Маруся Богуславка (оповідання)
| Маруся Богуславка Коломия: 1902 |
|
 |
Выпускъ XXXVI.
Ро̂къ IX.
Томъ LXI.
Чому, куры, не пѣєте,
Чому, люде, не чуєте?
Турки село звоювали,
Громадами людей гнали…
(Народна дума.)
Малою еще тогды була Маруся, донька Богуславского[1] отця Захарія; ледви мала десять роко̂въ, якъ утратила въ траґічный способъ свою найдорожшу маму.
Се було три дни передъ Святымъ Вечеромъ. Маруся спала солодко и любовалась чаро̂вными райскими снами. Таки̂ сны снять ся лише малымъ розко̂шнымъ безжурнымъ дѣтямъ.
Снило ся ѣй, що она знаходить ся середъ якогось чудово-цвитучого гаю, котрый ясне сонце залило теплыми золотыми промѣнями, а ти̂ промѣнѣ розсыпались по зеленыхъ листочкахъ деревины ро̂жноцвѣтными кроплями діяментовои росы. Деревина цвила рясно, а приятный запахъ цвѣто̂въ упивавъ Марусю своими ароматами. Во̂дъ цвѣту до цвѣту лѣтали мотылѣ зъ ро̂жнобарвными золотыми крилами, а на галузяхъ щебетали чудово яки̂сь надземни̂ птыцѣ, котрыхъ голосъ розливавъ ся по гаю срѣбною, зво̂нкою, проникаючою чувство струєю. Маруся тымъ всѣмъ немовъ стала зашоломлена, а коли отямилась, почала шукати по гаю за мамою, а не знайшовши еи, стала плакати…
Зъ тымъ пробудилась и зо̂ страху зо̂млѣла… Єѣ державъ въ рукахъ чорный гро̂зный Турокъ и вдивлявъ ся въ єи невинне румяне личко.
На видъ Турка коралеви̂ уста Марусѣ скривились во̂дъ душевного болю и наглого перестраху. Маруся немогла здобутись навѣть на слово „мамо!“, котре всѣми силами силувалась выголосити; щось немовь замкнуло ѣй уста, языкъ немовь закаменѣвъ. Поволи прийшла трохи до памяти, але оглянувшись, єще бо̂льше налякалась. Знаходилась немовь середъ пекла. Кругомъ було видко велику пожежу, котра темну но̂чь освѣчувала кровавымъ свѣтломъ; а дальше крики, зойки, пискъ, несамовитый рего̂тъ, брязко̂тъ оружія и плачь… се все зливалось въ оденъ гомо̂нъ, що заглушувавъ слухаючого.
Маруся була дѣйсно на рукахъ Турка, котрый спѣшивъ зъ нею кудысь, мовь хотѣвъ вынести вѣ зъ того ненадѣйного пекла; спѣшивъ до табору свого пашѣ, що розложивъ ся на майданѣ за мѣсточкомъ Богуславомъ и невымовно радѣвъ въ дусѣ, що принесе свому панови такій гарный даръ въ особѣ краснои дѣвчины, зъ котрои буде колись гожа красавиця, богиня на цѣлый гаремъ.
По по̂вночи, коли все спочивало въ глубоко̂мъ снѣ, напали Турки на мѣсточко, по̂дпалили его зъ ко̂лькохъ сторо̂нъ, половили людей въ полонъ, загарбали все добро. Не минули при то̂мъ и старои церковцѣ, котру зрабували; не уйшовъ ихъ звѣрскои пажерливости такожь и приходскій до̂мъ отця Захарія.
Вже були недалеко шатра пашѣ, зъ котрого долѣтали звѣрски̂ реготы и дики̂ оклики радости зъ побѣды. Турчинови сильнѣйше почало бити ся серце: во̂нъ дививъ ся на нещасну гарну жертву и усмѣхавъ ся лукаво. Однакъ шатра не було видко; чорный густый дымъ залявъ туманомъ землю такъ, що на ко̂лька кроко̂въ передъ собою не можна було нѣчого добачити. Але Турокъ такъ бувъ оголомшеный радостію, що не зважавъ, куды иде, и не чувъ тупоту за собою босого пятнайцятилѣтного хлопчины Прокопа, що зъ цѣлои силы гнавъ за нимъ.
Хлопчина бувъ обсмаленый, подрапаный, босый, въ одно̂й сорочцѣ, въ рукахъ тримавъ знесену до горы тяжку сокиру. Доганявъ турчина, копаючись босыми ногами въ глубоко̂мъ снѣгу.
— Я зъ дупла вербы бачивъ, якъ во̂нъ понѣсъ Марусю отця Захарія, и не помыливъ ся! Отъ якъ спѣшить зъ нею! — говоривъ хлопець до себе, здоганяючи Турка.
Вже бувъ коло самого Турка. Серце єму забилось сильно, кровь вдарила въ лице, руки и цѣле тѣло затряслось нервово… и зъ розмахомъ спустивъ важку остру сокиру и роздвоивъ нею голову Турка.
Брызнула горяча кровь на хлопця. Ворогъ поваливъ ся на снѣгъ и бивъ судорожно ногами и руками, выпускаючи послѣдного духа. Коло него лежала блѣда зо̂млѣла Маруся. Проко̂пъ стоявъ хвилю мовь вкопаный стовпъ, во̂дтакъ вхопивъ Марусю въ половинѣ передъ себе и зникъ въ но̂чно̂й огнемъ вже неосвѣчено̂й по̂тьмѣ.
На другій день зъ живого мѣсточка виднѣли лише згарища. Лишилась одна мурована церковь, котрои турецкій огонь не имивъ ся; все прочеє навѣть и приходство, по̂йшло зъ дымомъ. Турки, спаливши мѣсточко, забрали добро и людей и потягли въ свою дику краину, лишаючи за собою розпуку и плачь батько̂въ, матерей и дѣтей, котри̂ позо̂стали безъ родины, хаты и куска хлѣба и або поховались або утѣкли во̂дъ лютого ворога въ недоступни̂ дебры лѣсови̂.
Коли зачули люде, що ворога вже нема, що все затихло на велико̂мъ гробовищи, стали выходити зъ своихъ крыѣвокъ, щобъ подивитись на страшне мѣсце турецкого спустошеня.
Зо̂бралась громадка людей коло церкви на майданѣ тай сумують… ажь чорнѣють зъ розпуки и жалю. Не досыть, що ворогъ спустошивъ и забравъ добро до житя, еще и зъ ро̂днѣ вырвавъ когось, тому жѣнку, то̂й мужа, тому во̂тця и т. д. Межи людьми стоить зажуреный и отець Захарій. На лаго̂дно̂мъ лици его видко сумъ и розпуку, якъ и на всѣхъ иншихъ; але во̂нъ устами и серцемъ потѣшає нещасныхъ, якъ добрый отець свои дѣти по утратѣ матери.
— Се Божа воля! — мовить отець Захарій до людей. — Наславъ Господь на насъ смутокъ, то маймо надѣю, що и потѣшить насъ! Отъ кождому зъ насъ недостає когось зъ родины, та и менѣ такожь… Утративъ я и подругу житя и найлюбѣйшу донечку мою Марусю… Але щожь порадимо? Сталось и не верне ся, а думаймо теперь о тыхъ, що лишились живи̂… Постараймось, щобъ имъ забезпечити житє, щобъ слѣдъ не загинувъ по нашо̂мъ мѣсточку! Отъ слава Господу, що намъ бодай церковцю заховавъ цѣлу во̂дъ лютого ворога! Вступѣмъ та помолѣмъ ся до Всевышнього, щобъ потѣшивъ насъ въ тяжко̂мъ смутку та допомо̂гъ чорне горе перебути!…
Зъ тыми словами выйшовъ отецъ Захарій зъ громады и по̂йшовъ до церкви. За нимъ по̂йшли и прочи̂ нещасливцѣ.
Довго молились всѣ въ церквѣ, щиро якъ нѣколи. А коли помолились, стало имъ лекше на души и серцю; заяснѣла надѣя на лучшу долю, стала во̂дпирати чорну розпуку. Выйшли зъ церкви всѣ яки̂сь веселѣйши̂…
— А отъ, и єще якихсь двоє нашихъ маємо! — сказавъ отець Захарій, выйшовши зъ церкви и вказуючи на двоє дѣтей, опуганыхъ въ повыпалювани̂ огнемъ лахи.— Хто вы за одни̂? Ходѣть близше, не бо̂йте ся! — загомонѣли люде до дѣтей.
— Тату найдорожшій! — крикнуло одно.
— Мамусю золота! — крикнуло друге.
И дѣти кинулись до родичо̂въ, одно до отця Захарія, а друге до однои женщины, що стояла зъ малою дитиною на рукахъ.
— Доню моя найдорожша! — скрикнувъ здивованый отецъ Захарій, по̂знаючи въ лахахъ свою любу донечку Марусю. — Где ты була, моя ласто̂вочко? Та я думавъ, що ты полонена ворогомъ або и не жиєшь вже!…
И отець зарыдавъ зъ ненадѣйнои радости.
— А я думала, що не побачу бо̂льше тата! — мовила Маруся. — А мамы нема?
— Нема, голубко!…
И замовкли.
— А где ты сховалась и по якому, моя донечко? — пытавъ отець Захарій по хвили.
— Онъ той хлопець Проко̂пъ, що прийшовъ зо̂ мною, що теперь онъ въ обо̂ймахъ матери, той спасъ мене во̂дъ неминучои погибели зъ рукъ Турка. Въ снѣ снила я чудовый образъ и у нѣмъ недоставало менѣ мамы, а коли я пробудилась, була я вже на рукахъ страшного Турка, що нѣсъ мене кудысь. Зъ переляку я стратила память, а коли я отямилась, знаходилась вже у вербово̂мъ дуплѣ надъ Росею[2], а коло мене онъ той Проко̂пъ…
— Нещасна дитино! — зо̂тхнувши промовивъ урадованый отець.
— Пото̂мъ розказувавъ менѣ Проко̂пъ, — оповѣдала Маруся дальше — що Турки спалили наше мѣсто, и оденъ мене нѣсъ мабуть до свого табору, але Проко̂пъ заглянувъ зъ дупла, где укрывавъ ся зъ сокирою, побѣгъ тихцемъ за нимъ, роздвоивъ ему голову сокирою, а мене занѣсъ назадъ до дупла. На другій день раненько ходивъ во̂нъ дивитись, що дѣє ся на згарищахъ, и сказавъ, що нема тамъ и живои душѣ. Мы дуже плакали… Я думала, що мама и тато не жиють вже, и не надѣялась бачити ихъ, а мамы такой знать не побачу…
И Маруся тяжко заплакала.
Та и отець Захарій не мо̂гъ здержатись во̂дъ горячихъ слезъ, але перемо̂гъ себе.
— Не плачь, доню! — мовивъ. — Господь и такъ ласкавый, якъ бачишь: ты во̂днайшла батька, а той що спасъ тебе, знайшовъ матѣрь свою. И за се дякуймо Всевышньому!
— Молились я до Него зъ благанями — казала Маруся — и въ ко̂нци мы зо̂брались зъ Прокопомъ и прийшли по̂дъ церковь, що лишилась цѣлою, щобъ тутъ помолитись, и доходячи стрѣтились зъ Вами…
Пото̂мъ оповѣдавъ Проко̂пъ про свою страшну пригоду зъ Турчиномъ. Єго незвычайна мужно̂сть и во̂двага дивувала старшихъ.
— Тобѣ, сыну, то̂лько на Сѣчь ити до славныхъ козако̂въ-запорожцѣвъ! — казавъ где-хто, — Тамъ скоро заживъ бы ты славы и старшеньства…
— О, нехай Господь боронить! — говорила мати, ховаючи его за себе, немовь-би справдѣ хотѣвъ єго хто взяти на Сѣчь. — Стратила я мужа, доньку найстаршу и думала, що и єго стратила: але Господь самъ вернувъ менѣ єго, щобъ мала помо̂чь въ дальшо̂мъ житю…
— У всѣмъ Божа воля! — мовивъ отець Захарій. — Якъ Во̂нъ зарадить, такъ и мусить бути! Отъ въ тяжко̂мъ смутку потѣшивъ насъ, отже маймо надѣю на Него и молѣмъ Єго, а Во̂нъ певно выслухає насъ…
И дякувавъ отець Захарій Прокопови и цѣлувавъ его якъ ро̂дну дитину. Опо̂сля розо̂йшли ся всѣ по згарищахъ мѣста.
