Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся/Отаман Маруся Орлівна
| Маруся Орлівна. Бизюківна. Леся Отаман Маруся Орлівна |
Бизюківна ▶ |
|
То була пора великих змагань і тяжкої боротьби.
З півночі насідали на Україну червоні москалі, а з півдня її степи заливали білі денікинські орди…
Стиснена з усіх боків українська армія знемагалася, але високо тримала свій прапор незалежної України й відходила на захід, поливаючи кожну пядь рідних степів своєю кровю…
Від команданта полку я одержав наказа: взяти кілька кінних козаків і поїхати на хутір Плужниківку, що був на 5—6 верст від містечка В. З одного боку я мусів зробити розвідку ворога, а з другого — закупити на хуторі фуражу: сіна, вівса…
— Хлопці, хто зі мною?.. На Плужниківку!..
— Я!.. Я!.. Я!..
— Досить уже. Вистачить десятьох…
— Пане сотнику, дозвольте мені поїхати. Я… я мушу поїхати туди…
Молодий однорічник, Василько Сухин, якого в нашій сотні називали „спасівське яблучко”, тримаючи руку при кашкеті, ніяково усміхався, а його щоки заливав румянець…
— А чому ж то мусите?..
Козаки пересміхувалися.
— Пане сотнику, в нього там… дівчина є…
— А! Ну, це поважна причина… Добре… їдьте.Він миттю метнувся сідлати свого коня, й за хвилину приєднався до мого відділу…
Був вересень. Осінь погожа. Херсонський степ рівний, рівний, лиш де-не-де прорізаний якоюсь балкою. Ока ніщо не спиняє, а степове повітря наповнює груди приємним ароматом, роблячи віддих повним і легким…
Виїхавши за містечко, мої козаки почали співати.
Це вже така наша вдача… Чи ми перемагали, чи нас тиснули, чи в бою, чи на відпочинку, козак наш ніколи не розлучався з піснею. Вона його підбадьорювала, потішала, давала заспокоєння й насолоду, мимовільно примушуючи забувати тягар війни…
Аж раптом пісня увірвалася…
З боку хутора почулися стріли…
— Карієр!. Вперед!. В лаву! Оточити хутір!.
Миттю розтяглася невеличка хвиляста лінія, яка півколом почала наближатися до хутора…
Василько, стиснувши зуби й тримаючи шаблю наголо, летів наперед…
От уже й садок і скирти хліба…
Стріли замовкли…
Як яструби, налетіли козаки на хутір…
На подвірю побачили ми 5-6 черкесів з денікинської кінноти, що приторочували до сідел якісь клунки, а двох біля стіни будинку вовтузилися коло якихось людей, вигукуючи чудернацькі ломані московські слова й розмахуючи шаблями…
Ясно — напад і грабунок…
Не сподіваючися нашого наскоку, ворог не дав належного опору…
Бій тривав кілька хвилин…Аж раптом почув я несамовитий зойк:
— Марусю! Кохана! Що вони тобі зробили?!
Шаблюка блиснула в руці Васильковій, і один з черкесів, що був біля стіни, повалився…
Василько знову замахнувся, але я спинив…
— Чекай, хлопче, одного треба живого взяти!. Хлопці, розброїти й звязати черкеса!.
Тепер я помітив біля стіни ґрупу з трьох жінок блідих і тремтючих. Одна старша, дві — дівчині.
Василько вже був біля них, заспокоював і розпитував…
— Пане сотнику, це моя наречена, Маруся Плужниківна, а це її мама…
За хвилю настав спокій, я познайомився й пояснив мету свого приїзду…
Жінки прийшли до себе, дякували нам за визволення, розповідали подробиці ворожого наскоку.
Старого Плужника не було вдома: поїхав до містечка, а вони самі не могли дати ради з напасниками…
Але мені не можна було гаяти часу… Раз уже появилися ворожі розїзди, значить і більші сили було недалеко…
Закупивши, що треба було, ми повернулися до міста. Наперед я вислав двох козаків, щоб поспішали до команданта полку, а самі ми поволі їхали, ділячись вражіннями. Василько випросився в мене залишитися на хуторі до вечора.
