Маруся Богуславка. Староруська поема/Пісня дев'ята
| ◀ Пісня восьма > | Маруся Богуславка. Староруська поема Пісня дев'ята |
> Пісня десята ▶ |
|
|
ДУМА ПЕРВА
І
О Києве, оманна просторік святине,
Безодне мідяків дурних мозольних!
В тобі останній глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних...
По капищах твоїх многопрестольних
Теряють розум вкупі з мідяками
Ті, що в своїх роботах потогонних
Бідують-б'ються по ріллях з волами
І хлібом діляться з попами-туманами.
ІІ
О Києве! Ти ідеали віри
Старої нам в ділах нових являєш,
Що поночі снували суєвіри,
Ти повидну утоком затикаєш:
Основину, що древні ізувіри
Тобі, мов дику мрію, завішали, —
Ту, що ченці й попи понапрядали,
Мережиш зрадами безпутного козацтва
І безощадностю лихого гайдамацтва.
ІІІ
Що поп'яну тобі в шинках співалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
І, щоб лихе знов тліло та займалось,
На попели руїнним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зісталось:
Твоїм сліпим письменством гордувати
Твою наслідню мрію зневажати,
І зло, що ти хотів би вихваляти,
Таким, яким воно бувало, змалювати.
IV
Співай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом і Заходом,
Збиває письмаків із пантелику
І туманом лягає між народом.
Нехай з святійшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрішним верховодять
І свій кукіль всівають год за годом:
Твої посіви всі колись посходять:
Письмацькі куколі пшениці не зашкодять.
ДУМА ДРУГА
І
Не чорна хмара суне-наступає
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добутків папських придуває
У патріаршу київську отару.
Отари стережуть бровки кудлаті,
Гавкущі, злющі, хоть і не голодні:
Ченці, жерці ротаті та пузаті,
Умом сухі, мов ті степи безводні, —
Блукаючі огні болотної безодні.
ІІ
Сі пастирі кладуть за вівці душі,
Та не свої чернечі, а козацькі:
Бо, починаючи від договору в Буші,
Благословляють купи гайдамацькі;
Підучують за православну віру
Стояти кріпко, сиріч пліндрувати
Ксьондза-уніта і ляха-невіру,
А жиду пільги й спуску не давати:
Бо він од Господа і від людей проклятий.
ІІІ
Релігія любві тут обернулась
В релігію ненависті гидкої,
І в темнім богомільстві злість проснулась
Варязької старовини страшної,
Як ми Болгарію в крові топили 68,
На кіллє полонян своїх стромляли,
А з наших черепів ковші робили
І на костях кривавих пирували-
Герої, що себе тиранством прославляли.
IV
Чабан добутків папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Ізвивстий отаман єзуїтський,
Під язиком ховає яд гадючий
І крадеться до сонної отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де наші предки сотні літ куняли
Під гук ірмосів, кондаків, трезвону,
Знайшовши в них собі від пекла оборону.
V
Тихенько крадеться отаман єзуїтський,
Мов чоботом проміж яєць ступає,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як півень, вгору носа задирає,
Як хижий раріг, зиркає очима,
Сап'янцями скрипить, в підкови креше,
Пишається широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше
І про свій древній рід за кожним словом бреше.
VI
І риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступає
Він, каштелян і райця королівський,
Послом ченцям себе тут об'являє.
Ведуть посла в трапезу і медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *
Бо, хоть Потія вигнали киями 70,
А королеві все-таки голдують
І хочуть знати, що від речника почують.
VII
«Се, мабуть, Рутському 71, так як Потію,
Дає король чуже добро й надбаннє...
Та є в нас чим його турнути в шию
І низове купити отаманнє.
Святі отці печорські та Успеннє 72,
Наш древній образ, темний, чудотворний,
Не презрять нашого до них молення,
Коли б ізнов на нас прийшов день чорний...
Втікатимеш од нас, вужако ти проворний!»
VIII
Так пошептом ченці ксьондза вітають,
Що справді, мов той вуж, між ними в'ється...
До нього повні кубки вихиляють.
Він, мов сріблом дзвенить, сміється...
«Се мій речник, — промовив пан Брольницький, —
Бо я посольських прав не розумію.