Зъ того часу минуло десять лѣтъ.
Мѣсточко Богуславъ за той часъ цѣлкомъ прийшло до себе, мовь во̂дродилось по страшно̂мъ спустошеню турецко̂мъ зъ-передъ десяти лѣтъ. Найменьшого слѣду по то̂мъ нещастю не лишилось. Мѣщане забули за ту страшну но̂чь, бо зъ того часу не було нѣякои чутки о поганыхъ Туркахъ. Часомъ лишь прогомонѣла вѣстка межи народомъ, що Запорожцѣ во̂дперли надходячихъ Турко̂въ, або що сами̂ выправлялись до нихъ въ гостину и во̂дплачувались имъ за давни̂ кривды, заподѣяни̂ поганиномъ христіяньскому рускому народови. Таки вѣстки успокоювали наро̂дъ и во̂нъ поволи цѣлкомъ ставъ забувати на непрошеныхъ дикихъ гостей зо̂ сходу.
Въ три роки по описано̂мъ нападѣ турецко̂мъ умерла Прокопова мати, лишаючи двое сиро̂тъ. Отець Захарій взявъ Прокопа и его сестричку Маланю до себе на выхованє.
И во̂дъ тогды зновъ повеселѣйшало въ хатѣ отця Захарія. Забули за горе и житє по̂йшло своимъ ладомъ. Маруся зъ Маланою заходились въ домово̂мъ господарствѣ, помагаючи у всѣмъ одна друго̂й. А Прокопа отець Захарій ставъ учити дяко̂вства та письма.
— Ты уратувавъ мою найдорожшу донечку, потѣху моихъ старшихъ лѣтъ, — казавъ при то̂мъ до свого выхованка — и за тоє винна она тобѣ своє житє… Тому, коли при Божо̂й и моѣй помочи выйдешь въ люде, во̂ддамъ тобѣ Марусю за подругу…
Невымовно тѣшивъ ся тымъ Проко̂пъ и старавъ ся у всѣмъ якъ найлучше справитись. Радѣла тымъ и Маруся, бо она такожь понимала тоє, що винна Прокопови житє. А дальше молодята такой и залюбились одно въ друге, якъ звычайно буває въ безжурныхъ лѣтахъ молодости. И такъ при спо̂льно̂й праци въ господарствѣ та въ церкви плыли имъ лѣта щасливо и зъ кождымъ днемъ радѣли молоди̂, що отъ-отъ надо̂йде часъ найщаслившій для нихъ, коли злучать ся Божимъ закономъ на вѣки.
Якось въ пять лѣтъ по збуреню Турками Богуслава поѣхавъ отець Захарій зъ Прокопомъ за якимись справами до Чигирина. Въ Чигиринѣ на той часъ прибували козаки-запорожцѣ, полкъ чигириньского полковника Матвія, котрый за ко̂лька днѣвъ мавъ вырушати на Сѣчь. Якъ почувъ Проко̂пъ про славныхъ запорожскихъ лицаро̂въ, такъ и постановивъ доконче бодай побачити ихъ и знайшовши принаго̂дну хвилю, по̂йшовъ до полковникового двора подивитись на нихъ, але такъ, що отець Захарій и не знавъ о то̂мъ.
— Здоровъ, хлопче! — гукнули козаки, лежачи̂ на подво̂рю кругомъ казана зъ кипячою кашею, що висѣвъ надъ огнемъ на трехъ дручкахъ. — Ты певно прийшовъ на Сѣчь попроситись! Гараздъ, гарный зъ тебе парень и видко зъ олѣємъ въ головѣ! Не загинешь межи нашимъ товариствомъ…— Нѣ! — во̂дповѣвъ Проко̂пъ, почервенѣвши во̂дъ нечайного сорому. — Я прийшовъ подивитись лише на васъ славныхъ лицаро̂въ, бо я ро̂жныхъ чудесъ наслухавъ ся про васъ и радъ давно бувъ побачити васъ. И отъ приѣхавъ я до Чигирина, довѣдавъ ся, що вы тутъ, и прийшовъ подивитись на васъ…
— Отъ здає ся мужный и видко, що й во̂дважный паро̂бокъ, а має єще дитинячу цѣкаво̂сть! — сказавъ оденъ Запорожець.
— Ой, во̂нъ не прийшовъ дивитись на насъ, але мабуть проситись таки на Сѣчь, лише що не во̂дважить ся во̂дъ разу сказати того…
— Ая! — по̂дхопивъ другій. — Видко во̂нъ паньского роду, учивъ ся въ школахъ тай певно выгнали єго… отъ и на Сѣчь задумавъ… Е, тамъ, брате, досыть такихъ и панують та славы заживають… Учени̂ люде, бачишь…
— Не ходивъ я до школы! Я мѣщаньскій сынъ зъ Богуслава, а теперь выхованокъ отця Захарія, нашого духовного…
— Такъ се ты той Проко̂пъ може, що передъ пятьма роками убивъ самъ Турчина и вырвавъ зъ єго руки гарну доньку Марусю? — запытавъ оденъ козакъ.
— Я Проко̂пъ той! — во̂дповѣвъ здивованый Проко̂пъ. — А зъ-во̂дки вы знаєте про те?
— Мы все знаемо, а теперь знаемо и тоє, що колибъ не Маруся, такъ ты выправивъ бы ся зъ нами сейчасъ на Сѣчь и лицарь бувъ бы зъ тебе хоробрый!
— Такъ, правда ваша! — сказавъ дивуючи ся тому Проко̂пъ. — Незадовго маємо повѣнчати ся зъ Марусею! Але зъ-во̂дки вы се все знаете?
— Якъ же менѣ не знати, твому колишнему сусѣдови зъ Корсуня?
— То вы зъ Корсуня?
— Тажь такъ!
— Ну, а я думаю, зъ-во̂дки вы могли бъ чути про мене!
— Не лише про тебе, але и про твою Марусю знаю, що она гарна собѣ зъ бѣса, хотяйби и на очи нѣколи не бачивъ єи! Ты, хлопче, не вартъ єи, хоть ты выбавивъ єѣ зъ рукъ Турчина.
— Чому?
— Така краля, якъ Маруся, хиба якому полковникови або сотникови пристоить, а не тобѣ.
Проко̂пъ мовчавъ, а козакъ зъ Корсуня дальше говоривъ на ту саму тему.
— Отъ коли ты, якъ кажешь, діякономъ колись зо̂станешь,то ты значить трохи ученый! То й найлучше зробишь, если по̂йдешь зъ нами на Сѣчь. Тамъ швидко дослужишь ся чину старшины, а тогды пристойнѣйше тобѣ буде, зъ такою кралею повѣнчатись. Розумѣєшь?
Довго єще намовляли козаки Прокопа; довго во̂нъ думавъ, що почати… Тутъ жаль Марусю лишити, а тутъ и славы хотѣвъ бы зажити…
— Маруся зажде на мене! — рѣшивъ ся въ ко̂нци. — А такъ по̂йду на Сѣчь, научусь тамъ, якъ постояти за сво̂й ро̂дный край та якъ боронити свою дорогу во̂тчину во̂дъ поганого ворога! А коли дослужусь старшины, тогды верну до Марусѣ и зроблю ѣй и всѣмъ велику несподѣванку…
Три дни шукавъ и выпытувавъ отець Захарій по Чигиринѣ за Прокопомъ, що подѣвъ ся гдесь, немовь камѣнь упавъ у воду; але нѣхто не мо̂гъ о нѣмъ нѣчого сказати.
— Може ходивъ купати ся до Тясмина та утопивъ ся? — казали люде.
Нѣхто не знавъ, где подѣвъ бы ся молодый хлопець, и въ ко̂вци о. Захарій мусѣвъ вернути сумный зъ немилою звѣсткою до дому, надѣючись, що Проко̂пъ нѣ зъ сего нѣ зъ того не мо̂гъ на все пропасти, але чи скорше чи по̂знѣйше ненадѣйно верне домо̂въ.
Приѣхавъ отець до дому, засмутивъ тымъ Марусю и сестру єго Маланю. Всѣмъ здавалось въ смутку, що Проко̂пъ отъ-отъ гдесь надо̂йде. Але минали тыжнѣ та мѣсяцѣ и роки, а Прокопа якъ не було, такъ не було, и чутка всяка пропала про него. Въ ко̂нци стратили надѣю на єго поворотъ и рѣшили, що во̂нъ мусѣвъ гдесь запропаститись.
У шовково̂й зелени рясныхъ цвитучихъ садо̂въ бѣлѣє ясными хатами Богуславъ. Панує надъ нимъ гарный та милый часъ ко̂нця весны а початокъ теплого, пахучого лѣта зъ чудовыми романтичными вечерами.
По зелено̂мъ свѣжо̂мъ садѣ приходжуєсь Маруся зъ своєю любою подругою Маланою, обѣ молоди̂ и гарни̂ якъ весняни̂ цвитучи̂ цвѣтки рожѣ пахучои. Маруся вже трохи споважнѣла въ двайцято̂мъ роцѣ, а Маланя доперва розвиваєсь мовь пучокъ рожѣ въ погожій поранокъ. Проходжують ся и розмавляють приязно якъ звычайно що недѣлѣ по Службѣ Божо̂й або часомъ въ звычайный день по праци.
Нынѣ такожь недѣльный день.
— Знаешь, Маланю, — каже Маруся — вже буде пять роко̂въ, якъ пропавъ гдесь нашь Проко̂пъ. Черезъ три роки снивъ ся менѣ заодно майже но̂чь у но̂чь, а вже во̂дъ двохъ лѣтъ анѣ разъ не приснивъ ся менѣ, хоть и якъ я рада того и анѣ на хвильку не можу забути за него…
— А хиба теперь коли приснивъ ся тобѣ зновъ?— Приснивъ ся, дорога Маланю, сеи ночи! — крикнула весело Маруся.
— По якому-жь снивъ ся тобѣ, розкажи?
— Снилось менѣ, що гдесь стрѣчаюсьзъ нимъ ось-тутъ въ садѣ и ставъ говорити менѣ, що приѣхавъ по мене гдесь ажь зъ Кієва, кажучи: мушу взяти тебе зъ-во̂дси, а то незадовго Турки прийдуть и готови̂ тебе полонити. Дальше не тямлю, що снилось менѣ; знаю лише, що щось дуже гарного, и я дуже жалую за тымъ сномъ. И теперь той сонъ не може менѣ зъ головы выйти; во̂нъ мусить якесь значенє мати доконче…
— А Богъ єго знає! — мовила Маланя. — Часомъ сонъ не змилить и правду скаже, а часомъ сонъ отъ… мара. Поживемъ, такъ и побачимо.
На то̂мъ они замовкли и такъ мовчки по̂йшли безъ найменьшои цѣли ажь на конець приходского саду, по притыкавъ до широкого степу, розтягаючого ся непрозримымъ просторомъ. Въ то̂мъ мѣсци була брама выѣздна на головный шляхъ, що прорѣзувавъ степъ до Чигирина.
— Ходѣмъ та посѣдаемъ на валѣ! Зъ-во̂дтамъ такій гарный видъ на широкій зеленый степъ! Я дуже люблю оттакъ сидѣти на то̂мъ валѣ и дивитись въ безкрайный степъ и думати о щастю… — казала Маруся…
— Добре ходѣмъ, посѣдаємо тай подивимось! — згодилась Маланя.И обѣ выйшли на высокій валъ, що во̂дмежувавъ садъ во̂дъ степу, и посѣдали на зелено̂й густо̂й травѣ, що поросла по валѣ буйно та, задивились на степъ.
Довго сидѣли обѣ мовчки и вдивлювались въ далекій степъ. Въто̂мъ Маланя глянула на шляхъ…
— Охъ, Марусю, Крымцѣ[3] ѣдуть!
Маруся глянула на шляхъ и побачила трехъ вооруженыхъ ѣздцѣвъ, котрыхъ збруя полыскувала яснымъ блескомъ до сонця. Они були вже недалеко и здавалось, що прямують просто до приходскои брамы. Маруся черезъ хвилю ѣздцямъ пильно приглядалась.
— Налякала ты мене, Маланю, але то мабуть не Крымцѣ! Се щось такъ мовь-бы Запорожцѣ. Заждемо, то побачимо.