Полонений черкес був з нами…
— І то вам не сором нападати на жінки?.. Адже ж ви — військо? Не банда?..
— Гаспадин капітан, она укерінес… А ми біл укерінес… Она стрєлял із винтовка… молода стрєлял…Мимовільно я пригадав цю дівчину, що бліда, але з палким зором стояла біля стіни…
|
|
А далі… Знову бої, знову відступи, наступи — і нарешті велика руїна…
Боротьба затяглася і не вгавала…
Хто не знає про так званий Зимовий Похід?
Від 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. українська армія, вже не маючи фронту, вела партизанську війну, перетинаючи правобережну Україну вздовж і впоперек…
Партизанська війна повна всяких несподіванок. Фронт є всюди, і ворог — всюди… Стан — завсіди тривожний і напружений…
Різдвяні свята застали нас на Херсонщині…
Наближався Святий Вечір.
Я з кінною сотнею стояв у селі Грушівці, майже коло самого Дніпра.
Лежав у „чистій хаті” на соломяному ліжку, а думки линули далеко, далеко.
Туди, де лишилася рідна хата, рідні люди… де лишилася моя укохана родина…
Сонце хутко схилялося на захід… От-от засутеніє, появиться перша зірка…
Перша зірка в Святий Вечір!… Це завжди був урочистий мент… Ще малими дітьми ми привикли шанувати й любити першу зірку… Це знак, що настає свято; родина сідає до стола; до куті, узвару… Настрій урочистий, побожний…
А завтра, завтра!.. Різдво!..
Я заздрив моїм господарям, селянам… В „чорній хаті” вся родина поралася біля приготування до свята. Правда, вбогого, не такого як колись за мирні часи, але все ж таки…— Пане сотнику, ми до вас…
Я відірвався від мрій…
Двох козаків моїх стояло біля порогу…
— Ну, що вам?
— Пане сотнику, не відцурайтеся нашої куті. Перша чота дуже просить вас посидіти з нами…
Ах, мої милі козаки й товариші!.. Кілька років уже, як ми несемо один тягар, тягнемо один гуж й горимо одним вогнем… Хіба можу я цуратися?!
— Дякую… Добре… З першою зіркою буду!..
— От спасибі вам!. А що? Я казав, що пан сотник — наш… Ми ж будемо чекати на вас, п. сотнику!
— Гаразд, гаразд… Дякую…
Вони пішли…
Мої господарі також мене запрошували, але я подякував і пояснив, що мушу бути з моїми козаками…
От і перша зірка! Настає Святий Вечір!
Іду до школи, де була перша чота… Вікна освітлені… чується метушня… порання…
Входжу…
— Струнко!..
— Дякую, дякую, мої милі товариші… Тепер я ваш гість, а не начальник…
— Просимо сідати, п. сотнику. Ось сюди.
Стіл застелений чистим білим папером… На ньому ріжна закуска: смажена риба, веніґрет з городовини, холодний пісний борщ і навіть пляшка вишняку… А в святім куті на околоті соломи — кутя й узвар з овочів…
— Ну, панове товариші, — сідаймо, бо Святий Вечір уже настав. Вітаю вас зі святами, бажаю всього доброго. Бажаю здійснити свою ідею і щасливо повернутися до своїх вільних хат у незалежній Україні… Слава Україні!..
— Слава!.. Слава!..
Аж несподівано — якийсь вибух…
Скочили… Заметушилися.
Невже ворог?!.
Почали хапати зброю…
Але до хати вбіг румяний Василько…
— Не турбуйтеся… і вибачайте… То я… торохнув у ворота якимось цурупалком, щоб відігнати все лихе…
Всі весело засміялися…
— Ах, ти, яблучко спасівське!.. Не забув старого звичаю!..
Почали вечеряти. Пригадували свої родини, своїх милих, близьких людей. Почали пригадувати звичаї ріжних околиць.
— А в нас, на Харківщині, так… кутя мусить бути парена.
— Що там у вас!. Справжні звичаї українські у нас, на Полтавщині.
