Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся/Бизюківна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся (1933
Іван Зубенко
Бизюківна
Видання: Коломия: накладом М. Бойчука, 1933.
БИЗЮКІВНА.
 

Радісно гудуть великодні передзвони, розносячи далеко благосну вістку:

Христос Воскрес!

Дзвіниця Григоріє-Бизюкова манастиря, що над Дніпром, — мов вулик: нині кожний, хто лиш захоче, має право йти й дзвонити. Такий звичай.

А й насолода ж дітворі!

Усе село, що поблизу манастиря, зібралося тут: і хлопці-селюки і паничі-школярі, що поприїздили до батків з ріжних міст, — усі коло дзвіниці.

Полізе котрий на дзвіницю, подзвонить, поки руки зімліють, тай надолину — до сторожки діда Деревяшки.

А тут по церковній ограді розсипалася дітвора: бавляться крашанками, щебечуть, мов ті жайворінки, що он наче повисли в повітрі й заливаються співом!

А дід Деревяшка, манастирський дзвонар і сторож, нині не урядує — і без нього багато дзвонарів. Він поздоровив зі святами найповажніших знайомих в манастирських оселях і в селі, похристосувався і тепер сидить біля своєї сторожки, вигрівається на сонечку, пакає люлькою та тішиться веселою гутіркою своїх гостей-дітваків, що ріжнокольоровою юрбою бавляться навколо його.

— Дідусю, а чому сьогодні аж цілу ніч правили Службу Божу?…

— А якже сину… Перше — це ж Великдень, найбільше свято на рік! А подруге — в нас храм… Розумієш? Манастир ніби збудований на честь Христового Воскресення.

— Дідусю, а хто збудував цей манастир?

— Чому він називається: Григоріє-Бизюків?

— Розповіджте, дідусю… Ви все знаєте.

— Ех, діти… Сам я тоб-то нічого не знаю… а чув від свого покійного діда, земля йому пером!

— Розкажіть, розкажіть, дідусю!… Хлопці, — тихо!… Дід Деревяшка буде розповідати…

Веселий гомін, сміх раптом стихли. Хлопці збилися в купку, поближче до діда, а він потягнув разів зо два своєї люльки тай почав розповідати…

— „Давно це було… може років сто тому, або двісті… хто його знає?… Ще тут були вільні козацькі землі… Може чули про козаків?… От і я… тепер селюк… а мій прадід був січовик… козак… Були в козаків сотники… полковники… старшина… А над усіма був у Київі гетьман… Іван Мазепа прозивався.”

— Дідусю, це той, що його в церкві проклинають?… запитав Микольцьо, син учителя.

— Той, сину… Та це дарма… Це пани з Москви наказали його проклинати… але слухайте по порядку.

Ото ж той гетьман Мазепа зібрав полковників козацьких і нарадили вони, щоб відвоювати від Москви стародавні козацькі вольності. Для того то й злучився гетьман зі шведом… А на цих землях, що тепер манастирські, сидів козацький полковник, Григорій Бизюк… Багатий і славний був!… Мав доволі всякого добра, хуторів, садів ланів… Мав добру жінку й двох донечок — красунь… Звісно — козацькі діти… Не те, що теперішні панночки… Старшенька — Наталя, а менша Оленою прозивалася.

Були вже на відданні… Багато славних сотників і хорунжих засилали старостів до старшенької — Наталі… Так усім — гарбуз і гарбуз… А це ось чому… Якось полковник Бизюк, разом із родиною, їздив на прощу до Київа… до Святої Лаври… поклонитися мощам святих угодників Божих…

Ото ж помолилися там, добре побенкетували тай додому… їхали до Київа дівчата веселенькі, а як повернулися додому, засумувала Наталя… Батько довідувався, чи не болить їй що, а мати… звісно мати… скоріше довідалася, в чім справа… Вона помітила жіночим оком, як на бенкеті у гетьмана кидав палким зором молодий сотник Палієнко на Наталю, а вона червоніла, мов маківка…

Ех, діти, діти! Ось виростете — пізнаєте самі!

Ну, то час іде… Аж ось привезли козаки до полковника листи від гетьмана тай ще деякі записки.

Повеселішала Наталя… і розкрилася перед батьками… Покохав її молодий сотник Палієнко, а вона його. Ото ж він і питається її, чи можна засилати старостів, чи не піднесе печеного гарбуза?

— Татуню, мамо!… Я всім серцем його покохала… Дайте свою згоду… Нехай людей присилає.

Та ж так прохала, так ластилася, мов ясочка!

Розмяк і суворий батько… Проміркував: козак добрий, на становищу, при гетьмані… Славного роду… Чого ж іще?

Дали згоду, відписали тай чекають, щоб усе було по закону.

Аж раптом пішли чутки, що буде війна з Москвою… Одержав грамоту й старий полковник: щоб значить, зібрати свій полк і мандрувати, мовляв, туди й туди…

Заголосили жінки… А Наталя тільки уста свої червоненькі кусала: що воно буде?…

— Таточку, то й він піде на війну?…

— А якже, дитино… Кожний чесний козак мусить стати до зброї. Треба своєї волі боронити.

— Так, таточку… То передайте йому оцю іконку… та скажіть… скажіть, що я тільки його кохаю і його чекатиму, аж скінчиться війна…

— Ти, моя дитино… Бог милостивий… Певне Він розсудив так, щоб твій наречений, замість шлюбного, став до кривавого бенкету… Та все минеться… А козакові треба здобути слави й волі! Не сумуй, моя пташечко.