— А якъ то Крымцѣ, то що буде? Можебы дати знати людямъ?
— Нѣ, не спѣши, я тямлю добре Крымцѣвъ! Они такъ не ѣздять. А зрештою въ бѣлый день Крымцѣ не ѣхали бы, и то такъ якъ бачишь свобо̂дно собѣ степомъ…
— А я чогось бою ся тыхъ незнакомыхъ ѣздцѣвъ! — сказала сумно Маланя.
— Не бо̂й ся нѣчого, подруго! Дивись, вже выразно видко, що то не Крымцѣ, лише козаки!— А чому они ѣдуть тымъ шляхомъ, а не просто до мѣста?
— Се и менѣ дивно! — мовила Маруся.
И дѣвчата дальше приглядались ѣздцямъ зъ валу зъ-помежи деревины. Ѣздцѣ були вже досыть близко и дѣвчатъ зъ-поза деревъ запримѣтити не могли.
Ѣздцѣ зближились до брамы и позлазили зъ коней. Се були, якъ можна було по̂знати по одежи, Козаки-запорожцѣ. Зъ-помежи трехъ вызначавъ ся оденъ наймолодшій лѣтъ двайцяти пяти зъ невеличкимъ чорнымъ вусомъ. Во̂нъ бувъ одѣтый цѣлкомъ во̂дмѣнно во̂дъ прочихъ двохъ. Убо̂ръ такъ на нѣмъ якъ и на єго кони бувъ дорогій, не простый, гафтовоный золотомъ и срѣбломъ. Рукоята шаблѣ и пистолєто̂въ мигтѣли во̂дъ дорогихъ каменѣвъ, котрыми були повысаджувани̂. Можна було догадуватись, що се козацкій старшина той молодый и дуже уродливый юнакъ.
По̂дъѣхавши по̂дъ саму браму, они позлазили зъ коней и стали стрѣпуватись зъ пылу, во̂дъ котрого ажь посѣрѣла ихъ одежа и все.
— Мабуть зъ далекои дороги — шептала Маруся Маланѣ, — коли такъ запорошились…
— Але чого они приѣхали до насъ?
— Може мають яке важне дѣло до батька священика, хто ихъ знає… Отъ мовчи лишь! Побачимо, що дальше буде…Въ то̂мъ старшина козацкій глянувъ на валъ, а быстрый поглядъ єго стрѣнувъ ся зъ поглядами застрашеныхъ дѣвчатъ. Дѣвчата змѣшали ся.
— Доброго здоровя, дѣвчата! — поздоровивъ старшина козацкій.
— Дай Боже! — ледво выповѣла боязко и соромно Маруся.
— А чи застали мы дома отця Захарія? — пытавъ козакъ.
— Застали!… — во̂дповѣла Маруся.
— Може-бъ вы зъ ласки своєи позволили въѣхати намъ въ дво̂ръ та звелѣли отворити браму! — просивъ козакъ.
Дѣвчата якъ двѣ пташки пурхнули зъ валу
— Заразъ! — во̂дозвалось за ними.
За хвилю старый дѣдъ во̂дчинивъ браму и козаки уво̂йшли на просторе подво̂рє. Они пустили конѣ, а старшина козацкій, шепнувши щось до товаришо̂въ, лишивъ ихъ середъ подво̂ря, а самъ по̂йшовъ до рундука, где стояли дѣвчата.
— Просимо близше всѣхъ! — промовила румянѣючи Маруся. — Але отець Захарій тепер въ церкви, тому єсли не пильно вамъ, просимо до господы во̂дпочати, бо вы певно зъ далекои дороги.
Козакъ, зближаючись до дѣвчатъ, чогось мѣнивъ ся издавалосьдрожавъ цѣлымъ тѣломъ; видко було, що бажавъ вымовити щось, але не мо̂гъ. Коли же вступивъ на рундукъ, глянувъ быстро въ очи Марусѣ.
— Марусю, сестро, вы не по̂знали мене?…
— Проко̂пъ! Проко̂пъ! — крикнули дѣвчата.
И кинулись въ обо̂ймы собѣ.
По довго̂й хвили отямились и успокоились зъ надзвычайного и ненадѣйного та радо̂сного зворушеня и по̂йшли всѣ до хаты, а за ними и прочи̂ два Запорожцѣ.
— Се мои товарышѣ! — представлявъ ихъ Проко̂пъ. — Микита Безконечный и Володимиръ Свищь.
Сонце заходило ясно и золотило своими промѣнями вершки деревъ и продиралось помежи зелень та освѣчувало громаду людей, що сидѣли въ садѣ на грубыхъ дубовыхъ лавахъ кругомъ грубого стятого пня, що служивъ за сто̂лъ. То були отець Захарій, Маруся, Маланя, Проко̂пъ и два козаки. Старшина Проко̂пъ оповѣдавъ имъ про свою долю зъ завзятымъ запаломъ.
— Хто то бувъ бы надѣявъ ся, що ты, сыну, на Сѣчь по̂йшовъ доброво̂льно?! Мы думали, що ты попавъ ся где въ турецки̂ руки, або где загинувъ. Досыть наробивъ ты намъ смутку та журбы, але теперь и щедро розвеселивъ! — казавъ радѣючи о. Захарій.Вже давно но̂чь лѣтна загостила на землю.
На приходствѣ все спало, лише Маруся зъ Прокопомъ проходжувались по садѣ та розмавля ли про те, що було, та про те, що буде. Соловейко тьохкивъ, розливаючи сво̂й чистый голосъ по садѣ и далеко̂й околици.
— Въ то̂мъ, що ты по̂йшовъ, Прокопе, на Сѣчь, — говорила Маруся — єсть щось загадочного…
— Зъ-во̂дки ты се можешь вносити?
— Слухай, нѣ зъ сего нѣ зъ того взяти лишити все и по̂йти въ козаки! Адже тобѣ нѣхто зъ насъ не дошкулявъ, щобъ тобѣ годѣ було ажь выдержати?
— Правда твоя, дорога Марусю, що здавалось не мавъ я причины утѣкати до козако̂въ; але она була…
— Скажи, яка?
— Я дуже бажавъ научитись боронити своє мѣсто, сво̂й наро̂дъ и край во̂дъ лютого ворога бисурмена, котрый сто̂лько лиха наробивъ намъ; ну, а того научитись можна було лише на Сѣчи. А що бо̂льше, я бажавъ водо̂мститись на Туркахъ и вже неразъ я пробувавъ своєи силы и хоробрости та не одного Турка положивъ на вѣки ось тою вѣрною шаблюкою!
— Ну, тай ты черезъ тоє по̂йшовъ на Сѣчь? — Нѣ, не се одно приневолило мене, лише еще й друге…
— Що таке?
— Бачишь, коли я ставъ розумнѣйшимъ, я все бачивъ, що тво̂й батько дуже нерадъ, що я мавъ бути твоимъ судженымъ. Во̂нъ, правда, укрывавъ ся зъ тымъ дуже, але я таки тоє неразъ доглянувъ и досвѣдчивъ. Лише тоє, що я выратувавъ тебе зъ рукъ Турчина, приневолювало єго дивитись на мене якъ на будучого свого зята, и во̂нъ дуже грызъ ся тымъ, що простый мѣщукъ буде священика зятемъ…
— Я о чо̂мсь подо̂бно̂мъ и думати нѣколи не могла…
— Ну, бачишь! Отже, щобъ не грызти цѣле житє нашого батька моимъ простымъ родомъ, постановивъ я по̂йти хотьбы на Сѣчь и заживши тамъ славы и чину, повернути и тогды смѣлѣйше попросити о твою руку…Такъ менѣ немовь щось велѣло зробити. Єслибъ не оно, бувъ бы я не пойшовъ.
— А бачишь, я знала, що мусѣла бути якась причина, якъ лише я нынѣ довѣдалась, що ты доброво̂льно по̂йшовъ на Сѣчь и що се мене трохи грызло и непокоило. А теперь дивуюсь великимъ дивомъ, якъ ты мо̂гъ выдержати майже пять лѣтъ, не заглянувши до насъ!…
— Постановивъ я доти не давати знати о собѣ, доки не дослужусь старшеньства. А отъ бачишь, я дослуживъ ся и вернувъ…
— И не кортѣло тебе бодай побачити зъ насъ котрого?
— Чому не кортѣло? Але бачишь, постанова вытревати и во̂йскове строге житє не допускали мене до токои крайности. А зрештою, я хоть бувъ далеко во̂дъ васъ, але все знавъ, що дѣє ся у васъ дома.
— По якому-жь ты знавъ?
— Два разы въ ро̂къ приѣздивъ на Сѣчь оденъ тутейшій жидъ Янкель, и я єго все выпытувавъ ся о васъ…
— Ну, бачишь, а во̂нъ про тебе нѣчого нѣгде не згадувавъ!…
— Бо во̂нъ не знавъ мене…
И довго еще они говорили и любовались одно другимъ, ажь стало сѣрѣти на всходѣ, соловейко затихъ и все.
— Ну, голубко, иди, кладись спати! Вже свитає онъ! — сказавъ Проко̂пъ.
— А я и не зглянулась, где но̂чь подѣлась и не знати, доки тутъ говорила бы я зъ тобою.
— Наговоримо ся єще, голубко! Буде досыть часу…
— Ага, я й забула, що ты зъ далекои дороги и змученый! Иди-жь, иди и положи ся въ захо̂дно̂й свѣтлици! Тамъ вже постелено для тебе…
Попращались и по̂йшли спати.
Въ мѣсяць опо̂сля говорили люде въ Богуславѣ про величаве весѣлє, що заповѣдалось на-по жнива.
— Отець Захарій выдає свою уродливу Марусю за Чигириньского сотника козацкого Прокопа! — казали.
И справдѣ, у отца Захарія лагодились до великого празнику весѣльного; ладились якъ можна до того великого законного свята. А молоди̂, Проко̂пъ и Маруся, радѣли невымовно. Тѣшивъ ся и отець Захарій та й Маланя. И всѣ ждали нетерпеливо того часу, коли заспѣвають молодымъ „Ісаіє, ликуй!“
Разъ по̂дъ вечеръ, коли Проко̂пъ сидѣвъ зъ Марусею и Маланею въ садѣ, прийшли товаришѣ-козака до нихъ.
— Знаєшь, брате Прокопе, — мовивъ Свищь — я маю охоту забѣгнути зъ-во̂дси до Кієва. Я маю тамъ родича одного, зъ котрымъ хотѣвъ-бы я побачитися…
Се говоривъ во̂нъ зъ якоюсь нетерпеливостію и невдоволенємъ, споглядаючи незамѣтно на гарну Марусю.— А ты, Микито, такожь хочешь где(нерозбірливий текст) ти? — запытавъ Проко̂пъ.
— Думаю, не думаю, а скажу тобѣ п(нерозбірливий текст) що козакови не яло ся такъ сидѣти тутъ бе(нерозбірливий текст)но. Нудить ся страшно бачишь, такъ що(нерозбірливий текст)ше, щобъ не знати що, не всиджу тутъ. То(нерозбірливий текст) иншого! Ты залюбленый тай тобѣ весело(нерозбірливий текст) а менѣ єй-Богу дуже нудно при тобѣ…
— И куда-жь тѣ думаєшь поѣхати?
— Отъ ѣде Свищь до Кієва та и я (нерозбірливий текст) хоту поѣхати зъ нимъ, радъ побачити тоє (нерозбірливий текст) наше мѣсто, бо сказавши по правдѣ, я въ (нерозбірливий текст)градѣ вже бувъ, а въ Кієвѣ еще нѣколи… (нерозбірливий текст) нудьгу розвѣю тымъ…
— То добре, — сказавъ Проко̂пъ, — (нерозбірливий текст) незадержѣть ся тамъ довго та на весѣлє повер (нерозбірливий текст)
— Повернемо, повернемо, такого пра(нерозбірливий текст) не пропустимо! Єсть еще часъ, по̂втора мѣ(нерозбірливий текст)
— Ну, ну, лише боюсь, щобъ вы часо(нерозбірливий текст) Сѣчь не заблудили! казавъ усмѣхаючись Пр(нерозбірливий текст)
— Справдѣ кучно дуже за товариство(нерозбірливий текст)ле того не зробимо! — во̂дповѣвъ Микита.
Попращали ся зъ всѣми и во̂до̂йшли.
