Зимно-ж бо і у вас, докинь дров, Катре! — звернула ся до дївчини.

— Лишила-м огонь, погас, заки я з вами вернула — відказала Катря, накладаючи хворосту на померкле вуглє. Жінка приступила до постели.

— А що се вам, Петрихо, нездужаєте? — спитала, наклонивши ся над хорою.

Ся лиш легко зашевелїла блїдими губами і жалісно застогнала.

— Мама вже від вчера лежать ось так в нестямі — замітила Катря. — Не їдять, не говорять, а в грудех щось їм страшне харчить.

— Горячка — сказала стара сусїдка, що прийшла відвідати хору, — перестудила ся десь небога і запаленє певно дістала.

Катря отерла фартушком слези, самі так і напливають їй в очи.

— Чим би їм помочи, нанашко? — спитала.

Стара похитала головою.

— Та яка тут поміч! переборе слабість, то й виздоровіє, на се зїля нема. Не плач! Пан Біг милосерний не опустить вас сиротят. А ти радше звари там чого отсим, — говорила, вказуючи дїти на ліжку. — Я ту до вас вечером зайду з Мариною і чоловіком, то і посидимо через ніч при кудели, не так скучно буде тобі — а тепер оставайте здорові! Она ще раз глянула на хору, зазирла в горшки і вийшла.

Крізь відхилені сїнні двері закрав ся зимний вітер у хату. Високо спалахнула поломінь на коминї, хора задрожала з болю, чи зимна, жалісно постогнуючи. Катря мерщій кинула ся накрити матїр кожушиною. За часочок наляла теплої затирки в миску і покликала Стефка і Доню вечеряти. Попоїли дїти, полїзли на печ гріти ся. Попрятала Катря начинє, докинула дров на огонь, внесла з сїний воду у хату. Сїла при постели, задумала ся. На дворі лютує метелиця, а в єї души мов ті платинки снїгу вертять ся, крутять невеселі, журливі думи. Рік, як поховали батька, а тепер ось мати нездужає. Що жде їх завтра? До кого пригорнуть ся кругом соротята? Слези так і здавляють єї, та она боїть ся голосно захлипати, меньші дїти почують і собі в плач вдарять.

Малі шибки аж зазвенїли від вітру.

— Господи! що там дїє ся! — подумала Катря і підійшла до вікна, затикаючи єї подущиною, щоби на матїр часом не повіяло. — Та чи то вже й справдї нема лїків на мамину слабість? Мусять бути, но хто їх знає? доктор, той би щось порадив. От, як торік захорувала Сенькова Олена, то привозили доктора, і поміг. І панї учителька казала їй нинї, чи не післати-б по него до міста…

Єї думи перервали судїди, що прийшли навідати ся до хорої. Якось відраднїйше стало самотній дївчинї, звісно: живі люди заговорять, потїшать. В хатї вже зовсїм стемнїло. Катря засьвітила лямпу. Сусїдки взяли ся прясти, старий закурив люльку. Хора глубоко закашляла і стала метатись по постели.

— Дим задусив єї — промовила сусїда — покинь курити!

— Мабуть чи не на груди занедужала небога — говорив старий, прятаючи люльку, — а то на таке зимно не дуже і безпечно! Готова і она полишити сї сиротята…

Катря голосно заридала.

— Цить! — потїшали жінки — під вечір все слабість змагає ся, переборе ся день, два, і виздоровіє.

— А може-б їй доктора? — крізь плач зойкнула Катря.

— Се би і не зле — відказав старий сусїд — но відки єго сейчас возьмеш. До міста, правда, лиш пів милї, та нинї на таку фуфелицю і кіньми туди не дібєш ся. Нема що і гадати, пожди до завтра, може хто коний пожичить.

Катрю сї розмови не в силї потїшити, она чує, що тут одна хвилинка рішає о житю єї дорогої матери. Від постели несе ся глухе стогнанє і кашель, сусїдки перекидують ся сумними, не добре віщуючими поглядами. Она не може довше нагадувати ся, нїяка сила в сьвітї не здержить єї від ратованя найдорожшої особи.

— Посидьте! — просить, встаючи з лави, — піду по тїтку Оксану в село.

— Та ми тут і на цїлу ніч вибрали ся — повідають сусїди — іди, буде нам з нею веселїйше.