Я каштелян і райця королівський,
Но раяти в обозі тільки вмію,
А в справах потайних туманом туманію.
ІХ
Хоч мій отець на Полоцькім владицтві
Давно мені нагрів був місце тепле,
Та ні, нехай в церковному дідицтві
Кунцевич 73 в дзвони дзвонить, в било клепле;
А я мечем волю собі дзвонити,
Як славні пращури мої дзвонили,
Що замок наш, Брольник Великий,
Від Батия 74 над морем боронили
І флот його з гармат розбили й потопили». —
Х
«Оце ж то й горе, що місця в вас гріють
На всі владицтва та й архімандритства
І всобиці між Руссю й Руссю сіють
По хижому наказу єзуїтства», —
Так відказав послові Плетенецысий 75,
Колись юркий маршалок повітовий,
Тепер святий архімандрит Печорський,
До бою за своє добро готовий,
Як се показує й покій його столовий.
XI
Скрізь по стінах Трапезної світлиці
Під склепом старосвітської будівлі
Пищалі семип'ядні, гаківниці,
Луки, сагайдаки, шаблі висіли.
Бо й Тур-архімандрит 76 ходив войною
З козацтвом грошовим в Литву шукати
Печорського надбання, і святою
Підмогою Пречиста Божа Мати
Дала йому добро своє в ляхів одняти.
XII
А Плетенецький Єлисей потужно
Успенія святого «хліб духовний»
Хранив і боронив. Стояли дружно
Ченці та козаки за чин церковний,
За ту благочестиву древню віру,
Котра нічого більш не вимагає,
Як пліндрувати всякого невіру
І кожного, хто лишні гроші має,
Та з єзуїтами й ляхами накладає.
XIII
Поглядує на нього Оборницький
З-за кубка срібного, мов лис хвостатий,
Не знає, що сказати пан Брольницький,
Посел, на розум дуже небагатий.
«Вельможний пане мій архімандрите! —
Озвавсь речник. — Не час про те гадати,
Як нам «хліби духовні» поділити, і
По правді «столиці» пороздавати
І надбане з мирян добро попаювати.
XIV
Не час і не пора: бо з-за Дунаю
Погрожує, мов Божий суд, руїна
І нашому, і Дніпровому краю...
Заллється полом'єм вся Україна,
Почезнуть села й городи з церквами,
В монастирях медів не будуть пити,
І там, де ми бесідуємо з вами,
По пустках сови тільки будуть вити
Проміж німих могил свої пісні квилити». —
XV
«Сіль на язик тобі! Печина в зуби! —
Гукне старий чернець, рудий і сивий,
Обтерши чорною полою губи. —
Що се нам лях провадить нечестивий?»
І, мов дрімучий бір, заколихались
Чернечі голови під намітками,
У пеклі тканими. Ченці шептались
Один з одним, немов дуби з дубами
Або розпатлані вночі відьми з відьмами.
XVI
Ворожий дух між Руссю і ляхами,
«Лукавий» дар гнилої Візантії *,
Владикував над ницими умами
І в душах покріпляв інстинкти злії.
За кубками солодкими сиділи,
А д' серця кров недобра приливала,
І, мов вовки, із-за пеньків гледіли...
Гостей така ж ненависть розбирала,
А шляхта молода аж шабельки стискала.
XVII
Один речник, як місяць понад хмари,
Угору над темнотою здіймався.
Достав з кишені срібні окуляри,
Надів, блиснув і мовчки осміхався.
Йому Брольницький подає цидулу,
Інструкцію рекому королівську,
Читає він, почавши з артикулу
Про ту спасенно-мудру власть попівську,
Що вміє козака гнуздати мацапуру.
XVIII
«Від оних давніх літ, як прилучилась
З Литвою Русь до польської корони,
Печорська лавра славою покрилась 77...
Течуть людей до неї міліони,
Щоб там мощам подвижницьким молитись,
Дарами штити всечесне Успеннє,
Святими молитвами просвітитись,
Прийняти від гріхів душі спасенне,
А тіла з тяжких недугів ісціленнє.
XIX
Вважаючи ж на жизнь благочестиву
Печорських іноків, ми простирали
З престолу нашу руку милостиву
І їм хліби духовні подавали.