— А гостинця незабудьте купити въ (нерозбірливий текст) дядьку! — говорила за ними въ слѣдъ смѣ(нерозбірливий текст) Маланя.
— Не обѣцюю гостинця привезти! — (нерозбірливий текст) во̂дходячи Микита. — Єслибъ такъ зъ Царе(нерозбірливий текст) то скорше, а въ Кієвѣ не знаю, чи знайшовъ бы ся якій…
По двохъ тыждняхъ вернули козаки зъ Кієва. Проко̂пъ глянувъ на Микиту и сплеснувъ въ долонѣ.
— А се що тобѣ, Микито?!
— Та се, що бачишь!
— Ты-жь где лѣве око подѣвъ?
— Вылѣзло скажене…
— Где?
— Въ дорозѣ, брате, розпрощавъ ся я зъ нимъ та добре що зъ лѣвымъ; а то колибъ зъ правымъ, не мо̂гъ бы я нѣ стрѣляти нѣ цѣлити…
— По якому-жь ты стративъ єго?
— Отъ бачь ко̂лько я зъ бисурменомъ бивъ ся, та завсѣгды на цѣло выйшовъ, а то на гладко̂й дорозѣ позбувъ ся ока.
— Та якже, кажи?!
— Въ половинѣ дороги мы заночували. Я досвѣта пробудивъ ся, ажь бачу нема мого коня… По̂йшовъ я въ степъ за нимъ, єще рано було, доперва сѣрѣло, а Свищь спавъ твердо. Я знайшовъ коня далеко во̂дъ насъ ажь въ кущахъ, що починають зъ-во̂дси тягнутись вже до Днѣпра. Сѣвъ я на него, ѣду тай дивлюсь, по якому мо̂й ко̂нь мо̂гъ во̂до̂йти во̂дъ мене, коли я тримавъ єго на турецко̂мъ арканѣ, а во̂нъ не мо̂гъ спуститись самъ. Отъ такъ думаю, ажь тутъ лусь! и турецка стрѣла застрягла менѣ въ око.
— Проклятый бисурменъ! — крикнувъ Проко̂пъ.
— Нѣ, то не бисурменъ стрѣливъ, лише Свищь-товаришь!
— Убити хотѣвъ тебе?
— Не мене, а дрохву, що на той часъ летѣла надо̂мною, и мѣсто дрохвы поцѣливъ мене не хотячи…
— Ото немила пригода! — замѣтивъ Проко̂пъ.
— То за тоє, що вы гостинця не обѣцяли! — промовила насмѣшковато Маланя.
— Може и за тоє…
— А я зъ гостинцями вернувъ! — сказавъ Свищь и вынявъ зъ сакви гостинцѣ та ставъ роздавати.
Марусѣ давъ дорогого турецкого шовкового нашийника, котрый мѣнивъ ся ро̂жными барвами дорогихъ каменѣвъ, на серединѣ зъ великою звѣздою золотою. Прокопови подавъ великого срѣбного кишеневого нѣмецкого годинника, а Маланѣ такожь нашийника, лише не такого дорогого якъ Марусѣ.
— Се на памятку нехай будуть ти̂ гостинцѣ, якъ друживъ ся зъ гарною кралею сотникъ чигириньскій Проко̂пъ! — сказавъ въ ко̂нци Свищь.
Они подякували за гостинцѣ.— А теперь — промовивъ Проко̂пъ — заждете вже тыхъ ко̂лька тыжнѣвъ и послужите менѣ боярами, братцѣ мои, а тамъ дальше лишимо Богуславъ и переселимось въ Чигиринъ…
— Менѣ може на жаль и не доведе ся побути на твоимъ весѣлю! — сказавъ Свищь.
— А тожь чому?
— Ось того тыждня мушу вертати въ Кієвъ. Тамъ ждуть мене дуже важни̂ справы родинни̂…
— А хиба не справишь ся зъ ними за мѣсяць?
— Не знаю, брате! Я поѣду и буду старатись всѣми силами справитись якъ найскорше; але єсли менѣ не доведе ся вернутись на часъ, то выбачай, друже! Обо̂йдешь ся и безъ мене, а я мушу ѣхати…
— Шкода, засмутивъ ты мене симъ,товаришу! А може бы ты, коли вже такъ, постаравъ ся справитись такъ, щобы передъ весѣлємъ ты бувъ у насъ?
— Буду всѣми силами старатись! — сказавъ Свищь и кутики єго устъ усмѣхнулись незамѣтно.
И того таки тыждня вернувъ Свищь назадъ до Кієва.
— Знаєшь, дорогій Прокопе, тво̂й товаришь Свищь чомусь не подобає ся менѣ! — казала разъ Маруся до Прокопа. — Во̂нъ якійсь дуже загадочный хотяй и щирый та приязный чоловѣкъ. А найбо̂льше звернуло у него мою увагу тоє, що въ такихъ хвиляхъ поважного настрою во̂нъ здає ся лукаво усмѣхавъ ся…
— Гмъ, дивно во̂нъ тобѣ представляє ся, дорога Марусю! Я зъ нимъ проживъ пять роко̂въ и знаю навѣть зъ тяжкихъ досвѣдо̂въ, що во̂нъ дуже щирый и жичливый чоловѣкъ, а до того всего дуже вѣрный товаришь. Тобѣ во̂нъ може выдаватись не такимъ, але я єго дуже добре знаю…
— Може бути, що такъ менѣ выдавъ ся, та ты лучше єго знаєшь…
— А знаєшь ты, пане сотнику, — говоривъ разъ Микита Прокопови — про що я до̂знавъ ся въ Кієвѣ?
— Про що?
— Про тоє, що нашь Свищь єсть шляхоцкій сынъ, якійсь паньскій накорѣнокъ…
— Що ты кажешь?
— Тоє, що чуєшь!
— И може-жь се бути правда?
— Микита коли каже про що, то лише правду! И во̂нъ дальше щось шептавъ Прокопови до уха.
— Та нехай! перебивъ єго Проко̂пъ. — Нехай буде собѣ во̂нъ якійсь паньскій накорѣнокъ, але козакъ зъ него хоробрый, нема що казати!
— Що зъ того, коли я до такого не маю найменшого довѣря! И коли въ Сѣчи до̂знають ся, що во̂нъ ляхъ, такъ тогды во̂нъ не нашь…— Є, то все пусте! — махнувъ рукою Проко̂пъ. — Чому довѣря не можешь мати до него? И не потребуєшь въ ко̂нци мати єго, бо во̂нъ не може пошкодити зрадою анѣ тобѣ анѣ менѣ анѣ товариству нашому…
— Хто знає! Та нахай буде по твому! Але єще одно дивно менѣ! Може и ты зауважавъ?
— Що такого?
— Самъ кошовый не має то̂лько грошей, якъ Свищь! У него всегда грошѣ на грошѣ и нѣколи не лучилось такъ, щобъ во̂нъ бувъ безъ грубыхъ грошей.
— Се пусте, Микито!
— Для тебе нехай буде пусте, а для мене оно замѣтне…
И Микита глянувъ однимъ окомъ зъ по̂длоба на Прокопа, замовкъ и бо̂льше нѣчого не згадувавъ про Свища.
А Прокопа трохи непокоило тоє, що довѣдавъ ся во̂дъ Микиты про Свища. Але якъ ставъ собѣ все пригадувати зъ єго житя, то переконавъ ся, що у него не було нѣколи нѣчого такого, щобъ кидало подо̂бне свѣтло на єго особу. Се въ ко̂нци успокоило єго.
Весело на приходствѣ въ Богуславѣ.
Нынѣ розпочало ся весѣлє Марусѣ, а завтра має вѣнчати єѣ зъ Прокопомъ самъ благочинный[4] зъ Чигирина, що нарочно на се торжество приѣхавъ зъ Богуслава.
Весело и гарно отже на приходствѣ. Бандуры гудять, а гостѣ-запорожцѣ танцюють по̂дъ ихъ музику завзято, ажь земля по̂дъ ними стогне. Якъ просторе приходске подво̂рє, такъ цѣле биткомъ набите народомъ. Перше мѣсце займають теперь славни̂ козаки, що прибули зъ Сѣчи нарочно сюды на весѣлє, а проче мѣщане Богуславски̂.
Кругомъ подво̂ря стоять довги̂ столы, заставлени̂ ѣдою и ро̂жными напитками, а по серединѣ музуки и танцѣ. Веселить ся народъ, радѣють и наши̂ молоди̂ та и отець Захарій чує ся якось инакше, веселѣйшимъ. Розвеселеный якось на дусѣ и скрѣпленый на силахъ, радує ся зъ гостями у просторыхъ приходскихъ свѣтлицяхъ.
Во̂дъ полудня ажь за по̂вно̂чь бренѣли бандуры, танцювали козаки и бавились гостѣ, ажь въ ко̂нци утома и хмѣль побороли всѣхъ! Где хто бувъ, тамъ и лишивъ ся, тамъ и захропѣвъ твердымъ сномъ. Заснули всѣ ти̂, що були на подво̂рю, и ти̂, що забавлялись въ свѣтлицяхъ. Заснувъ и цѣлый Богуславъ, якъ єще нѣколи.
Мало свитати, якъ мѣсяць сховавъ ся за густи̂ темни̂ хмары и въ ту мить по̂тьму ночи облила кровава червона зоря зо̂ всходу. Здавалось, що се сонце сходило; але сонце не має такого кровавого свѣту… Отъ и кровава тая ясно̂сть розширяє ся все бо̂льше; чути якійсь гомо̂нъ, якійсь шумъ надземный… Се палає великимъ пожаромъ вже изъ всѣхъ сторо̂нъ Богуславъ, немовь бы знаходивъ ся середъ великого пекла. Якъ той злодѣй все дальше и дальше посуває ся пожежа и вже обняла цѣле мѣсточко, и ось палають вже приходски̂ будынки и церковь, а скро̂зь тихо, а народъ спить и на будить ся… Ой, черезъ те проспить во̂нъ свою долю!…
Єще хвилю було тихо и стало дуже ясно, а небо захмарене почервонѣло багряницею и напрясно зо̂ схо̂днои стороны розлягъ ся переразливый крикъ и верескъ та незвычайна метушня.
— Турки! Турки! — закричали ти̂, що пробудились перши̂.
— Ратуйте! Вставайте! — голосили други̂ въ розпуцѣ.
А Турки справдѣ сыпались якъ шаранча на спячій безъ тямки народъ.
За хвилю счинилось щось дуже страшного, не до оповѣдженя.
Дики̂ лицарѣ сходу рубали шаблями и стрѣлами розо̂спаный народъ. Настала пекольна метушня межи сонными и ворогами, все збилось мовь въ одну масу и давило та нищило одно другого. Крикъ нашихъ и верескъ Крымцѣвъ заглушували метушню и рухъ. Кипѣло все мовь въ горшку, все заворушилось мовь порухани̂ муравли̂ въ муравлиску. А Турки все налѣтають та налѣтають и скошують головы, а то ловлять утѣкаючихъ на арканы, то зновъ доѣжджають наши(нерозбірливий текст) ко̂нця ко̂ньскими копытами. Хто борониться завзято, хто спустивъ ся на „все одно“, а гдеяки̂ розбѣгають ся въ розтечь, куды очи несуть, хотя(нерозбірливий текст) вызволитись зъ того передвчасного пекла.
Завзято дуже герцюють гостѣ козаки зъ шаблями по то̂мъ пеклѣ, рубають ворога, ажь страшно глянути, а на чолѣ всѣхъ бє ся люто Проко̂пъ. Во̂нъ высилює ся зъ послѣднихъ силъ, але дарма. Поганцѣвъ сотнѣ єсть, а ихъ заледви ко̂лькадесятьохъ. А межи ними заразъ коло Прокопа стоить зъ козацкою шаблюкою и Маруся и також кладе бисурмено̂въ.
— Глянь, Прокопе! — крикнула, вказую(нерозбірливий текст) передъ себе Маруся. — Онъ бачишь, Свищь же(нерозбірливий текст) просто на насъ зъ якимсь Туркомъ!
— А и справдѣ! — глянувъ Проко̂пъ и въ (нерозбірливий текст) хвилю охнувъ зъ болю и поваливъ ся на землю.