— Знаємо вже!. Без полтавських галушок ніщо не обійдеться!
Забули про війну, про ворога, про небезпеку…
— А ну, хлопці, — колядок!.
І за хвилю вже лунав спів:
|
„Днесь поюще, купно співаймо, |
— А ну, другої!.
І вже нова колядка про Ірода, що гонявся на кобилі за Христом.Але раптом прискочив козак з варти.
— Пане сотнику! Ворог!
— Де? Який?.
— Від Воронцівки. Більшовицька піхота…
З боку наших застав почулися стріли.
— До зброї!
За кілька хвилин уже кипів бій.
На небі янголи співали славу Всевишньому, прославляли народженого Христа… а на землі люди, рідні брати, проливали свою кров, змагаючися кожний за свою ідею.
Ворожі сили були несподівано більші, ніж можна було очікувати… Наш стан що разу ставав грізнішим… Але про капітуляцію ніхто не думав… То була війна, коли полонених не брали. Однаково смерть! Так ліпше зі зброєю в руках!..
Ворог наближався вже до села. Боронилися пішо, роблячи позиції на цвинтарі, на околиці села, коло церкви. Село замерло. Все живе поховалося й тремтіло.
Ми б іще могли довше боронитися, але вже не ставало набоїв: на партизанщині великих обозів не можна тримали.
Майже вся сотня збилася до церковної огорожі й відстрілювалася останніми набоями від ворога, що вже входив вулицями до села.
Чулися вже вигуки:
— Товаріщі, вперьод!
— Украінци — здавайся!
Але мої козаки відповідали дружньою сальвою й вигуком:
— Слава Україні!.Наставав останній рішучий мент, коли діло дійде до багнетів і шабель.
Неминуча смерть наближалася.
Але… але… Що це?
Десь іззаду у ворога стріли… Один… другий… частіше…
Ми помітили, що ворог зупинився в нерішучості.
Невже наші?..
Надія на визволення, мов блискавка, промайнула в серцях. Сили збільшилися… Відпорна сила зросла.
А стріли наближалися…
Ворог заметушився.
— Ану, хлопці, вперед!. В багнети!
— Слава!
Ворог не витримав…
Настав хаос… Нічний бій завжди хаотичний. Розсипалися по вулицях. Стріляли, рубали, тікали, ховалися, перегукувалися.
За годину був уже спокій.
Сотня збиралася до школи.
— Пане сотнику, а знаєте, хто нас визволив? Повстанці… відділ Марусі Орлівни…
— Як? Орлівни?!
— А так… Жінка-отаман. Вони збираються біля церкви.
— Цікаво…
Я вже чув про жінок отаманів, як от Маруся Соколівська й інші, але бачити таких отаманів у спідницях мені ще не доводилося.
— Васильку, візьми пару козаків. Запроси пана отамана й старшину до школи.
— Слухаю.Проминув невеличкий час, поки виставили сторожу, знову розмістилися по хатах. Перша чота вже збиралася до шкільного будинку. Вечеря ще стояла на столі.
Раптом, мов божевільний, увірвався до кімнати Василько:
— Пане сотнику! Отаман! Вона! Тут! Я не можу!.
— Хто: вона? Де отаман?
— Пане сотнику, отаман я… Маруся Орлівна — командант загону повстанців під назвою „Чорна хмара” — почув у дверях дзвінкий голос.
Я поздоровкався й глянув.
Блискучі очі. Де я їх бачив? Чоботи, чумерка, шабля при боці, коротко острижене волосся, шапка. Струнка, бадьора постать.
Але очі… очі.
— А що, пане сотнику, тепер, здається, я вам у пригоді стала? А памятаєте Плужниківку й черкесів?
Ах, вона: Маруся Плужниківна!. „Она укерінес! Она з винтовки стрєлял!.”
— Це ви?. Як же сталося? Як ви опинилися тут? Сідайте — будемо кутю їсти.
За чверть години знову настав спокій, вечеряли, ділилися вражіннями, а козаки знову співали колядок.
.djvu_-_page_13.jpg)