Яко ж і в дальших часах обіцяєм
У нашій ласці братію держати
І на Успеніє, старим звичаєм,
Церковні добра щедро надавати,
А чесна братія нас мусить послухати.
ХХ
……………………………………………
XXI
Ченці осклабились і зуби скалять,
Мов перед лубкою ведмідь кудлатий...
Велику милость королівську хвалять,
Готові їй усяк допомагати.
Питають: що ж чинити з козаками,
Як прийдуть у печери сповідатись?
Якими посилати їх шляхами,
Щоб здобичі та слави набиратись,
І вповні, мов бджола, у монастир вертатись?
XXII
Киплять меди по кубках джереластих.
Премудрі надписи ченці читають...
Із-за борід, мов кущ лози, метластих,
Раз по раз кубків служки доливають...
За короля і за його наданнє ,
Хлібів духовних інокам смиренним,
Іде гучне поза столом вітаннє
І розлягається під склепом темним,
Як гомін мертвих душ у тартарі підземнім.
XXIII
І, мов «козацьке сонце» серед ночі,
Що світить низовцям у гайдамацтві,
Блищали хижі єзуїтські очі
У темнім з роду в рід чернечім царстві.
«Панове! Я скажу вам щиру правду, —
До грецьких ницаків рече латинський, —
У таємничу королівську раду
Зібрались біскупи і нунцій римський:
Бо пише патріарх до них єрусалимський,
XXIV
Що християнству вже кінець приходить.
Уся земля понад трьома морями,
Котрою цар турецький верховодить,
Здвигнулась, ніби води під вітрами.
Ввесь мусульманський світ заколихався,
Як океан колишеться ревучий:
Народ невірний на войну піднявся,
Гогоче, мов та бездна бездну звучи,
Рикає, наче лев ногами землю рвучи». —
XXV
«Воістину, — рекли ченці, — се діло
Не людське, сатанинське, люте, дике!..
І грецьке християнство допустило
Таке насильство віри превелике?» —
«Се буде не над греками творитись:
Вони вже й так у турка під ногами.
Солома силі мусить покоритись...
А розпічнеться ся біда над вами, —
Над чудотворними печорськими мощами». —
XXVI
«Не діжде плід Агари навісної 78, —
Загомоніли бороди-лопати, —
Коснутись віри нашої святої!
Заступить нас чудовна Божа Мати.
Вона й од хижого Менгли-Гірея 79
Серед мощей нетлінних притаїлась
І знов на вопль юроди Досифея 80
У шаті новокованій явилась,
І Лавра знов її дивами збагатилась». —
XXVII
«Так, так! — рече понуро Оборницький
Серед ченців, мов у густому гаї,
І запиває жаль свій єзуїтський
На схизматицьку віру 81 і звичаї. —
Но, чуда іще, бачте, рід лукавий,
Прелюбодійіний рід, гласить Писание:
Тим нас Господь задля своєї слави
Підводить часто і під іспитаннє...
Тут от яке зайшло між нас питание:
XXVIII
Чи мислите сидіти все за муром,
Покіль Осман з потугами надійде,
Розправиться по-свійськи із джавуром
І потоптом по Україні пійде:
Чи нашим робом против азіата,
Прийнявши міч і щит святої віри,
Ще за Дністром стрічати супостата,
Хрестом йому загородити двері
І внівець обернуть усі його химери?
XXIX
Бо знайте, що на вас Осман прямує,
Не в Польщу йде, а в вашу Україну,
І, як Подільський Кам'янець зруйнує,
Тогді йому нігде не буде впину.
Тим скликать мусите ви все козацтво:
Нехай воно здобичну путь покине,
Нехай покине хиже гайдамацтво
І до Дністра всіма полками двине:
Бо зникне так, як дим, як іскра, в полі згине". —
XXX
«Не наше діло козаків скликати:
Рої козацькі широко літають.
Як в табори їх та в коші збирати,
Про се громадські тільки мужі знають.
Нас призвано на те, щоб молитвами
Пречисту да святих угонобляти,
Щоб не давать нечистому гріхами,
Мов повіддю, всі душі заливати
І в морі огнянім навіки потопляти».
XXXI
Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На єзуїта інші позирали скрива.
«Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серці в тебе препогана думка! —
Чернецтво стиха мимрить волохате
І випиває все до каплі з кубка. —
Ні, не знайти тобі між нами недоумка!
XXXII
Ти — полом'є, ми — дим: нас не підпалиш;
Не підойти з тобою нам під пару.
Ти на землі себе між людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару».
Озветься знов голяк до бородатих:
«Панове! Час настав страшний, великий:
На нас ідуть потужно азіяти,
Що доповняють кров'ю море й ріки
І хилять, мов траву, під себе всі язики». —
XXXIII
«Се не лякає нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Іонина в пустині 82.
До кореня нас бурі сокрушали,
Живими нас ховали в домовині,
Но ризою Успеніє своєю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно під землею,
Мов Лазаря із гробу викликало 83,
І паки туком стад і медом насищало». —
XXXIV
«Коли б не страшно вам, мої панове,
Як одинока смоквина в пустині,
Як воїнство воістину Христове,
Стояти серед бурі на Вкраїні:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам'ять по собі святу зоставив,
Що побивав татар і москвитина,
Міцну границю від Москви поставив
І тридцять три бої побідами прославив.
XXXV
Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Із руськими охочими полками,
Воістину був предок запорозький,
Хоч і не звав їх спроста козаками.
Ще й сотні літ нема, як ви вітали
Його тріумфом за поход татарський,
Як у Великій церкві воздвигали
Йому преславний пам'ятник лицарський;
З усіх вождів се був найбільший вождь козацький.
XXXVI
Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войні він з Руссю обертався,
І що робило дух його всесильним,
І через що він дивом світу стався.
Memoria всіх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив він у походи
Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнстві всі народи
І як чинитимуть у всі грядущі роди.
XXXVII
Брав із собою образи чудовні,
І мощі, і ченців старих, побожних,
І ризи, й антиминси напрестольні,
Як ліки проти помислів тривожних.
І два коші, слов'янський і латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
«Те Deum» *, — хір гримів у полі римський,
«Тебе, ми Бога хвалим», — ви співали,
А спільні вороги суміли й трепетали...» —
XXXVIII
«Отим-то й ба! — озвався тут старенький
Чернець, строитель «царственної" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п'яненький,
Не добачав гаразд і в окуляри. —
Те Deum ваше нас переспівало:
Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, —
Усі хліби духовні, всі палати,
А нам зоставило мужичі тільки хати.
XXXIX
Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87
До Лаври панські їздили ридвани,
І се була їй і користь, і слава,
Що йшли возів за ними каравани.
Колись ченцям червінцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панів чортма; печери пусті:
Одна мужва сопе, налопавшись капусти.
XL
А козаки ховаються з грошима,
Акафістів не вельми-то бажають.
Їм не сверблять гріхи їх за вушима:
Своє й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рідко хто з них спогадає
Після музик, танців та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибуває,
Однісши гріш останній до шинкарки...
Не з розкоші козак і шляхту обдирає.
XLI
Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Із Русі щедрої воно нам породило
Перевертнів запеклих кодло злюще.
Воно й під князя Василя наклало *
Чужих яєць, мов під дурну сідуху,
В його синів і дочок надихало
Латинського ненавидного духу,
Труїло бідну Русь, як необачну муху.
XLII
З Заслава й Острога зробило двері,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкі, безбожні, ідольські химери
І підгорнути Русь під єзуїтство.
Один ще тільки хліб зіставсь духовний, -
Ви хочете й його в ченців одняти,
Щоб в унії диявольській церковній
Одступникам стольці пороздавати
І серед Лаври в нас Те Deum заспівати!»
XLIII
Погладив голі щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач єзуїтський
І, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: «Вельможний пане ПлетенецькийІ
Се королеві ганьба і всій шляхті,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у твоїй чесній палаті,
Мов перед хлопами у простій хлопській хаті. —
XLIV
І вдаривши себе в пацерні груди, —
Клянусь моїми предками, мій пане,
Котрим ніхто не завдавав огуди,
Се привітаннє в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого і п'яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що і до суду б не забув суда страшного...
Чи в вас в монастирі таких буяків много?» —
XLV
«Чудні у тебе, пане брате, речі, —
Озвавсь до нього спроста Плетенецький, —
Спитай, чи много козаків у Січі;
Козацький звичай там, а тут — чернечий.
Коли б ми не були такі буяни,
Давно б у Лаврі в дзвони в нас дзвонили
Короткохвості римські обізяни,
А голяки такі, як ти, служили
І православний мир антихристом дурили». —
XLVI
«Бунт! Зрада! Ґвалт! — гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
І всі свої звичаї єзуїтські, —
Чернець розбудоражив кров чернечу. —
Антихристом!.. О, роде суєвірний!
Невіжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невірний!
Сліпого безувірства слуго п'яний!
Да снидуть на тебе всі бурі й гуррикани!..»
ДУМА ТРЕТЯ
І
І справді, навкруги мов буря зашуміла,
Мов вихор-гуррикан в монастирі піднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався…
Злякалась братія і мов потверезіла.
Та се був гуррикан веселості святої:
Вітали новину велику благодатну,
Що з запорозької фортеці низової
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успеніє знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволі слобонило.
ІІ
Іде п'ять козаків, чуприндирів усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пірначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю і булави,
До ніг ігумену смиренно припадають
І для великої монастиреві слави
Чубами сивими долівку замітають.
Стоять навколішках, ченцям цілують руки
І оповідують свої пригоди й муки.
III
«П'яних нас мов п'яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим орудує сама пекельна сила.
Сиділи, братія свята, ми на прикові,
У смороді, в багні, в тісноті многолюдно,
І довелось таке там знати козакові,
Що в Божому дому і вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдині гаки, і страшно там губили.
IV
І, гинучи ми так, щоденно сповідались
В своїх переступах чесному отаманню
І нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця від Бога сподівались.
Нас п'ятеро було полковників старинних,
Таких, що про дива великі пам'ятали,
Які, бувало, нам ченці на богоміллі
З книжок своїх святих читали й товкували.
І що молодші там про себе не казали,
Ми знай Успеніє на поміч призивали.
V
І се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись двері в нас дубові у хурдизі...
Явилась Пресвята у світозарній ризі
І сяєвом своїм нам очі посліпила;
Попадали ми ниць і чули чудотворний
Небесний глас її, мов янгольське співаннє,
І смород, і багно, і мрак вертепний чорний —
Почезло все, мов сон; і чесне отаманнє
З приковів і кайдан, мов з сміття, отрусилось,
І, наче на степу, на морі опинилось.
VI
Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всі п'ятеро без пам'яті лежали,
Козацьких голосів і лиць не впізнавали:
Усе запомином і нетямом окрилось.
Аж чуєм, вітерець над нами подихає...
Поглянемо — кругом на морі хвиля грає...
Над морем сонце, мов броварна піч, палає
І хмари золотить, немов пожар лунає;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонів, немов облився кров'ю.
VII
Перехрестились ми і зараз обіцяли
Два тижні на святе Успення роботати.
Про се ми під свої здобичні пишні шати
Полатані свитки тепер понадавали...»
І тут же почали «оброчники» скидати
Кармазини рясні, саєти, златоглави,
І все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенію для слави.
І, обернувшись так із дуків у голоту,
Просили одвести їх зараз на роботу.
VIII
Тим часом як ченці із служками своїми
Кругом полковників, мов гай густий, стояли,
Їх гості з-за стола тихенько повставали
І зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив єзуїт, що тут і без науки
Незгірша у ченців давно ведеться муштра,
Що добре кудлаї забрали Русь у руки,
І сам собі шептав: «Ні, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.
IX
Ні-ні! Тут, Риме, ти з роботою спізнився...
Даремно тратити розумні з ними речі.
Хоч би й порозбивав макітри сі чернечі,
Нічого путнього від них би не добився.
Тут ангел тьми врата міцні спорудив аду:
Сих врат наміснику Христа не одоліти,
На радість сатані, а папі на досаду
Впотужнились навік дияволові діти.
Єдиний пастир душ, єдине стадо вірних
Противні розуму ченців сих безувірних.
X
Ні, Риме, ні! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рік воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо єретиків, спасенних душ одрадо,
Та попід Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сі душі просвітились,
Ся тьма кромішня, се геєнство православне, —
Наміснику Христа смиренно поклонились,
Покинули своє верзяканнє безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успеннє
І вибрали собі Лойолу на хваленнє».