Маруся то̂лко що хотѣла глянути на до̂л(нерозбірливий текст) що сталось Прокопови, якъ нечайно петля турецкого аркана стиснула єѣ за шию, потемнѣло (нерозбірливий текст) вь очахъ и дальше стратила притомно̂сть.И на то̂мъ Турки ско̂нчили сво̂й нападъ; до полудня не було вже ихъ и видко анѣ одного. Якъ прийшли напрасно-ненадѣйно,такъ и вернули напрасно въ ту хвилю, коли поваливъ ся Проко̂пъ во̂дъ поганьскои стрѣлы у сто̂пъ своєи Марусѣ.
Того дня весело якось дивилось сонечко на збуреный по части пожежею Богуславъ, клонячись до заходу. Оно мовь смѣялось зъ горя бѣдного народу. Межу иншими ходить по подво̂рю, по згарищахъ, посивѣлый прибитый тяжкимъ горемъ отець Захарій; во̂нъ ажь почорнѣвъ зъ журбы.
— Отъ, якъ зако̂нчилось весѣлє моєи єдинои потѣхи на немо̂чни̂ лѣта, Марусѣ! Сумно зако̂нчилось! Навѣть нѣхто не надѣявъ ся такого! — говоривъ немовь до людей, немовь до себе отець Захарій.
— Кобы були бодай злучились закономъ! — говорили сумуючи люде.
— А то не знати, що сталось зъ ними? — пытавъ вже може десятый разъ отець Захарій. — Ихъ певно не убито, лише забрано въ неволю, бо межи трупами нема анѣ Марусѣ анѣ Прокопа анѣ Маланки, лише ко̂льканайцятьохъ козако̂въ, а межи ними весѣльный бояринъ Прокопа, слѣпый Микита! — во̂дповѣдали люде.
— Га, така воля Божа! — шептавъ отець Захарій. — Мабуть не доведе ся менѣ умерти при своѣй родинѣ… Та слава Тобѣ, Боже, и за тоє!А сонце вже заходило и грало ся послѣдними яркими промѣнями по сивоволосо̂мъ богуславско̂мъ священику Захарію.
На мягко̂мъ дорого̂мъ турецко̂мъ килимѣ въ чудово гарно̂й богато̂й гаремно̂й комнатѣ сидить єще молода двайцятько̂лька лѣтна туркиня. Она дуже гарна. Лице єи мовь кровь зъ молокомъ, приятне, лаго̂дне, нѣжне; чорни̂ велики̂ очи такъ и сяють милымъ блескомъ, а надъ ними мовь шовкови̂ шнурочки чорни̂ ро̂вни̂ брови. На лици ледви можна доглянути у неи сумъ; якесь хиба умученє, хиба пригнобленє. Бѣлу якъ снѣгъ єи шию обвиває дорогоцѣнный нашийникъ, зъ котрого мовь искры сыплять ся во̂дъ дорогихъ самоцвѣтныхъ камѣнѣвъ, а по серединѣ нашийника блыщить ярко щиро-золота звѣзда. На тонкихъ єи пальцяхъ сяють такожь перстенѣ и золоти̂ обручки. Убрана въ легке шовкове одѣнє, котре здає ся цвите живо во̂дъ чудовыхъ та пахучихъ цвѣто̂въ.
Се запахъ справдешнихъ цвѣто̂въ, во̂дъ котрыхъ ажь зелено въ просторо̂й комнатѣ. Комната та по̂сля всхо̂дного звычаю дуже фантастично украшена. Часть єи украшають дороги̂ бамбусови̂ меблѣ, выбивани̂ ро̂жноцвѣтными шовками, оковани̂ та украшени̂ золотыми и срѣбными окрасами. Друга часть заставлена зеленею великихъ вазоновыхъ цвѣто̂въ, що выглядало мовь якій райскій гайокъ. Тутъ зелень и свѣжо̂сть та холодъ, що ажь мило. Межи цвѣтами, що сягають высокои стелѣ, суть во̂льни̂ мѣсця, немовь доро̂жки, по котрыхъ можня переходжуватись. Межи вазонами на зеленыхъ гилькахъ висять золоти̂ клѣтки зъ спѣвучими птицями, що своимъ нѣжнымъ надземскимъ щебетанємъ заводять чоловѣка въ якійсь милый споко̂йный и сумный чаро̂вный настро̂й. Скро̂зь тутъ видко велике богатство и щедру розко̂шь.
Але видко, се все байдужне молодо̂й туркинѣ. Не тѣшить ся она тымъ, коли сидить якась сумна и невдоволена.
По̂днеслась у одно̂й стѣнѣ заслона и зъ сусѣднои комнаты уво̂йшовъ вже старшій панъ-турокъ Абдуль-паша. Єму буде около пятьдесять лѣтъ, але мимо того во̂нъ еще досыть кремезный и видко енерґічный. Во̂нъ по̂до̂йшовъ до лежачои туркинѣ, котра безъ найменшого враженя звернула на него свою увагу.
— И ты все такъ не перестаєшь сумувати, моя птичко райска? — промовивъ во̂нъ. — Скажи менѣ, чого ты сумуєшь? Чи недостає може тобѣ чого? Самъ Аллахъ бачить, що маєшь все, чого лишь душа твоя забажає; и чого-жь сумовати?Она глянула на него благаючимъ нѣжнимъ поглядомъ.
— Правда, — сказала — нѣчого менѣ не бракує! Маю я велики̂ розкошѣ и все, чого лише душа моя забажає; то̂лько еще кро̂мъ чого иншого не достає менѣ одного…
— А тожь чого?
— Волѣ менѣ бракує!
— А якоижь ты еще волѣ хочешь? Чи єще мало єи маєшь, чи за малый тобѣ гаремъ и за мало тобѣ моихъ палатъ? Адже єсть у мене такихъ райскихъ красавиць трийцять, а нѣ одна не користає ся такою великою волею, якъ ты! Тамтымъ лише часомъ во̂льно выходити зъ гарему, а тобѣ всегда…
— Куда жь тутъ єсть выходити? Навѣть до великого саду, обведеного высокимъ муромъ, не во̂льно выйти менѣ, панѣ цѣлого твого гарему…
— То черезъ тоє ты сумуєшь вѣчно?
— Не то̂лько, але єще менѣ само̂й одно̂й а нѣ на крокъ не во̂льно выйти; вѣчно стережуть мене твои нево̂льницѣ! А я часомъ бажала-бъ сама по̂йти собѣ у тихій садъ та побути на самотѣ…
— Хиба ты тутъ не на самотѣ, коли схочешь?
— Тутъ менѣ вже, скажу тобѣ, просто обридло…
— Ну, єще и тоє для тебе зроблю, моя найлюбѣйша птичко, и во̂дъ теперь позваляю тобѣ само̂й выходити зъ гарему и приходжуватись по велико̂мъ садѣ; лише стережись, щобъ якій мужчина не побачивъ лиця твого!
— Дякую тобѣ за се! А теперь скажи менѣ, куда се ты выбираєшь ся?
— Скажу, лише скажи менѣ, че бо̂льше вже не будешь сумовати?
— Покищо нѣ, хиба за тобою, коли поѣдешь! Отже куда ѣдешь?
— Ѣду до Царгороду. Великій панъ нашь Султанъ завзыває мене за якимись стравами…
— А на довго?
— Не знаю, може на мѣсяць…
— Охъ, якій-же довгій часъ, мѣсяць!
— А може скорше справлю ся…
— Ага, а скажи менѣ еще, по̂дъ чиимъ ты мене тайнымъ надзоромъ лишаєшь?
— Подъ надзоромъ великого пророка Аллага…
— Та нехай! — махнула туркиня байдуже рукою.
Абдуль глянувъ на ню якимсь дивнымъ гейбы лукавымъ зоромъ, попращавъ ся зъ нею и выйшовъ.
— Охъ,Господи, — промовила Туркиня до себе — волѣла-бъ я сей разъ бути мужчиною, нѣжь женщиною. На женщину задивляють ся всѣ якъ на по̂двластне сотворѣнє, а се дуже дивно и болючо… Она упослѣджена и позбавлена майже всѣхъ правъ людины, она есть вѣчною нево̂льницею-рабинею мужчины. А здає ся, що оно не повинно такъ бути! Тажь женщина повинна во̂дгрывати въ семейно̂мъ житю далеко бо̂льшу ролю во̂дъ мужчины, бо она потрафить те, що и мужчина и єще може бо̂льше и може посѣдати єще благороднѣйши̂ чувства… Такъ не повинно бути, и якъ не теперь, то маю надѣю, що бодай за сотки лѣтъ женщина выбє ся зъ ярма мужчины, що выбє ся на самосто̂йну волю… Якъ подумаю собѣ, що я дала зъ себе зробити, то сама собою гиджусь! Я була повинна згинути, а не податись якъ безсильна билинка. Красше було-бъ згинути! Нѣ, може-бъ я була и не далась та радше згинула, але одна гадка перемогла мене, гадка, що може я щось зможу зробити хосенного дла мого народу…
Во̂дтакъ она встала, перейшла ся ко̂лька разо̂въ по комнатѣ и выйшла въ ти̂ дверѣ, що передъ хвилею Абдуль.
Вже сонце зъ-укоса во̂дъ заходу заглядало въ зеленый густый кипарисовый садъ, по котро̂мъ нынѣ доволи нагулялась мовь птичка на воли молода туркиня-панѣ и найгарнѣйша та найяснѣйша перла гарему пашѣ Абдуля. Она перебрана въ простый стро̂й рабинѣ, и лише дорогій нашийникъ зраджує, що она не єсть нею. Цѣлый часъ гуляє она сама по то̂мъ просторо̂мъ садѣ, бо нынѣ першій разъ отворено ѣй до него вхо̂дъ. Въ нимъ не була до нынѣ єще нога женщины, и бо̂льше нѣчия, кро̂мъ пашѣ та старого огородника и часомъ робо̂тнико̂въ.
Переходячись по городѣ, молода перла гарему все змагалась ити бо̂льше въ захо̂дну сторону саду, мовь що тягнуло єѣ тамъ.
— Чи буде коли конець города въ то̂й сторонѣ? — пытала вже утомлена сама себе и все спѣшила дальше…
Въ конци зъ-помежи деревины зазеленѣвъ густый шуваръ, а тамъ дальше побачила она чудову долинку, въ котро̂й мовь велике кругле зеркало блыщало озеро, по котро̂мъ плывали бѣлѣйши̂ во̂дъ снѣгу довгошии̂ лебедѣ.
— Ахъ, якъ тутъ гарно! — скрикнула туркиня и глянула дальше передъ себе та спинилась.
На друго̂й сторонѣ за озеромъ, вже по̂дъ самымъ высокимъ муромъ, стояла невеличка хатина зъ малыми дверцями и во̂концемъ, а по̂дъ нею сидѣвъ на земли, по̂добравши ноги, старый зъ довгою сивою бородою Турокъ. Во̂нъ щось остривъ, а побачивши туркиню, чогось немовь затревоживъ ся.
— Хто ты такій?! — крикнула до него туркиня, заслонивши лице своє долонями.
Во̂нъ мовчавъ.
— Кажи, хто ты такій?!— Я огородникъ сего саду, а хто тобѣ позволивъ вступити въ него? Тажь за се жде тебе неминуча смерть! — заговоривъ огородникъ.
— Во̂дъ кого? Може во̂дъ тебе? — запытала смѣючись туркиня.
— Нѣ, не во̂дъ мене, але во̂дъ нашого найяснѣйшого пана…
— Е, якъ во̂дъ него, то се нѣчого! Пан(нерозбірливий текст) свого пана не боить ся…
Старый, почувши ти̂ слова, ставъ мовь громомъ раженый. Во̂нъ замѣтивъ на нѣй дорогій нашийникъ и по̂знавъ, що се не проста рабиня. Не мо̂гъ слова промовити.
— Чого ты замовкъ? — запытала туркиня. — Не лякай ся мене, лише покажи менѣ, куда можна перейти на ту сторону до тебе!
За хвилю була она вже на друго̂й сторон(нерозбірливий текст) озера коло огородника. Довшій часъ розмовляла про щось зъ нимъ.
— Менѣ здає ся, що ты, дѣду, христіянинъ? — промовила.
— Такъ, я христіянинъ-нево̂льникъ! Вже трийцять лѣтъ перебуваю тутъ въ неволи…
— Я во̂дъ разу по̂знала, що ты не турок а то̂лько правдивый типъ козака…
Старый здивувавъ ся, почувши таке.