— Ах, тату… І я пішла б здобувати волю… Візьміть мене з собою!

— Що ти вигадала, дитино? А мати ж як лишиться? Не жіноче діло воювати. Не дозволю на це. От будете вдома, то зілля збирайте та шмаття для ранених заготовляйте.

— Ну, хай буде ваша воля.

Закипіла війна.

Пішов зі своїм полком і Григорій Бизюк. Захвилювалася вся Україна. І мій прадід воював теж.

До хутора полковник надсилав листи, що, мовляв, так і так.

А тут уже як чекали кінця! А особливо Наталя. Аж раптом, після того, як козак привіз листи, чогось зажурилася Наталя. То почервоніє, то поблідне. То затихне на цілий день, то бігає по кімнатах з кута в кут. Та тільки приговорює:

— Ні! Він не такий! Це помилка. Це неможливе.

— Дідусю, а що це було? Що в тих листах написано?

— Чекай, сину, не перебивай, а то забуду. Треба по черзі розповідати.

— „Ото ж билися, билися козаки, та переміг козацьку силу цар Петро. Пустилося все врозтіч.

Одної ночі прискакав до хутора полковник Бизюк з жменькою козаків. Розповів про невдачі козацькі тай проголосив, що вони відпічнуть трохи на хуторі, тай далі тікатимуть, бо ворожа кіннота настигає за ними.

Заметушилися, заголосили в домі, та час гарячий, нічого не вдієш.

Щойно посідали вечеряти, аж раптом тривога: ворог наближається!

Кинулися козаки до зброї — і завязалася вночі велика бійка. Завзятий опір давали козаки. Та поперше були зморені; подруге — ворожа сила таки значно більша. Притиснули їх до самого Дніпра. Рубалися там рубалися, аж полягли буйними головами всі до одного. Загинув там славною смертю й полковник Григорій Бизюк.

А вороже військо до рана залишилося на відпочинок таки біля хутора.

На ранок зібралися в похід. От виїхала на конях і ворожа старшина.

А Наталя глянула з вікна своєї кімнатки, та тільки зойкнула й зомліла.

Бо начальником ворожого відділу був ніхто інший, як її наречений — сотник Палієнко!

А йому в запалі боротьби й на гадку не прийшло довідатися, на який хутір вони попали!

Засурмили, поїхали далі. А на хуторі почали ховати побитих.

Що й казати! Звісне діло! І плакали і побивалися. Та хіба поможеш? Поховали всіх в одній могилі, насипали горбик тай по всім.

А яке ж життя стало на хуторі! Звичайно: жалоба.

Так-сяк заспокоїлися. Час ніби то притишив болі. Поставила полковничиха з доньками на місці побоєвища капличку тай знай ходять туди молитися за убієнних козаків.

Проминув рік.

Цар Петро заводив на Україні свій лад. Багато князів та графів з Москви приїхало сюди, а багато таки й козацької старшини поперевернулося на панів.

От раз на хутір приїздить валка. А то сам молодий пан Палієнко, по свою наречену.

А він то перейшов до москалів, бив на своїх козаків і тепер був уже якимсь там полковником чи генералом. Вже й цвенькати навчився по-московському.

Вийшла до нього на розмову Наталя.

Сама в жалобі. Струнка та бліда, мов – свічечка; а очі, як вуглики блискають.

— То ви тепер московський офіцер?

— Наталю, так треба було. Адже ж бачиш: тепер краще буде.

— То ви проливали козацьку кров?

— А з бунтівниками інакше не можна було! Наталочко! Ти тепера в славі й багатстві будеш! Ти будеш панею, на цілий Київ, а то й Москву!

Перебила його Наталя.

— Слухайте уважно. Любила я щиро козака, носила в своїм серці кохання тільки до нього. Та той козак згинув. — Ганебно, неславно згинув! Зрадив батьківщину. Пролив братню кров. Пролив кров мого батька.

— Наталочко, я ж не знав. На те війна!

— Чекайте. Ця кров стала поміж нами муром. Я заміж не піду ні за кого. Ах, люблю свого козаченька й до цього часу, але…

Голос її увірвався, неначе що стиснуло її за горло. Груди високо підіймалися, очі блискали. Але це було один мент. Перемогла себе й твердо додала:

— Але мови зрадника-москаля я не розумію! Прощавайте.

Мовчки поклонилася й тихою ходою вийшла.

Як ні побивався Палієнко, більше її не побачив. З тим і повернувся, звідки приїхав.

Скільки ще сваталося до Наталі — вона всім відмовляла.

Померла мати — вона поховала її разом з батьком. Сестра Оленка віддалася. А Наталя самотня жила на хуторі. А як була вже старшою дівкою — відписала усі свої маєтки на те, щоб на місці каплички поставити манастир.

Ото ж і збудували цей манастир, і назвали його: Григоріє-Бизюків, на честь тоб-то старого полковника”.

Давно вже дідусь закінчив своє оповідання, а хлопці все ще не рухалися. Перед очима маячили козаки, бійки, а зір мимовільно шукав того горбика, де полягли своїми буйними головами полковник зі своїми товаришами.

Аж раптом передзвони увірвалися.

— Гей, хлопці, ану на зміну! — гукнув дід Деревяшка.

Наче зі сну прокинулися хлопці й дружною юрбою кинулися до дзвіниці. І за хвилину вже так щиро дзвонили, наче хотіли возвеличати славу старого Бизюка та його донечки Наталі, що то навіки відмовилася від свого щастя, але перекінчиком-москалем погордувала.

 
Зубенко Іван. Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся (1933).djvu - page 21.jpg