Катря поцїлувала тихо хору, накинула велику хусту на плечі, узула мамині чоботи і скочила у двері. Острий вітер так і обгорнув єї розпалене личко, так і зморозив у мить незасхлі ще сльози. На воротах пристала хвилинку, відтак звернула доріжкою лїворуч. Не туди ішло ся до тїтки, не туди! та она і не думає о тїтцї, она йде в місто по доктора. Єї тяжкі чоботи западають глубоко в заспи, тумани снїгу бють в очи, но їй байдуже, коби дійти лиш на гостинець, а там вже далї простїсїнько в місто. От, вже й фіґура при дорозї! Боже, змилуй ся! хрестить ся Катря і стає шепотїти вечірні свої молитви. Скорше мине час — думає. Она іде, не спиняєсь, аж горячо робить ся їй з утоми, перебивати грубі верстви пухкого покривала. Чоботята повнїські снїгу… Далеко ще до міста? глядить в долину, набираючи віддиху. В темряві нїчого не видить, лиш платинки снїгу, як і передше, гарцюють млинцем перед нею. Їй робить ся лячно так самій в сїй нічній глуші. Якась великаньска стать з витягненими раменами суне прямо внапротив. Боже, що се? Іти, чи вернути? Нї, най дїєсь, що хоче, хрестить ся, дрожачи уся, і іде відважно на чудовище. А мара все завзятїйше крутить ся при дорозї — Катря вже при нїй. Ах! се вітер вертить зірваний стовп польовий! всьміхнула ся сама до себе. — Хиба не зайде нинї, якась непоборима сонність стулює єї повіки. Як би так де сїсти і хвилинку спочати, хоч би і в снїг лячи, на маленький лиш часочок — думає — ледви тягнучи ноженята. Та годї! можна би заснути, а то снїг би засипав і єї на смерть. А там мама вмирає! зойкнула в розпуцї і знов з усїх сил рванула ся вперед крізь заспи. В далинї заяснїло небо горою. Ах! се вже місто! — скрикнула втїшно, ще хвилька, — дім доктора зараз на скрутї. Она знає, де — і доктора знає, на весну щіпив їй віспу в школї — такий добрий пан! Міцнїйше звязує хустку, бо зимно починає тепер доскуляти, хоч піт заливає личко. Палцїв в ногах і не чує, геть десь позамерзали в снїгу, що насипав ся до чобіт. Та ось лиш часочок дороги! Серед нічної глуші пронесли ся протяжні звуки міского годинника. Катря пристала, наслухуючи. Була десята година, коли опинила ся перед домом лїкаря. — А як нема дома — блиснула страшна гадка у души. — Нї, єсть, ось в вікнах сьвітить ся. Слава-ж Тобі, Боже! Она напружила послїдні сили, щоб доволочи ся під двері. Мала єї стать спинає ся в чоботятах до дзвінка, замерзлі пальчики з усеї сили притискають порцелянову галку — відтак знеможена паде́ на поріг.

Лїкар ще не спав, сидїв в комнатї, читаючи часопись. Нараз піднїс голову. Чи се свист вітру, чи справдї хтось задзвонив в передпокою? Він став наслухувати. Нї, мабуть лиш здавало ся єму, дзвоненє не повторяє ся.

По часинцї двері від кухнї відхилили ся, а в них показала ся голова старого Федора.

— Прошу пана доктора — заговорив — якесь дївча замерзло у нас на порозї, надибав-єм, вертаючи з міста, і взяв сюди.

Лїкар кинув ся у кухню. Обсипана снїгом, лежала на постели Катря, мов нежива. Оба зі слугою взяли ся розвивати єї з одежини і натирати посинїле тїло. Згодом легкі румянцї закрасили блїде личко, губи зашевелїли.

— Жиє! — скрикнув лїкар — настав Федоре самовар, треба єї напоїти теплою гербатою.

Катря отворила очи і піднесла ся на постели.

— До мами! — шепнула — мама умирають, ходїть, пане, ратуйте їх!

— А відкиж ти, дитино? — спитав лїкар.

— Не знаєте? я Катря Лисак з Річки.

— Як менї се й знати?

— Таж ви менї віспу на весну в школї щіпили — дивувала ся Катря, що єї не пізнають.

Лїкар усьміхнув ся.

— З ким же ти тут нинї дістала ся? — допитував.

— Я прийшла по вас, бо мама дуже хорі від вчера.

— Прийшла-сь сама на таку метїль? сама в ночи? — аж сплеснув руками старий Федір.

— Страшно було йти, ой як страшно, але там мама вмирають.

— То ти задзвонила?

— Я, я, але ходїм вже до мами — наставала Катря, встаючи з постели і лагодячи ся у дорогу.

Небавом сидїла при столї, попиваючи гербату, а Федір запрягав конї до саний. Лїкар, розпитавши про недуг, взяв з собою і лїки з аптики, і ось Катря, обвинена в тепле футро, їхала з ним разом в село.

Сусїди при хорій чудували ся чимало, чому дївчина з тїткою не надходить, коли се зазвенїв дзвінок перед воротьми, і пан у футрі а з ним Катря ввійшли в хату. Лїкар приступив мерщій до хорої і став єї оглядати. Катря не спускала з него ока. Наконець лїкар піднїс ся.

— Стан недужої справдї дуже грізний, та є ще надїя. Він приїде тут і завтра і привезе деякі лїки, а тимчасом най роблять, що поручив.

— Призвала-сь мене в сам час, дитино — сказав Катрі на від'їздї — рано було би вже за пізно. Твоя відвага спасла матїр від смерти.

Катря з слезами радости припала до постели, і єї губи зложили ся до горячої молитви.

А на дворі дальше лютувала буря, дальше тумани снїгові ходили млинцем по гостинци, розвіваючи у нічну глушу тоненькі звуки санкових дзвіночків…


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 030.jpg