— Чому дивуєшь ся? — продовжала она дальше. — Не дивуй ся, сво̂й свого духомъ по̂знає! Я такожь христіянка и такъ якъ и ты нево̂льниця…
Старый зрадѣвъ мовь мала дитина, а опо̂сля нечайно засумовавъ.
— Шкода тебе такои молодои! — сказавъ.
И дальше стали они говорити своєю ро̂дною мовою.
— И не забувъ ты, дѣду, говорити по нашому за сто̂лько лѣтъ тутъ въ неволи?
— Не забувъ и до смерти не забуду нашои мовы! Вже пятьнайцять лѣтъ, якъ чувъ я наше ро̂дне слово, и думавъ, що не доведе ся менѣ бо̂льше почути єѣ; тожь я дуже щасливый ось теперь, почувши ту мову во̂дъ тебе. Менѣ здає ся, що я въ ро̂дно̂мъ краю…
— То ты єще молодымъ, дѣду, до̂ставъ ся до тои гаспедскои неволѣ?
— Молодымъ єще! Мавъ я тогды трийцять лѣтъ, коли напали на наше село въ Кієвщинѣ Турки, спалили єго и мене взяли въ неволю. Мавъ я молоду жѣнку и двоє дѣточокъ та до нынѣ не знаю, чи они лишились живи̂, чи забрано ихъ Въ неволю, чи що…
— А не було нагоды, коли ты бувъ молодшій, утечи якось зъ неволѣ?
— Нѣ, не було? Пятьняйцять лѣтъ бувъ я закованый въ велико̂мъ суднѣ весляремъ на морю и зъ-во̂дтамъ дуже трудно було утечи. А во̂дтакъ переселено мене сюды за огородника и тутъ мабуть доведе ся менѣ и умерти…
Она тяжко зо̂тхнула и засумувала.
— Такъ ты, кажешь, дѣду, зъ Кієвщины? — промовила.
— Зъ Кієвщины!
— Я такожь зъ Кієвщины, зъ мѣсточка Богуслава, священика донька Маруся. Вже третій ро̂къ мучусь въ то̂й неволи. Хотяй я панею цѣлого гарему и маю всяки̂ выгоды и розкошѣ, але все тоє не тѣшить мене; мои гадки всѣ на нашо̂й славно̂й нещасно̂й Украинѣ. Малою єще я була, тому вже буде тринайцять лѣтъ, ти̂ прокляти̂ бисурмены взяли въ неволю мою маму дорогу, а передъ трема роками въ самъ день мого весѣля въ переддень мого вѣнчаня зъ Чигириньскимъ сотникомъ Прокопомъ, котрый бувъ вырвавъ мене разъ зъ рукъ Турка, напали ти̂ собаки зновъ на Богуславъ, спалили єго, а мене взяли въ неволю!
— Прокляти̂! — мовивъ дѣдъ. — А що сталось зъ Прокопомъ?
— Не знаю! Здає ся, во̂нъ згинувъ! Такъ само не знаю, що сталось зъ моимъ батькомъ… Кажуть и запевняє мене мо̂й панъ, що тогды во̂нъ лишивъ ся живымъ; але чи переживъ во̂нъ тоє тяжке горе?…
И она го̂рко заридала. Дѣдъ глянувъ на ню и єму скотились по старо̂мъ лици горячи̂ старечи̂ слезы.
И во̂дтакъ довго они єще розмовляли, оповѣдаючи собѣ взаимно про минуле, и ажь смеркомъ вернула Маруся до гарему. Прийшовши до дому, почувала цѣлкомъ иншою себе, нѣжь передтымъ; була веселѣйшою и больше скрѣпленою на дусѣ.
Зъ того часу Маруся майже що дня бачилась зъ дѣдомъ Денисомъ; такъ называвъ ся старый огородникъ. Все забѣгала до него и цѣли̂ годины проводила зъ нимъ на розмовѣ.
— Знаєшь, дѣду, — казала разъ сумно Маруся — я дуже зле зробила, що по̂ддалась поганинови!
— По якому-жь то? — здивувавъ ся Денисъ. — Хибажь ты могла и не по̂ддати ся сама одна, коли єму тысячѣ по̂ддають ся?
— А такъ, я не була повинна по̂ддатись! Я повинна була радше згинути, а не безчестити вѣры своєи и роду… Одно лише взяло перевагу надо̂мною. Я думала, що зможу ублагати поганина, щобъ бо̂льше не нападавъ на наши̂ руски̂ землѣ. Але зъ тымъ я завелась… Мо̂й паша не має такои власти, во̂нъ во̂дъ султана залежить…
На тоє дѣдъ задумавъ ся…— Ходи до мене въ хату! — сказавъ по хвили.
И по̂йшли.
За ко̂лька хвиль выйшовъ Денисъ зъ мужчиною, котрый бувъ въ робо̂тницко̂мъ убраню. Се була Маруся. Они по̂йшли спѣшнымъ крокомъ въ полудневу сторону огороду, зъ во̂дки заносило вогкостію. Въ то̂й сторонѣ було Чорне Море, на котрого березѣ стояло турецке мѣсто Акмечетъ. По довшо̂мъ ходѣ прийшли они до старого муру, надъ котрымъ посхилювались стари̂ пальмы и кипарисы. Звернули трохи въ бо̂къ и ступили на камѣнни̂ сходи, що вели на муръ. За хвильку були на верви грубого муру, зъ-во̂дки простягавъ ся чудовый худъ на безмежне шклисте море, а зъ другои стороны було видко цѣле мѣсто зъ великими мурами, зъ-помежи котрыхъ стрѣляли высоко въ гору остри̂ шпылѣ святинь, зако̂нчени̂ блыскучими по̂вмѣсяцями. На стро̂мко̂мъ березѣ моря вызначавъ ся оденъ великій будынокъ своею незвычайностію.
Була се довга будо̂вля, не дуже высока, зъ рядомъ малесенькихъ во̂концѣвъ по̂дъ самымъ дахомъ, обведена кругомъ грубымъ муромъ. Той будынокъ своимъ выглядомъ подобавъ на велику стайню.
— Глянь на сей муръ! — шепнувъ Денисъ до Марусѣ, всказуючи на него.Маруся звернула туды свои очи.
— Щожь то за муры, таки̂ страшни̂? — запитала.
— Справдѣ страшни̂! — во̂дповѣвъ Денисъ. — Въ сихъ мурахъ доживає свого нужденного вѣку самъ цвѣтъ козацтва; се темниця, въ котро̂й страшни̂ муки терпять козаки-нево̂льники, що до̂стали ся въ турецкій полонъ и вже не мають надѣѣ до во̂тчины повернути. Лютый Турокъ не знає помилованя! Хто разъ попаде въ турецку неволю, стає ся чорнымъ рабомъ-невольникомъ поганина-бисурмена, котрый розпоряджає єго житємъ. И не сотками, але тысячами мѣстять ся они въ тыхъ чорныхъ мурахъ, и лише тогды бачать свѣтъ Божій, коли выходять до робо̂тъ. А роботы тіи суть тяжки̂, дуже тяжки̂! Ско̂лько то неживыхъ упаде при орцѣ на поли, або знайде смерть при лупаню камѣня въ по̂дземныхъ копальняхъ! А якъ обходять ся зъ ними и якъ насмѣвають ся зъ ихъ святои вѣры турецки̂ недовѣрки, годѣ бы тобѣ тутъ все розповѣсти. И сумно и болесно!…
Заливалась горячими слезами Маруся зъ жалю, слухаючи сповѣдань Дениса про муки нещасныхъ нево̂льнико̂въ.
— Я думала, що я найнещасливѣйша тутъ нево̂льниця; але якъ бачу, я далеко щасливѣйша во̂дъ тыхъ нево̂льнико̂въ-козако̂въ, про котрыхъ оповѣдаєшь! — мовила Маруся.— Въ темници темно̂й на сыро̂мъ каменю мусять они сидѣти — оповѣдавъ дальше Денисъ — на ногахъ и рукахъ зъ тяжкими оковами желѣзными, а ѣсти лишь два разы на день до̂стають…
— И на що ты, дѣду, показувавъ менѣ и оповѣдавъ про тыхъ нещасливцѣвъ? Я теперь серцемъ дуже болѣю за нихъ, дуже жалую ихъ и поки жити буду, все буду неспоко̂йна о нихъ…
— Не журись! Показавъ я тобѣ ихъ на тоє, щобъ ты, довѣдашись о нихъ, скористала зъ того. Тутъ будешь мати бажану нагоду, зробити для нихъ якусь полекшу, бо они не зележать во̂дъ султана, лише во̂дъ твого пана Абдуля…
— Єсли такъ, то я зможу упросити свого пашу, щобъ во̂нъ освободивъ ихъ?! — крикнула урадована Маруся.
— Нѣ, свого пана не проси о тоє, бо сего во̂нъ нѣколи не зробить и неуслухає тебе теперь, коли ты ему вже цѣлкомъ по̂ддалась…
— Шкода! — промовила посумнѣвши Маруся.
— Нѣчого, въ иншій способъ можна зробити нещаснымъ добро!
И дальше дѣдъ ставъ шептати щось Марусѣ до уха. Довго оповѣдавъ про щось, а Маруся слухала, веселѣйшала и усмѣхалась.
Вернувши того дня во̂дъ Дениса, до̂знала Маруся єще однои несподѣванои пригоды.Коли она во̂дпочивала на мягко̂й софѣ, до неи уво̂йшла єи рабиня зо̂ спущеными въ до̂лъ очима.
— За чимъ? — запытала лаго̂дно Маруся.
— Прости, ясна перло, що смѣла я прийти и перервати споко̂й милого во̂дпочинку…
— Чого-жь хочешь? Говори просто!
— Тамъ въ долѣшно̂мъ гаремѣ лежить хора одна стара, колишня свѣтла перла сего гарему, такожь христіянка… Она довѣдавшись, що ты такожь христіянка, бажає побачитись зъ тобою…
— Добре! — мовила встаючи Маруся. — Такъ мене проведешь до долѣшного гарему, бо я єго єще не бачила…
И обѣ зъ тымъ выйшли.
По довшо̂мъ утруднено̂мъ ро̂жными выкрутами ходѣ прийшла Маруся до по̂дземного коридору, въ котро̂мъ по обохъ сторонахъ були позачинювани̂ дверѣ.
— Тутъ перебувають старо̂сть колишни̂ красавицѣ гарему! — шептала рабиня.
— И мене тоє чекає на старши̂ лѣта! — подумала, зо̂тхнувши тяжко, Маруся.
Въ ко̂нци прийшли до послѣднихъ дверей по право̂й руцѣ коридора, где було найтемнѣше. Нево̂льниця во̂дчинила дверѣ. Маруся вступила въ невеличку комнатку-келію. Се була тѣсна высока комнатка зъ маленькимъ во̂концемъ въ горѣ въ стели. Скро̂зь було пусто, лише въ одно̂мъ кутѣ на старо̂мъ килимѣ лежала пожовкла хора женщина.
— Ты потребуєшь мене? — запытала єи Маруся турецкою мовою.
— Такъ, и дуже дякую, що ты прийшла до мене бѣднои! — во̂дповѣла хора рускою чистою мовою.
— Ага, то ты христіянка! — запытала Маруся, пригадуючи собѣ.
Хора мовчала, дивлачись пильно на Марусю своими посоловѣлыми очима.
— Доню моя, Марусю! — крикнула по хвили. — Се ро̂дна мати твоя лежить передъ тобою, котрои ты може и не тямишь добре…
Маруся стояла хвильку мовь муръ и дивилась на хору, а дальше кинулась до неи.
— Затямила я тебе, мамо, добре и по̂знала тебе!
И обнимались обѣ та цѣлувались, заливаючись горячими слезами.
Яка доля твоєи матери, така и твоя, найдорожша доню! За щось Богъ карає мо̂й ро̂дъ!… — говорила стара.
— И довго вы тутъ мучитесь, мамо?
— Водъ того часу, якъ попалась тогды въ зимѣ въ неволю. Поки я була молодша, поти жилось хоть въ неволи а лекше; а на старши̂ лѣта закинули мене ось сюды…И довго-довго оповѣдали собѣ мати и дочка про свое минуле, радѣли и плакали при то̂мъ.
— Чому, мамо найдорожша, я перше не до̂зналась про тебе? — жялувала ся Маруся.
