Перейти до вмісту

Маруся Богуславка. Староруська поема/Пісня тринадцята

Матеріал з Вікіджерел



ДУМА ПЕРВА

І

Премудрість в нужденній, убогій долі
Проміж людьми рідка: се диво з див;
Ще ж рідша боротьба своєї волі
Проміж земних, мовляв, богів-царів.
Ся боротьба в душі в царя Османа
Робила з нього то раба, то пана:
На царстві бо т и м був, чим і в орді:
Знав і покору, і тяжкі труди.

II

Потомок Магомета, що питався
Ввесь вік фініками та молоком,
На троні він розкошам не віддався,
Не туманив ума свого вином;
Його рука за всяку працю бралась,
Душа — в великих задумах кохалась.
Не забавлявся царственним жезлом,
Алкав наук ненаситним умом.

Ill

Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116,
І вмерши, над тим царством царював,
Де варварства старого мотлох дикий
На нього, мов на ворога, вставав, —
Хто, як Велика наша Катерина * 117,
Царської мудрості жива картина,
Своїм талантом надихає людей
Про нужду і біду грядущих дней.

IV

Не мав Осман создательної сили,
Як той, хто в царство дух новий вдихав
І древню славу, як мерця з могили,
В серцях свого народу воскрешав.
Йому юрма потужна не корилась,
Дарма, що низько перед ним хилилась.
Серед гаремників стояв один,
Як дерево живе серед руїн.

v

Мов гади, вороги в клубок звилися,
Позлазившись із темрявих кутків,
Тихцем труїти царство завзялися,
Мов серце, повне втаєних гріхів...
Приліз і до попа мулла серальський,
Так званий в світі духовник султансысий, —
До сербина, жерця сліпих слов'ян,
Під християнським іменем поган.

VI

Піп жив на одшибі, немов авулом;
Мав темний, бо густий, мов гай, садок,
Обведений кругом високим муром.
Туди пробравсь, у змові з ним, пророк
Страшного всім «безбожникам» Аллаха,
Небесного й земного падишаха,
Що правовірним їх в ярмо віддав,
Як Магомет в Медину ще втікав 118.

VII

Та мусив на той час мулла забути,
Як тяжко він «поганців» проклинав:
Призначеної тайкома минути
Нетерпеливим серцем дожидав
І, як побачив попадю стареньку,
Невірної Хасеки рідну неньку,
В розмові тихій із її попом
Оддав їй честь рукою і чолом.

VIII

Рече: «Паньматко! Ти ножа купила
Про безувірку, про свою дочку.
Тебе Всевишнього натхнула сила,
Безвірство ї х і нам не до смаку:
І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують,
Із нами й вами рівно ворогують,
Умом і серцем в один дух злились,
Нечистому служити завзялись».

IX

Стара за білі пакоси вхопилась,
Що з-під очіпка вибились, мов сніг,
На жмут волосся вирваний дивилась,
З плачем у неї лився злющий сміх.
«О! Дайте під сі пазурі султана,
Кривавого на християн тирана!
Я в серце десятьма йому ввоп'юсь»
Сама — до тху отрутою візьмусь!»

Х

Мулла з попом на неї позирали,
І серце радощами в них росло,
Що з божевільної її печалі
Таке страшенне виростало зло.
«Ся не злякається, — шептали стиха, —
Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.
Хоч на хресті скаженну розпинай,
Хоч на гаку залізному чіпляй». —

XI

«Ножа купила, — знов той до старої, —
Но се знаряддє у твоїй руці
Пошкодило всім русинкам з тобою,
А волі не дало твоїй дочці». —
«їй воля тільки смерть! — рече завзята. —
Смерть, тільки смерть спасе її від ката,
Що очі золотом їй засліпив,
Обіцянками серце підкупив.

XII

Всезнание обіцяв диявол Єві,
Як замутив їй розум у раю 119
Звиваючись на тім запретнім древі:
Всезнанием сей вловив дочку мою». —
«Так, нене, — піп собі промовив стиха, —
Всезнаннє — се почин і корінь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Гріх, і проклін, і смерть нам принесло». —

XIII

«Бог дав нам світ, — озвавсь тоді сповідник
Султанський, — а диявол дав нам тьму.
Оце ж і шепче з пекла проповідник
Про Божий світ мізерному уму;
А наш мізерний ум, немов та риба,
Хапає вудку за кришеник хліба,
За ту принаду... Так Сатанаїл 120
Вловляє грішні душі в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий і мого Османа.
Тепер йому байдуже про всіх мул,
Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговідступні лютри да латинці,
Оце його і гості, й побратимці,
Що забувають Бога для наук,
Сміються й з раю, й з безконечних мук.

XV

Іде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умі не те:
Його морочить думка окаянна —
І в нас, і в вас зневажити святе:
«З кайданів мушу розум розкувати
І кожній вірі право рівне дати.
Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:
У розумі і слава наша й честь».

XVI

Рятуймо ж, нене, предківщину любу,
Як турчин, сербин, так і сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всіх спасенний, славний шлях!
Нехай іде народи воювати,
З неволі їх, мовляли, визволяти,
А ми зробімо, щоб він там поліг,
Щоб зникнув, як із гір весною сніг!»

XVII

«Зробімо, — миркнула, — та як зробити?»
«Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.
Від Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгій ниві й на віку буває
Всього з людиною. Нехай вповає
Наш безувір на долю, що йому
Всміхається, прегордому уму.


XVIII

Ми ж із попом-письменником смиренно,
Як повелів закон і вам, і нам,
Сю зміркували річ, і повсякденно
Мольби возносим к Божим небесам,
Щоб світ був світом, тьма зісталась тьмою,
І щоб такою клятою войною
Безбожник нас під нозі не подав
Тому, хто й древле проти світу встав.

XIX

Мольби мольбами, нене... Ти се знаєш
І на собі, що лоба натовкла
Поклонами доземними, та й чаєш
Від рук л ю д с ь к и х рятунку і добра...
Мольби мольбами, а рука рукою.
Зорудуєм против обох войною,
Против обох обернемо той міч,
Що хоче з дня зробити темну ніч...»