— Трудно тобѣ було до̂знатись, доню, про мене, а я про тебе доперва вчера довѣдалась случайно во̂дъ однои твоєи рабинѣ. Мати єи, сусѣдка тутешна моя, оповѣдала менѣ про тебе тоє, що чула во̂дъ своєи дочки…
Вже була глубока но̂чь, якъ поко̂нчили оповѣдати собѣ взаимно.
— Я вже положу ся, доню! — сказала въ ко̂нци хора, що сидѣла на килимѣ.
— Положѣть ся, мамо! Я єще посиджу зъ вами хотьбы и дорана, а завтра скажу забрати васъ зъ сеи норы до себе…
Хора легко склонила голову, положила ся и замовкла.
— Заснете може? — запытала ся Маруся.
— Спо̂чну трохи, бо дуже утомилась мовою.
Маруся задумалась. Она цѣла порынула мовь въ глубоко̂мъ мори у ро̂жныхъ думкахъ такъ, що забула, где знаходить ся. Ажь по довшо̂мъ часѣ прокинулась зъ того незвычайного нѣбы сну и перестрашилась забувши, где знаходить ся. По хвили стямилась и почула велику утому на тѣлѣ и души.…
— Мамо, — промовила — чи вы спите?Мама не во̂дзывалась.
— Мамо!
Маруся кинулась до матери, але мама вже не жила…
На вѣки заснула…
Зъ того часу минуло по̂въ року.
Маруся була теперь въ гаремѣ майже круглою сиротою. Поховавши свою неньку, котрою не могла натѣшитись, незадовго опо̂сля оплакувала и старого Дениса, котрый по̂дкопаный неволею и старостію, покинувъ сей нещасный свѣтъ.
— Я перечуваю, — говоривъ до Марусѣ передъ смертію старый Денисъ — що вже незадовго настане той часъ, коли ярмо бисурменскои неволѣ зо̂стане розо̂рване силою правды на вѣчни̂ часы и народъ нашь буде щасливый и по вѣкъ не загине, бо перетерпѣвъ тяжкихъ гнобителѣвъ.
Се були послѣдни̂ Денисови̂ пророчи̂ слова, выповѣджени̂ до Марусѣ.
Нынѣ розпочалось велике турецке свято, котре потреває девять днѣвъ. Се велике свято обходять Турки дуже торжественно, проводячи цѣли̂ майже ночи на молитвахь въ мошеяхъ и мечетахъ, а и бо̂льшу часть дня. А нынѣ на першу но̂чь збирає ся ити на молитвы до мечету и паша Абдуль.
Надъ Акмечетомъ зоряный пого̂дный вечеръ. Въ мѣстѣ тихо, немовь все вымерло. Всѣ музулмане теперь на строго̂й молитвѣ въ мечетахъ. На цѣло̂мъ мѣстѣ видко лише двохъ Турко̂въ, що спѣшать просто до муро̂въ темницѣ, где мучать ся христіяне-нево̂льники. По̂до̂йшли до великои брамы; она мовь розчарована сейчасъ во̂дчинилась. Оденъ зъ нихъ задержавъ ся при брамѣ, а другій по̂йшовъ вздовжь довгого муру темницѣ ажь тамъ, где стояла драбина, приставлена до не великого во̂конця. Во̂нъ полѣзъ по драбинѣ и всадивъ въ во̂конце голову.
— Добрый вечеръ вамъ, славне лицарство запорожске! — промовивъ. — Слава Іисусу Христу!
— Доброго здоровля! — во̂дповѣли одни̂.
— Слава на вѣки! — во̂дповѣли други̂.
Загомонѣли сотки голосовъ якимсь придушенымъ страшнымъ немовь зъ-по̂дъ землѣ выходячимъ голосомъ. Заворушилось, заклекотѣло въ темници, мовь кипѣла вода въ горшку.
— А хто ты, христіяньска душе, що приходишь и витаєшь насъ дорогимъ нашимъ словомъ, котрого мы вже трийцять лѣтъ не чули? Чи ты жива людина,чи може чий духъ? — пытали нево̂льники зъ темницѣ.
— Нѣ, я жива людина и такъ якъ и вы нево̂льниця! Я Маруся, донька священика Захарія зъ Богуслава!
— Є, межи нами досыть зъ Богуслава земляко̂въ! — гомонѣли нево̂льники. — Спасибо̂гъ тобѣ, що прийшлась потѣшити насъ!
— И єще однимъ потѣшу васъ! — каже Маруся. — Знаєте, якій день завтра на нашо̂й земли?
— Нѣчого мы тутъ негодни̂ знати кро̂мъ кромѣшнои̂ тьмы неволѣ та нудьги и тягару желѣзныхъ кайдано̂въ…
— Завтра на нашо̂й земли — во̂дповѣдає Маруся — велике свято! Завтра заспѣвають у насъ „Христосъ воскресъ!“
Замовкъ гомо̂нъ живыхъ умерцѣвъ въ темно̂й темници по тыхъ Марусиныхъ словахъ, розлягъ ся сумный серце проникаючій стого̂нъ жалобный, що выдобувъ ся зъ сотокъ грудей…
Ажь захиталась на ногахъ и задрожала на цѣло̂мъ тѣлѣ Маруся, почувши той тяжкій стого̂нъ.
— А бодай ты була не до̂ждала принести намъ таку вѣстку! — загомонѣли дальше козаки. — Лекше намъ було-бъ, коли-бъ мы були не знали, що завтра Великдень въ нашо̂й ро̂дно̂й земли! А то тою вѣсткою ты кождому зъ насъ зранила серце во̂стремъ затроенои поганьскои стрѣлы…
И дальше почула Маруся страшни̂ и жало̂сни̂ проклинаня и нарѣканя, во̂дъ чого здавалось ажь стогнала земля и груби̂ сѣри̂ муры.
Стиснуло Марусю за єи нѣжне серце и она тяжко заплакала.
— Не кленѣть мене, — промовила въ ко̂нци — лише молѣть ся до Матери Того, що воскресне завтра, и до Него и знайте, що вы въ недовзѣ такожь воскреснете и освободите ся зъ сеи тяжкои неволѣ…
— Мы вѣчно молимось и перше мали мы надѣю на лучше, а теперь не маємо нѣякои! — во̂дповѣли Козаки.
— Коли такъ, то вы забули, що сказавъ той, що воскресне завтра? Во̂нъ сказавъ: „Єдино вѣра и надѣя спасе васъ!“
— Амѣнь! закричали нево̂льники.
Маруся попращала ихъ и во̂до̂йшла.
Нынѣ послѣдній вже день девятый турецкого великого свята. На той день прибувъ ажь зъ Цареграда мулла-священикъ турецкій зако̂нчити торжество своєю розумною наукою та проповѣдями по̂сля корану правовѣрныхъ музулмено̂въ. Тому нынѣ, що лишь жиє, єще досвѣта по̂йшло въ найбо̂льшій мечетъ, слухати пророкового посланника.
По̂йшовъ тамъ такожь єще раненько и Абдуль-паша зо̂ своєю во̂йсковою дружиною, лишаючи во̂дъ всего ключѣ Маруси, бо нынѣ не годить ся нѣкому зъ правовѣрныхъ ихъ носити.
А у гаремѣ по своихъ комнатахъ проходжує ся глубоко задумана Маруся. Ходить, ходить, то гляне на ключѣ, задрожить цѣлымъ тѣломъ и усмѣхне ся.
— Нынѣ найлучша нагода! — говорить сама до себе. — Довше стягати зъ тымъ не можна…
И выйшла до другои комнаты, зъ-во̂дки выйшла по довшо̂мъ часѣ у дорого̂мъ святочно̂мъ строю.
— Краю мо̂й найдорожшій, моя во̂тчинонько! Першій ро̂къ тутъ у неволи серце зъ туги мало не пукло менѣ, такъ я тужила и побивалась за тобою; але дальше я по̂ддалась и на половину здавалось забула за тебе, а нынѣ зновъ вернула попередна велика скорботна туга и розпука…
И она тяжко заплакала…
Постояла хвильку и выйшла на мѣсто. Сонце взносилось вже въ гору и грало своими тонкими промѣнями на блыскучо̂мъ нашийнику, що обвивавъ бѣлу шию Марусѣ. На мѣстѣ було пусто. Все позамыкано; нѣгде нѣ живои душѣ.
Перейшовши частинку мѣста, Маруся задержалась коло великои темничнои брамы, где стоявъ вооруженый турокъ на сторожи.
Маруся показала ему ключѣ.
— Зъ ко̂нцемъ нынѣшного торжества — мовила — по милости сына великого нашого пророка Султана ко̂нчить ся неволя тыхъ джавро̂въ, що сидять въ темници. Менѣ звелено выпустити ихъ зъ темницѣ. Тому во̂дчини браму, а самъ спѣши до мечету, послухати сватыхъ наукъ пророкового посланника!
Турокъ поклонивъ ся ѣй низко, во̂дчинивъ браму, а самъ поспѣшивъ до мечету.
Забрянчали тяжки̂ замки, заскрипѣли сильни̂ дверѣ до темницѣ и во̂дчинились, а посередъ нево̂льниками стала усмѣхнена Маруся.
— Христосъ воскресъ, хоробре лицарство! — крикнула.
— Во истинну воскресъ! — загомонѣли козаки.
— И теперь ось для васъ такожь во̂дчинились дверѣ воскресеня! Вылѣтайте чимъ скорше, соколы степови̂, на волю, поки ворогъ вашь въ мечетѣ! — промовила торжественно и поважно Маруся.
Заворушилось все, що жило въ темници, немовь хвилѣ въ розбурхано̂мъ морю. Загули и забряжчали важки̂ кайданы и зъ темницѣ посыпались сотнѣ нево̂льнико̂въ мовь справдешни̂ соколы, выпущени̂ зъ клѣтки. Они стрепенулись на воли, немовь во̂дросли имъ въ то̂й хвили во̂дтяти̂ перше могутни̂ крыла, и почули въ собѣ силу, мовьбы на ново на свѣтъ народились.
И вхопило козацтво Марусю межи себе на руки и натѣшитись нею не може. …
— Дайте споко̂й! — каже Маруся. — Не теряйте марно дорогого часу, лише чимъ скорше утѣкайте, а то отъ-отъ ворогъ надлетить и… пропало все!
— Нехай! голосили козаки. Нехай, то згинемо по лицарски на воли!
Ажь глянули, по̂днялась шляхомъ во̂дъ моря велика курява, чути брязко̂тъ збруѣ и тупо̂тъ коней.
— Отъ и ворогъ вже летитъ! — загомонѣли козаки.
— Нѣ, зъ тои стороны не може надходити ворогъ! — мовить Маруся.
Приглядають ся всѣ и деревѣють… Очамъ своимъ не имуть вѣры… протирають очи…
— Чи се сонъ, чи справдѣ такъ єсть, якъ бачимо? — пытають себе.
— Не сонъ, — кажуть други̂ — нѣ, отъ придивѣть ся добре!
Глянули всѣ, а до нихъ просто гарцюють на коняхъ и пѣшо Запорожцѣ.
— Певно вызваляти насъ прийшли! — кажуть до себе нево̂льники.
— Отъ єще зъ кошовымъ на чолѣ!..
Вже близко Запорожцѣ, коли наши̂ глянуть и зновъ здивувались. За ними жене зъ противного боку лютый Абдуль-паша зъ численнымъ своимъ во̂йскомъ. Невольники, побачивши ту чорну хмару, выбѣгли напередъ своихъ.— Витайте, витайте, братя! — кричали.
— Марусю! Марусю! — кричить кошовый и жене до неи, не звертаючи нѣ на кого больше уваги.
Глянула Маруся и затремтѣла мовь осиковый листочокъ.
— Прокопъ!… — промовила ледви.
— Где-жь ты утѣкаєшь во̂дъ мене, Марусю?! Тажь я прийшовъ зъ товариствомъ вызволити тебе зъ неволѣ… А Маруся мовь не чує того, лише бѣжить просто на ворога, котрый вже змѣшавъ ся зъ Запорожцями.
— Не годна я тебе, Прокопе! — крикнула оглянувшись и повалилась въ то̂й хвили на землю во̂дъ острого турецкого копія Абдуля-пашѣ…
И счинилось небувале нѣколи єще на Крымско̂й земли страшне пекло…
Розпочалась завзята боротьба степовыхъ соколо̂въ козако̂въ зъ поганиномъ. Розъярились Запорожцѣ до крайности и не милують турчина, лишь сѣчуть тай сѣчуть. А Прокопъ счѣпивъ ся зъ Абдулемъ и кидають ся оденъ на другого немовь индійски̂ тигры. Въ ко̂нци поваливъ ся ко̂нь пашѣ на землю. Проко̂пъ махнувъ доломъ шаблюкою и голова Абдуля злетѣла мовь мако̂вка зъ єго великого туловища.
Заверещали зъ розпуки, побачивши таке, бисурмены и по̂йшла єще завзятѣйша борба. Боролись завзято свѣжи̂ во̂льни̂ соколы, а єще завзятѣйше козаки-невольники. Въ ко̂нци зломалась сила поганъ и они стали розбѣгати ся по мѣстѣ, котре незадовго во̂дъ козацкого пожару палало червоною поломѣнею.
Вже було низенько сонце, коли наши̂ богатырѣ вертали на Чорне Море, где ждали ихъ чайки. Все було веселе и радѣло невымовно, лише Проко̂пъ бувъ сумный та невеселый въ понуро̂й задумѣ.
— Надѣявъ ся я зъ тобою живою вертатись, моя найдорожша! — говоривъ Проко̂пъ до мертвои Марусѣ, котру велѣвъ козакамъ забрати до ро̂днои землѣ. — Але на жаль не такъ сталось!…
И здо̂ймивъ зъ єи шиѣ дорогій нашийникъ и обкутавъ нимъ свою шию.
— Поки житя мого нещасного, доти той нашийникъ буде ось-тутъ у мене! Се буде єдина памятка по найдорожшо̂й Маруси и по колишно̂мъ товаришу Свищу! — казавъ Проко̂пъ, всѣдаючи на легку чайку.
Минуло ко̂льканайцять лѣть.
По зелено̂мъ садѣ Софійского Монастыря въ Кієвѣ, що притыкає головною алеєю до Софійскои церкви, проходжує ся самъ оденъ сивый чернець въ довго̂й чорно̂й рясѣ. Єго довга борода вже стала бѣлѣти, якъ въ маю рясный цвѣтъ пахучои черемшины. Лице єго пооране зморщинами и глубокими шрамами. Проходжує ся во̂нъ вздовжь попри церквѣ зъ одного ко̂нця до другого, поглядаючи во̂дъ часу до часу на численныхъ богомольцѣвъ, котри̂ то входили то выходили зъ церкви.
Вже во̂дъ довшого часу зауважавъ во̂нъ, що якійсь сивый старый богомолець въ простыхъ мужицкихъ лахманахъ завзято спозирає та глядить за нимъ.
Чернець въ ко̂нци по̂до̂йшовъ близше до него и ставъ собѣ приглядатись незнакомому богомольцеви.
— Слава Іисусу Христу! — по̂до̂йшовши близше, промовивъ богомолець, дивлячись пильно на чернця.
— Слава на вѣки Богу! — во̂дповѣвъ чернець побожно, знимаючи зъ головы соломяный капелюхъ.
— Простѣть, отче, що осмѣляюсь приступити до васъ зъ своимъ словомъ! — почавъ богомолець кланяючись.
— Нѣчого! Говорѣть, що вамъ потрѣбно! — во̂дказавъ лаго̂дно зацѣкавленый чернець. Богомолець глянувъ на него и задумавъ ся, немовь щось собѣ нагадуючи.— Простѣть за смѣло̂сть, отче, — сказавъ опо̂сля — и скажѣть менѣ, зъ-во̂дки у васъ той блыскучій зъ звѣздою нашийникъ на шиѣ?
— Або що? — запытавъ здивованый чернець.
— Во̂нъ менѣ дуже знакомый! — говоривъ богомолець — Я до смерти буду тяжко каратись великими покутами за него…
Чернець ставъ єму лучше приглядатись, але не пригадувавъ собѣ зъ свого житя, щобъ знавъ коли подо̂бного чоловѣка.
— Хто жь вы такій? — запытавъ чернець.
— Та хто-жь! Богомолець-старець!
— А якъ называєтесь?
— Я называюсь Володимиръ Святковскій.
— Не знаю васъ! — во̂дповѣвъ чернець.
— Може и до̂знаєтесь, коли маєте на собѣ той нашийникъ… Тому я бажавъ бы высповѣдатись передъ вами…
— Я не сповѣдаю, я собѣ звычайный простый чернець…
— То нѣчого! Я такъ высповѣдаюсь передъ вами, лише выслухайте мене! Маючи той нашийникъ, вы певно мусѣли колись щось знати або чути за мене! — просивъ богомолець.
— Добре! — згодивъ ся чернець. — Лише тутъ не можна, ходѣть за мною!
За хвилю сидѣли они въ тѣни розложистого старезного береста при камянно̂мъ столѣ и на камянныхъ лавкахъ.
— Я не надѣявъ ся — ставъ богомолецъ сповѣдатись — побачити вже коли той нашийникъ… Нимъ погубивъ я молоду гарну пару въ передодень ихъ вѣнчаня. Она була попо̂вна Богуславска, а во̂нъ сотникъ Чигириньскій, Проко̂пъ Завзятый… Тому буде вже двайцять ко̂лька роко̂въ або й бо̂ль ше. Яко щирый товаришь Прокопа бувъ я запрошеный на вѣнчане єго за боярина…
— Такъ вы може колишній Свищь? — крикнувъ, перебиваючи єго, чернець.
— Такъ, я бувшій Свищь! Мене такъ на Запорожи назвали.
— То здоровъ будь, товаришу! — схопивъ ся чернець. — Я той самъ Проко̂пъ! …
— Господи! — ледви вымовивъ богомолець и зайшовъ ся плачемъ.
Довшу хвилю панувала мовчанка.
— Не кличь мене товаришемъ, — промовивъ дальше богомолець — бо я тво̂й лютый ворогъ! Черезъ мене по̂йшовъ тво̂й вѣкъ, вѣкъ Марусѣ и отця Захарія марно у тяжкихъ мукахъ… Перше послухай моєи сповѣди, а тогды побачишь, чи станешь называти мене товаришемъ…
— Дай споко̂й… лиши, що минуло… успокойся!
— Слухай, добре слухай, бо я зачинаю сповѣдь, щиру якъ передъ Богомъ! Ты мусишь вы слухати єи?!
— Та вже выслухаю…
И богомолець ставъ сповѣдатись.
— Ты певно не забувъ того часу, коли мы приѣхали зъ Сѣчи до Богуслава до твоєи Марусѣ: ты, я и Микита Безконечный?
— Зъ того часу все памятаю! — сказавъ чернець.
— Перебуваючи у твоєи судженои, я бувъ выбравъ ся до Кієва до свого родича, якъ тямишь… Мо̂й родичь торгувавъ тогды зъ Турками въ нечесный спосо̂бъ. А по дорозѣ Микита учепивъ ся мене, доконче ѣхати зо̂ мною. Я не мо̂гъ спекати ся єго, а обавлявъ ся, що во̂нъ готовъ довѣдатись, хто я такій; и тому середъ степу ночуючи, я нарочно загнавъ єго коня въ кущѣ, а опосля хотѣвъ убити єго, але не удалось! Лише око выбивъ я ему. Охъ!… Я бувъ шляхоцкій сынъ, выхованый розпустно. Житє моє було таке, що маючи двайцять лѣтъ, мавъ я повиснути на шибеници, и тому утѣкъ я на Сѣчь, гда я вырѣкъ ся католицтва и свого роду. Вже зъ малку вщепили въ мене родичѣ велику пристрасть до гроша и я, будучи въ Сѣчи користавъ зъ найменшои нагоды набути гроша, и въ конци задля гроша спродававъ я потайки гарни̂ украиньски̂ дѣвчата до турецкихъ гаремо̂въ. За гарну дѣвчину до̂стававъ я ко̂лька тысячо̂въ золотыхъ черво̂нцѣвъ. Такъ мавъ я части̂ зносины зъ Турками. Той нашийникъ, що ось маєшь на собѣ, бувъ приславъ менѣ самъ Абдуль-паша зъ Акмечету. Мавъ я для него выдо̂стати твою хорошу Марусю, але не мо̂гъ; ажь я умовивъ ся зъ нимъ и на саме твоє весѣлє навѣвъ двѣ сотнѣ Турко̂въ зъ Абдулемъ на Богуславъ, щобъ во̂добрати Марусю. Щобы же Турки въ заколотѣ не убили єи, то подарувавъ я ѣй той нашийникъ, по котро̂мъ кождый мавъ єѣ по̂знати. За Марусю обѣцявъ менѣ Абдуль пять тысячь черво̂нцѣвъ. И коли мы напали на Богуславъ, Маруся по̂знала мене и показала тобѣ; але я въ ту саму хвилю поваливъ тебе стрѣлою на землю и думавъ, що ты вже нѣколи не встанешь…
Чернець въ ту хвилю згадавъ ти̂ минули̂ страшни̂ часы и зо̂тхнувъ глубоко.
— Дай споко̂й, бо̂льше не оповѣдай! — просивъ.
— Нѣ, выслухай всего до ко̂нця! Отже тогды, коли Маруся була вже въ рукахъ Турко̂въ, мы лишили все и утѣкли. Однакъ обѣцянои сумы за Марусю я не до̂ставъ. Обдуривъ мене Турокъ, и зъ того часу я до нынѣ мучу ся тяжкими муками зъ великимъ жалемъ и розпукою въ серци. Бачь, ко̂лько лиха може натворити оденъ чоловѣкъ за для марного гроша!…
И во̂нъ тяжко заплакавъ.Покотились горячи̂ слезы и чернцеви.
— Що зъ тобою опо̂сля сталось? — запытавъ богомолець чернця.
— Подужавши зъ раны, я вернувъ на Сѣчь и бувъ тамъ до часу, поки не до̂знавъ ся, где моя Маруся. Довѣдавшись, я поѣхавъ зъ товариствомъ вызволити єѣ и въ той часъ згинула она менѣ въ очахъ зъ руки свого пана Абдуля, выпустивши передъ тымъ сѣмсотъ козако̂въ зъ неволѣ. Опо̂сля вернувъ ся я зновъ на Сѣчь, поховавши Марусю на ро̂дно̂й земли, але не мо̂гъ дальше служити ро̂дно̂й землѣ и по̂йшовъ у чернцѣ сюды, вѣку доживати та молити Господа о лучшу долю для нещаснои во̂тчины…
— А я вже ко̂льканайцять лѣтъ ходжу богомольцемъ и покутую за васъ и мабуть до вѣку не спокутуюсь… А теперь чи назвешь мене товаришемъ?
— Такъ,ты бувъ и єси моимъ товаришемъ! — сказавъ чернець.
— Не достойный я почути се во̂дъ тебе, а навѣть прощеня во̂дъ тебе не смѣю просити…
— Все тобѣ во̂дъ серця прощаю! — мовивъ чернець.
— Але Господь не простить менѣ того! — вымовивъ богомолець и зновъ заплакавъ.
Сонце заходило, на землю падавъ росою вечѣрній холодъ. Софійскимъ кладовищемъ межи лѣсомъ ро̂жнои деревины ишли чернець и богомолець мовчки въ задумѣ, мовь мерцѣ.
— Отъ и ось могила отця Захарія! — промовивъ чернець, показуючи на зеленый гро̂бъ, приваленый грубою камѣнною плитою.
— Слава тобѣ, Господи! — шептавъ богомолець.
— По утратѣ дочки — оповѣдавъ чернець — отець Захарій сейчасъ по̂йшовъ у чернцѣ до сего монастыря и тутъ проживъ еще ко̂лька лѣтъ…
— Я вкоротивъ єму вѣку! — перервавъ богомолець.
Сонце заходячи кидало послѣдни̂ вже промѣня ярки̂ на кладовище, где стояли, клячучи на могилѣ отця Захарія, чернець и богомолець зо̂ знесеными въ гору руками и молились за праведну душу поко̂йника…
Камѣнка Струмилова въ маю 1902 р.
- ↑ Богуславъ старинне мѣсточко на правобережно̂й Украинѣ, нынѣ повѣтове мѣсто въ Кіевско̂й губерніи.
- ↑ Рось, рѣка, що впадає до Днѣпра. Надъ нею лежить Богуславъ.
- ↑ Крымцями называно Турко̂въ тому, що наѣздили зъ Крыму.
- ↑ Благочинный старшій священикъ, такъ якъ у насъ деканъ.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |