Марія Стуарт/I
| Марія Стуарт пер.: Б. Грінченко Перша дїя |
Друга дїя ▶ |
|
Ганна Кеннеді, мамка шотляндської королеви, палко сперечаєть ся з Павлєтом, що́ лагодить ся відчинити шафу. Дружон Друрі, його помічник, з ломом.
Як сьмієте ви це робити, пане?
Покиньте шафу цю!
А де у вас
Намисто дороге взялось? З гори́
Ви ски́нули його; хотїли певне
Ви садівничого їм підкупити!
Лихий би взяв цї хитрощі жіночі!
Вже я́к дивлюсь і нишпорю я всюди,
А все ще й досї сховані скарби́.
Де се́ було, — лежить там певне й більше.
Геть, незвичайний, звідси! Таємни́цї
Тут королевині.
Їх са́ме я
Й шукаю. (Виймає папери).
Просто папірцї усякі,
Писання, щоб сумні часи́ гулящі
В тюрмі хоч трохи скороти́ть.
Ото-ж
В гулящий са́ме час злий дух і бро́їть.
Все по французькому.
Ще й гірш, бо так
Гово́рить во́рог нашої держа́ви.
До королеви вашої листів
Це спроби.
Я віддам… А це що? Ба!…
На голову окраса королївська,
Багата на каміннє дороге,
З французькими лїлеями іще.
До иньшого і це, Друрі, сховайте!
Яку ганебну кривду терпимо́!
Бо поки в неї є що, — може шкоду
Чинити, — в неї все стає за зброю.
Зласкавтесь! З нашого життя останню
Окрасу не беріть! Безщасній їй —
Веселість — глянуть на стару пишно́ту,
Бо иньше все ви відняли у нас.
Воно не пропаде. Як при́йде час,
То й вернуть їй.
Цї голі стїни вздрівши, —
Хто скаже — королева тут живе?
Де тут намет блакитний над сидїннєм?
Її нога, до килимів ізвикши,
Ступа́ тепер на цей тверди́й поміст!
На оливя́них тарілка́х, що їми
Найменша панї гордувала-б, — їсти
Дають їй тут!
Отак же чоловіка
Свого вона у Стерлинї гостила,
Пючи́ з коханцем з ку́бка золотого.
Й тії дрібницї — дзеркала нема!
Бо поки перед дзеркалом пишатись
Своїм обличчєм буде, — сподїватись
І добувати ся свого не кине.
Нема й книжо́к розважитись душі.
Їй біблїя душі в науку є.
І лютню — й ту ви відняли у неї!
Вона на їй піснї́ любовні грала.
Чи то-ж такая доля ма́ла бути
Тій, що́ була в колисцї королева,
Що́ серед радощів та втїх зросла
При Медичі́сів пишному дворі?
Не до́сить, що віднято вдасть у неї, —
Цяцьки́ убогі треба ще віднять!
Велике серце у великім горі
Життє людське́ учи́ть ся розуміти,
Але зрікатись важко тих дрібни́х
Окрас в життю…
Вони псують нам серце,
Що мусить каяти ся та каратись, —
Прини́женнєм бо тільки та убозтвом
Спокутувать життє розпустне можна.
Коли й вчинила за-молоду гріх, —
То хай розсудить Бог та вла́сне серце,
А в Анґлїї нема над нею су́ддїв.
Де зло чинила, там їй буде й суд.
Хіба в таких кайданах зло учиниш?
Змогла-ж вона з кайданів цих у сьвіта
Сягнуть рукою, запалить війну
В держа́ві між своїх! На королеву, —
Хай Бог її боронить! — ізмогла
Узброїти запеклих душогубцїв!
І з мурів цих хіба не підняла
Вона злочинця Па́ррі й Бабінґтона
На дїло кляте — вбити королеву?
Цї ґрати вде́ржали її хіба
Причарувати у Норфо́лька серце?
У нашім краю голову найкращу
Кат відрубав на жертву їй! І це
Чи відстрашило божевільних тих,
Що́ задля неї у безодню бігли?
Нї, задля неї жертви все нові
Й нові зіходять на поміст крівавий,
І доти край цьому не при́йде, поки
Вона сама, виннїйша над усїх,
На тім помостї жертвою не стане.
О, про́клятий той день, як цю Єлену
Гостинно в се́бе край наш привитав!
Гостинно Анґлїя її витала?
Безщасна! З дня, в який на землю цю
Ступила, просячи собі посо́би,
У родичів шукавши оборони,
Її, зневаживши усї права́
Народні і повагу королївську,
В неволю вкинуто, в тїсній темницї
Свої найкращі молоді лїта́
В тяжкій журбі вона занапащає.
І ось тепер, як усього зазнала,
Що є найгіршого в неволї, мов
Найпослїду́щий лиходїй, — її
Ведуть на суд і їй гане́бний при́суд —
На смерть скарати — кажуть, — королеву!…
Забивцею вона до нас прийшла,
Від люду гнана, скинена з престолу,
Що́ заплями́ла гидко лиходїйством,
Як ворог в Анґлїю вона прийшла
Крівавий час гішпанської Марії
Вернути, католицькою зробить
Британїю, щоб Франциї продати!
Умову едінбурґську чом вона
Відкинула? Чом не зрекла ся прав
На Анґлїю і двері із тюрми
Не відчинила враз, пером черкнувши?
Так нї, — в неволї краще бути їй,
Терпіти втиски, — тільки-б величатись
Порожньою титу́лою тією!
Чому се так вона зробила? Тим,
Що на лукаві за́ходи свої,
Сплїтаючи ворожії змовляння,
Кладе надїю і з тюрми цей острів
Так сподїваєть ся завоювать.
Глузуєте ви, пане! Ви суворість
Єднаєте із по́сьміхом гірки́м.
Чи можна-ж їй такії мрії мати,
Коли тут замуровано її
Живцем, що нї розважливеє слово
Нї з рідної країни дружнїй голос
Не досягне́? Ко́ли давно не бачить
Вона обличчя людського, хіба
Похмурого темничника уздри́ть!?
Коли недавно родич ваш суворий
Зробив ся сторожем новим до неї
І вже кують нові́ї ґрати їй!?…
Від хитрощів її не захищають
Нїякі ґрати. Бо чи мо́жу знати,
Що ґрати ті нїхто не підпиляв,
Що — глянути міцні́ — помости, мури
В сере́динї вже не порожні суть,
І що як сплю, то не впускають зраду?
Повинність клята — берегти лукаву,
Що́ ка́верзи сплїта́! Від мене страх
Прогонить сон; в ночі, як та мара,
Ходжу, дивлюсь: замки чи цїлі? варта
Чи вірна? І що дня тремчу уранцї,
Бо думаю: справди́ли ся страхи́!
Та дяка Богови: надїю маю,
Що незаба́ром все скінчить ся вже,
Бо краще берегти менї у пеклї
Прокляті душі, нїж цю королеву
Лукаву, хитру…
Ось вона сама.
Хрест у руках несе, а в серцї гордість
Та грішнії бажання сьвітові́.
Марія під накриттєм, з Розпяттєм у руцї. Ті, що й були.
(поспішаючись до неї назустріч).
О, королево! топче нас нога
Тиранська, і нема ути́скам краю.
Що дня все стра́ждання нові, ганьба́
На голову твою державну.
Втиш ся!
Скажи, що сталось!
Глянь, розбито шафу,
Твої папери й скарб єдиний твій,
Що важко так було обратувати,
Останнєє з французького поса́гу
Узято — й королївського нїчого
Не маєш ти: загарбано усе.
Розваж ся, Ганно: сї цяцьки не роблять
Ще королевою; зневажно можуть
Поводити ся з нами, та поваги
Відняти в нас не можуть. Звикла я
До всячини у Анґлїї, то й це
Здолаю перете́рпіти. Ви, пане,
Те силоміць забрали, що сама
Хотїла вам сьогодня я віддати.
В паперах тих ви зна́йдете листа
Сестрі моїй, анґлїйській королеві.
Менї ви дайте слово, що його
До рук самій їй чесно віддасте́,
Борлєйфови невірному не давши.
Подумаю про це…
Повинні зміст
Його ви, пане, знать. В цьому листї
Великої прошу я ласки в не́ї:
Розмови з нею, — я її ще й досї
Не бачила. Покликано мене
На суд з людий, що їх собі за рівних
Вважать не можу, щирою до їх
Не можу буть; Єлизавета-ж роду
І по́лу, й стану одного зо мною:
Сестрі і королеві й жінцї — їй
Самій признатись можу…
Часто, лєді,
Звіряли честь свою і долю ви
Людя́м, далеко менш поваги вартим.
Ще ласки однії прошу я там, —
Нелю́дським би було менї її
Не дати: здавна я в тюрмі не мала
Церковної розваги й від сьвятого
Причастя благодатї. Певне та,
Що́ волю в мене відняла й престіл
І важить на моє життє, — не хоче
Менї замкнути і небесну браму.
Аби схотїли, а дека́н тутешнїй…
(перепиняє його швидко).
Дека́на я не хочу! Вимагаю
Сьвященика я від своєї церкви.
Ще хочу писаря та нотаря,
Мою останню волю щоб списати.
Журба, невільницькії муки точуть
Менї життє. Боюсь, не довго вже
На сьвітї буду, і себе вважаю
Як перед смертю.
Робите гаразд.
Се ті думки, що вам їх лїчить мати.
І я непевна, що рука моторна
Того не зробить швидче, що журба
Помалу робить, — тим списати хочу
Духовницю і усьому, що маю
Порядок дати.
Ваша воля в тім.
Анґлїйська королева вже-ж не схоче
Тим багатїти, що у вас віднїме.
Жінок та слуг зо мною розлучили —
Що з їми? де вони? Без служби їх
Прожити можу, та спокійна хочу
Я бути, знавши, що мої всї вірні
Без горя і в достатку пробувають.
Про всїх їх дбають. (Хоче йти).
Ви уже йдете́?
З мого наляканого серця муку,
Ту муку, що воно терпи́ть, не знавши,
Що буде з їм, — не хочете ізняти?
Пильнують шпиги ваші добре так,
Що вкрай мене відрізнено від сьвіту, —
Нїяка вість крізь мури цї не ді́йде.
В руках у ворогів моя вся доля;
Вже місяць тяжко довгий поминув,
Як сорок комісарів в замку цїм
Мене напали й з по́спіхом зневажним,
Неприготовану цїлко́м, не давши
На поміч оборонця, враз на суд,
Нїде ще небувалий узяли.
На виновачення, важкі й лукаво
Посплї́тані, повинна я була,
Затуркана, ухоплена знена́цька,
Відмову з голови давати враз.
Прийшли вони як ду́хи й знову зникли,
Із тих часі́в мовчать зо мною всї.
У вас у поглядї даремно хочу
Я прочитать, що го́ру узяло:
Від друзїв оборона та моя
Невинність, чи ворожі злі поради.
О, годї вам мовчать! Скажіть, чого
Боятись маю й сподїватись можу?
Молїть ся, щоб гріхи вам Бог простив.
На Божу ласку я надїю маю
І сподїваюсь, що й земнії суддї
Судити муть мене по правдї теж.
Се певна річ, що суд по правдї буде.
Скінчив ся суд?
Не знаю я.
Мене
Присуджено?
Не знаю я, мілєді.
Тут люблять швидко все робити. Може
Так са́ме несподївано, як су́ддї,
На мене й душогуби нападуть?
Готуйте ся до цього, то як при́йдуть
Вони — і не злякають так, як су́ддї.
Нїщо мене вже не здивує, пане,
Із то́го, що насьмілить ся зробить
Вестмінстерський той суд, яким керує
Борлє́йфова й Гаттонова знена́висть;
Я знаю, як анґлїйська королева
Багато сьміє важитись робити.
Боятись волода́р анґлїйський може
Парля́менту єдино та свого
Сумлїння. Перед цїлим сьвітом він
Що скаже суд — не боячи́ ся зробить.
Ті, що́ й перш. Мортімер, Павлєтів небіж, входить і, нї трохи не зважаючи на королеву, каже Павлєтови:
Шукають, дядьку, вас. (Виходить так саме.
Королева обурюючись помічає се і вдаєть ся до Павлєта, що́ теж хоче йти за Мортімером).
Іще проханнє:
Як ви що маєте сказать менї, —
Від вас багато сте́рплю я, бо старість
Я поважаю вашу. Гордування-ж
Від молодого я знести́ не можу:
Зробіть, щоб не терпіла я того.
За те, що вам погане, поважаю
Його. Еге, він не з отих дурних,
Що з слїз облесливих жіночих мнякнуть.
Він бачив сьвіт, вернувсь з Парижа, з Раймсу,
Та предківське анґлїйське серце вірне
Привіз до дому. Коло його, лєді,
Ті ваші за́ходи — даремні всї. (Виходить).
І сьміє він у вічі се казати!
Немилосердно!
Панувавши ми,
Облесників охоче дослухали,
То мусимо, Кеннеді добра, нинї
Почути і суворії докори.
Як, лєді дорога́, — так занепали
Ви духом? Ви, такі веселі перш,
Що і мене були все розважали,
Що не за смуток, а за легковажну
Веселість я сварила ся на вас?
Її пізнала я — ту королївську
Дарнлеєву крівавую мару —
Гнївна́ підводить ся з сирої ями
І по́ти проміж нас не буде згоди,
Аж поки я спокутую свій гріх.
Які думки!
Забула, Ганно, ти,
Але я добре памятаю: нинї
Знов дїлови страшному роковини, —
Я по́стом, каяттє́м сьвяткую їх.
Та дайте спо́кій ви цїй злій марі!
Ви довгорічнїм каяттє́м те дїло
І муками спокутували вже.
І небо й церква, що́ гріхи прощати
Від Бога має право, — те простили.
Провина, про́щена давно, встає,
Облита кровю сьвіжою, із ями,
І мсти́ву чоловікову мару
Не прожене у яму анї хрест
В сьвященицьких руках, нї дзвін церковний.
Але-ж не ви його убили — иньші.
Так знала те й зробитись попустила,
Ще й звабила сама у смертну сїть.
Зменша́ провину молодість. Такі
Були ви молоді.
Й тяжким гріхом
Я заплями́ла молодість свою.
Обра́зою крівавою, тяжко́ю,
Пихо́ю вас тодї обурив той,
Кого із темряви кохання ваше
Мов Божою рукою підняло,
Кого через покій весїльний ви
До трону довели, кого своєю
Розквітлою та пишною красою,
Короною вщасливили. Як міг
Забути він, що щастє те блискуче
Дало йому коханнє ваше тільки!
Забув же недостойний і обра́зив
Гидким підо́зрюваннєм та зневажним
Пово́дїннєм кохання ваше він —
Й від його ваші очі відвернулись.
Счез чарівник, що́ зваблював ваш по́гляд,
З гидки́х обіймів вирвали ся ви,
Гнївні́ та їм гордуючи. А він —
Чи намагавсь вернути вашу ласку?
Прохав простити? Падав він до ніг
Вам, каючись, покращать обіцявшись?
Він не благав, поганий, той, хто ваш
Був твір, — вам королем хотїв він бути!
Він Річчія, улюбленця, сьпівця
Вродливого, убити перед вами
Звелїв! За кров кріваво мстились ви.
Крівава й надо мною пі́мста буде, —
Розважити мене хотївши, при́суд
Сказала ти менї.
Ви непритомні
Були, як те зробило ся. Тодї
Слїпе коханнє-божевіллє вас
Ботвелеви рабою ізробило,
Страшно́му перелесникови. Він
Над вами панував тодї, страшни́й.
Як чоловік ваш, що́ хотїв робив
І чарами пекельними, дання́ми
Він вас розпалював, слїпи́вши розум.
А чари ті були — то тільки — сила
Його й моя несила.
Нї, кажу!
Пекельні ду́хи він узяв на поміч,
Щоб заслїпи́ти розум ваш ясни́й:
Ви остороги дружньої не чули,
Не бачили, чи є в дїлах звичайність,
На поговір людськи́й ви не зважали,
І ваші ли́ця, що соромязли́вість
Перш червонїла ся на їх, — тодї
Огнем палали з пра́гненнїв палких;
Таємного ви більше не ховали:
Подужала Ботвелева розпустність
Всю вашу соромливість: на́ віч всїм
Ви сьмі́ливо свій сором появили.
Шотляндський королївський меч йому
Звелїли, душогубови, якого
В слїд проклинав народ, по Едінбурґу
Поперед вас нести, і обступили
Державну раду військом ви, — де мусить
Законність шанувати ся найбільше,
Примусили, щоб суддї з душогуба
Страшну́ зняли прови́ну. І того
Не до́сить ще… О, Боже!…
Докажи-ж:
І в церкві ще звінчала ся із їм.
Бодай би згинула, на віки й згадка
Про вчинок сей! Страшни́й він і гидки́й,
Зробить розпустна тільки так могла;
Але-ж ви не розпустна — я вас знаю,
Я згодувала вас ізмалку. Серце
У вас мягке́ і соромливість знає,
Та легковажність — ось де ваша вада!
Я знов кажу: це ду́хи злі у мить
В людські ввіходять груди й там у їх
Страшне́ вчиняють і як знов у пекло
Вертають ся вони, то покидають
Тодї в нечистих грудях лютий страх.
По вчинку тім, що́ так вас заплями́в,
Нїчого більш ви злого не чинили;
Як ви ставали кращою, сама
Я бачила, — тим заспокійтесь ви
І помиріте ся самі з собою;
Хоча вам каятись і є чого,
Та в Анґлїї невинні ви єсте:
Анї Єлисавета, нї парля́мент
Анґлїйський тут судити вас не можуть
Нас гнї́тить сила тут, — то перед цим
Судом непра́вим сьмі́ливо ставайте
Як неповинная цїлко́м нї в чо́му.
Хто се?
Небі́ж! Ідїте звідси!
Ідїть і бережіть коло двери́й, —
Я з королевою балакать маю.
Будь, Ганно, тут!
Не бійте ся, мілєді!
Дізнайтесь, хто я! (Подає листа).
на листа і, вражена, поступаєть ся назад).
Що се?
Ідїть, Кеннеді!
Глядїть, щоб дядько нас не зу́спив тут!
дивить ся на королеву, мов питає поглядом):
Іди, іди! роби, що каже він.
Се дядько, льотаринґський кардинал,
Із Франциї до мене пише! (Читає) „Вірте
Ви Мортімерови, — він се вам дасть:
Він в Анґлїї вам найщирійшии друг“.
Чи се можливо? Не мана́ се дурить?
Я думала, що сьвіт увесь забув
Мене і близько так знаходжу друга:
Темничників небі́ж, що у йому
Я ворога найбільшого вбачала,
Тим другом є!
Простїте, королево,
Що во́рога я з себе удавав!
І важко й гидко се було робити,
Але-ж я тільки способом таким
Побачити вас міг і принести
Вам поміч і ратунок.
Пане, встаньте!
Так несподївано це все, що я
Не можу від безмірного нещастя
Відра́зу до надїї перейти.
Кажіть же все! Щоб щастеви повірить, —
Його я спершу зрозуміти мушу.
Час лине. Скоро дядько при́йде мій,
А з їм знена́висная вам людина.
То перш нїж при́йдуть з справою страшно́ю,
Почуйте, як вам Бог ратунок шле.
Він чу́дом всемогучий, шле його.
Про себе перш скажу.
Кажіте, пане!
Менї було тодї вже двадцять років.
Я ріс, соде́ржуючи віру кріпко,
І звик нена́видїти папство змалку, —
Тодї менї схотїло ся безмірно
Уздріти суходіл. То я покинув
І пуританськії душні́ оселї,
І рідний край — і швидко перебіг
Я Францию, бажаючи так палко
Італїю побачити славетну.
Тодї було велике сьвято. Шлях
Захряс прочанами, і кожен о́браз
Господень скрізь уквіччано квітка́ми;
Здавало ся, неначе сьвіт увесь
В небесне царство простував. Мене
Та лю́дська течія, вся віри по́вна,
Теж захопила й понесла у Рим…
Що, королево, там менї зробилось,
Як пишнії кольони перед ме́не,
Склеплїння триюмфальнії постали
Й мене, здивованого, Колїзей
Пишно́тою своєю обгорнув!
Мене високий той скульптурний ґенїй
У свій ясни́й чудовий сьвіт узяв;
Я ще не знав, яку велику силу
Умілість має: віра та, що в їй
Я зріс, — нена́видить її, — гордує
Вона усїм, що вабить почування,
Шануючи саме безплотне слово.
Що стало ся зо мною, як у церкву
Ввійшов я й полила ся мов із неба
Музи́ка й безлїч по́статїв із стїн,
Із стелї мов живії виступали!
Уся краса безмірна, все високе
Вставало і жило перед моїми
Повитими у чари почуття́ми.
Я бачив сам їх, божестве́нних, бачив
І славословє янгольське й Різдво
Христове, і його сьвятую Матїр,
І Троіцю, що́ схо́дила з небес,
І осяйне́ Преображеннє; бачив
Велично-пишного отця сьвятого —
Він службу Божу правлячи, народ
Благословляв… Дурниця проти цього
Усе каміннє дороге, все злото
Блискуче, що в царів земних буває:
Єдиний він у ся́йві божестве́ннім,
Його оселя справжнїй рай, бо все
У їй не від землї — від неба єсть.
Ой пожалїйте! не кажіте більш!
Життя́ ясно́го тут ви не малюйте:
Безщасна я, в неволї!…
Королево!
І я в їй був, але-ж моя темниця
Розпала ся, і вільною почулась
Душа, витаючи життя ново́го
Ясне́ свитаннє. Заприсягсь я книгу
Нена́видїти темну та вузку
І сьвіжим уквіччати ся вінком,
Із радісними радісно з'єднавшись.
До мене прилучило ся чимало
Шотляндцїв, з їми і Французів жвавих;
До дядька вашого вони мене,
До кардинала Ґіза, довели.
Величний муж, спокійний та ясни́й,
На сьвіт родивсь серця́ми керувати;
Зразок він всїм володаря́м державним,
Незрі́внаний церковний волода́р.
Ви дороге його обличчє здріли,
Сьвятого мужа, любленого стільки,
Що́ мною змалечку він керував?
О, розкажіть про його! Памятає
Мене він ще? Чи ще йому щастить?
Чи ще цьвіте його життє і до́сї?
Чи міцно він стоїть, підпора церкві?
До мене він такий ласка́вий був,
Що виясня́в високую науку —
Як вірити — менї він сам, і в серцї
Вагання всї розвіяв і довів,
Що розум наш, мудру́ючи лукаво,
Нас завсїгди до по́милок веде;
Що бачити повинні наші очі
Все те, у віщо мусить вірить серце;
Що треба церкві на землї такого
Володаря́, щоб бачено його,
І що дух праведний проймає всї
Сьвятих отцїв сьвятії постано́ви.
З душі дитя́чої моєї блу́ди
Всї перед розумом його могутним
І перед словом дужим позвикали,
До церкви в лоно я вернув ся знову
І помилок своїх на віки зрік ся.
Єсьте́ один із тисячі́в отих,
Що́ силою свого сьвятого слова
Він, мов би проповідач той нагірний,
Поняв і у небесне ввів спасїннє.
А мусївши за справами своїми
Поїхати до Франциї, мене
Він відіслав у Раймс, де товариство
Ісусове у щирости побожній
Готує пастирів анґлїйській церкві.
Моргана, благороднього Шотляндця
Знайшов я там і вірного вам Леслї
Ученого єпископа із Ро́су.
Сумуючи вони в землї французькій
Вигна́нцями живуть; до їх і я
Пристав і покріпивсь між їх у вірі.
Дня одного єпископські сьвітлицї
Я оглядав, і погляд мій вразив
Портрет жіночий дивної краси
І він менї всю душу так пройняв,
Що зде́ржати не міг я почування.
Тодї сказав єпископ: „І по правдї
Зайняв портрет сей душу вам, бо се
Найвродливі́йша є з жінок у сьвітї,
Але й за всїх вона нещасливі́йша:
Вона терпить за нашу віру, — муку
У вашім ріднім краї зазна́є.
О, вірний! Нї, ще згинуло не все,
Коли в недолї друг є такий.
Тодї почав палки́ми він словами
Оповідати ваші муки й те,
Які жорстокі ваші вороги.
Ваш родовід він показав менї,
Що ви з високого Тудо́рів роду,
Впевнив мене, що тільки вам сами́м
Королювати в Анґлїї нале́жить,
Але не цїй байстрючцї-королеві,
Що навіть Генрих, батько, — зрік ся й той
Ії, бастряти! Та іще самому
Єпископови не діймавши віри,
Питав ся я у пра́вників поради,
Шукав по всїх гербовницях, і всї
Знаю́чі люди, що я їх питавсь,
Казали, що права́ ті ваші певні.
Тепер же знаю я, що цї права́ —
Єдине ваше в Анґлїї злочинство,
Що ваша власність є держава та,
В якій безвинно терпите́ в тюрмі.
Ох, цї права́ гіркі́! Вони єдине
Є джерело всїм стра́жданням моїм!
В той час до мене звістка надійшла,
Що вас з Тальботового замку взято
І дядькови пере́дано моєму.
Подїя ця здавала ся менї
Чудовним обратунком із небес:
Неначе доля се менї казала,
Що я повинен визволити вас;
З тим згодили ся радісно і дру́зї.
Благословеннє й раду кардинал
Менї подав, навчив мене, як краще
Думки́ свої й заміри заховати.
Обміркувавши що і як робити,
До краю рідного вернувсь я й тут,
Як вам відомо, десять день уже.
Я вас, сами́х вас, королево, бачив,
Не ваш портрет! Який же скарб ховає
Цей за́мок у собі! Це не темниця,
Але богі́в оселя, осяйнїйша
Анї-ж палац анґлїйський королївський.
Щасливий той, хто воздухом одним
Із вами може дихати. І мали
Ті рацию, що́ так сховали вас:
Вся мо́лодїж анґлїйська піднялась би,
Нїякий меч у піхвах не зостав ся-б
І, велите́нську голову підвівши,
Цим о́стровом повстаннє перейшло-б,
Коли-б Анґлїєць тільки вздрів свою
Держа́вицю.
Вона була-б щаслива,
Коли-б і кожен думав так, як ви.
Як би він сьвідком вашим му́кам був
І тихости, і му́жности, з якою
Ви над собою терпите́ знущаннє!
Хіба не так, як королева муки
Усї стріваєте? Чи відняла
Тюрма хоч крихітку краси у вас?
Віднято в вас усе, що закрашає
Життє, а ви єсьте життє і сяйво!
Я що разу́, на цей поріг ступивши,
Хоч серце розриваєть ся моє
Від ваших мук, а з пра́гнення палаю
Вас знову бачити. Але вже близько,
Вже йде страшни́й останнїй час. Росте,
Де далї небезпечність. Я не сьмію
Ще довше гаятись, ховать страшне́
Не сьмію вже…
Чи ви́речено при́суд
Менї? Скажіть усе! Я мо́жу чути.
Еге. І суддїв со́рок двоє вас
Обвиноватили. Пани всї, льорди
І місто Льондон — вимагають всї,
Щоб виконати при́суд той. Але
Ще королева гаєть ся, — не тим,
Щоб лю́дяність, чи зми́луваннє мала
У серцю, а з лукавства се, бо хоче,
Щоб ще до то́го зму́шено її.
Ви не злякали, пане Мортімере,
Мене, анї вразили. Вже давно
Приготувала ся до того я, —
Своїх я су́ддїв знаю. Після мук,
Що я вже сте́рпіла, я знаю добре, —
Не подарують во́лї вже менї.
Чого їм треба — відаю: мене
Замурувать на віки у неволю,
Щоб поховати в темряві тюремній
Мої правдивії права́ і пі́мсту.
Нї, королево, нї! Ще мало їм!
Тиранство вдовольнити ся не може
На пів зробивши дїло. Поки ви
Живі, — живий і страх Єлизаветин;
Тюрма нїя́ка вас цїлком сховати
Не зможе, — тільки ваша смерть сама́
Вбезпечити її престіл здолає.
І голову державную мою
Вона віддати катови посьміє?
Посьміє! У цьому ви певні будьте.
Величність власну й иньших королїв
В пил зважить ся втоптать? Не побоїть ся,
Що Франция за те пімститись може?
З Французами довічню згоду робить,
Анжуйський герцоґ буде чоловіком
Єлизаветї й королем у нас.
Хіба не взброїть ся король гішпанський?
Хоч сьвіт повстане ввесь, — не страшно їй,
Як буде в згодї із своїм народом.
І на́віч Анґлїї вона те зробить?
Мілєді, Анґлїя в часи недавні
Багато коронованих жінок
Вже провела на страту. Рідна мати
Єлизаветина йшла тим шляхо́м
І Катерина Го́вард: мала ще
І лєді Ґрей на голові корону.
Нї, Мортімере, бо́язкість вам очі
Слїпи́ть, а вірне серце ваше творить
Турбуючи ся марнії страхи́.
Нї, пане, стра́ти не бою ся я;
Є иньші, тихші способи вбезпечить
Від прав моїх анґлїйську королеву:
Ще кат не при́йде мій, а душогуб
Ізна́йдеть ся, — ось я чого боюсь!
І що разу́, як притуляю ку́бок
Я до губів, — мене проймає страх,
Що може те питтє́ підсолодила
Сестра моя з любови…
Нї прилюдно,
Нї нишком смерть не за́йме вас. Не бійтесь!
Уже на поготові все. Анґлїйцїв
Дванадцятеро молодих лица́рських
Зо мною й на сьвятім причастї ми
Заприсяглись сьогодня вранцї вирвать
З тюрми вас силоміць. Ґраф Обспін,
Французький послане́ць, — він зна про се,
Нам пособля́, ми й сходимо ся в його.
Тремтїти змусили мене ви, пане,
Але не з радощів. Сумне́ в душі
У мене почуттє́. Що почали ви?
Чи думали? Невже вас не лякає
Тічбурнова крівава голова
Та Бабінґтонова, що їх на палї
Настромлено на льондонськім мосту́
На осторогу иньшим? Не лякає
Загин тих незлїче́нних, що́ знайшли
В такому-ж дїлї смерть собі, менї-ж
Зробивши тільки важчими кайдани?
Тїкайте, нещасливий, — це омана!
Тїкайте, поки час ще, поки Бо́рлєйф
Ще не дізнавсь про вас і в вашу спілку
Він зрадника і шпига не прислав.
Тїкайте з Анґлїї! Ще не щастило
Нї о́дному із тих, хто боронив
Марію Сту́арт.
Не ляка мене
Тічбурнова крівава голова
Та Бабінґтонова, що їх на па́лї
Настромлено на льондонськім мосту́
На осторогу иньшим. Не лякає
Загин тих незлїче́нних, що́ знайшли
В такому са́ме дїлї смерть собі:
Вони знайшли за те й довічню славу;
Умерти, вас ратуючи, — то щастє.
Даремно все! Нї хитрощі мене,
Нї сила не вратує: во́рог пильний
І сила в йо́го. Не Павлєт з своїми
Вартівника́ми — Анґлїя уся
В моїй темницї двері береже:
Іх відчинить — сама Єлизавета
З своєї волї може.
Не надїйтесь!
Один є муж, що́ відчинить їх може.
Хто-ж він? Скажіть!
Ґраф Лєйстер.
Лєйстер? Він?
Ваш найлютїйший ворог? Королевин
Улюбленець? І він…
Коли мене
Хто може визволить, то тільки він.
Підїть до його, все йому скажіть,
А щоб він знав, що я́ це вас послала, —
Сей дайте лист йому. Тут мій портрет.
Візьміть! Давно його ношу з собою:
Так пильно доглядає дядько ваш,
Що передать його була не сила.
Мін добрий янгол вас послав сюди.
Але-ж… не розумію, королево…
Ґраф Лєйстер вияснить усе. На його
Ви звірте ся, то й він вам скаже все.
Хто йде?
Павлєт з яким ся царедворцем.
Льорд Бо́рлєйф се. Готуйтесь, королево,
І слухайте його слова спокійно.
Марія. Льорд Борлєйф, державний скарбник анґлїйський. Лицар Павлєт.
Бажали, ви про вашу долю знати, —
І це тепер і скаже вам вельможний
Льорд Бо́рлєйф. Вислухайте-ж ви покірно!
З повагою, що́ неповинним ли́чить.
Я посланце́м приходжу від суда́.
Льорд Бо́рлєйф дух нада́в судо́ви свій, —
Тепер йому ще й уст своїх дає.
Так кажете, мов знаєте вже при́суд.
Льорд Бо́рлєйф же його приносить, — як же
Могла-б його не знати? Далї, пане!
Скорили ся, мілєді, ви судо́ви…
Простїть, мільорде, що з початку вас
Перепинити мушу! Я скорилась,
Ви кажете, тому судо́ви? Нї!
Скорити ся йому я не могла:
Хто я — того я не могла забути!
Свого народу й сина і державцїв
Усїх я не могла забути! Каже
Закон анґлїйський, що судити можуть
Обвиноваченого тільки ті,
Що́ рівні суть йому. А хто-ж там рівний
Менї в тому судї? Мене судити
Могли-б єдино тільки королї.
Обвиноваченнє ви чули, навіть
Ви відмовляли суддям.
Правда, я
Послухалась лукавого Гаттона,
Щоб честь оборонить свою і в тім,
Що переважить правда, певна бувши,
Обвиновачення я вислуха́ла,
Щоб довести, що правди в їх нема.
Робила це, шануючи особи
Тих льордів, а не їх уряд — йому
Я не корюсь.
Чи коритесь, чи нї —
Дарма́, — порожня це формальність тільки;
Не спинить се того, що робить суд.
Ви дишете тут воздухом анґлїйським,
Користуєтесь з добродї́йств, що́ вам
Дає законів наших оборона,
То мусите й урядови коритись.
Анґлїйським воздухом в тюрмі я ди́шу!
Се — жити в Анґлїї та добродї́йств
В їй зазнавати від законів? Ледві
Я ті закони знаю і нїколи
Я не корилась їм іще, бо я
Не громадянка в цїй державі. Вільна
Я королева з иньшої землї.
І думаєте ви, що королївське
Імя́ вам дозволя́ в чужому кра́ю
Кріваву сварку сїяти безкарно?
Щоб стало ся з безпечністю в державі,
Коли-б не досягав правдивий суд
І гостя-короля, як що він винен,
Однаково так са́ме, як і старця?
Не суд усякий відкидаю — су́ддїв.
Як, лєді? Су́ддїв? А хіба-ж то їх
З просто́люду наха́пано, з людий
Без сорома́, що правда й честь у їх
Продажні? Що служить охоче будуть
Утисництву? Хіба в держа́ві це
Мужі не перші, що́, не боячи́ ся
Від дужих гнїву, — правду говорити,
Гидки́м підкупством гордувати можуть?
Чи не вони-ж лица́рським цим народом
По правдї й вільно урядують тут?
Скажіте тільки, як їх звуть і до́сить,
Щоб всякеє невірство занїміло!
В їх на чолї: побожний пастир ду́шам,
Кентербери́йський при́мас, мудрий Тальбот,
Що́ береже державную печать,
І Говард, нашим кораблям привідця.
Скажіте-ж, чи анґлїйська королева,
Людий найкращих вибравши з усе́ї
Держави і в цїй спірцї межи двох
Влада́рьок су́ддями вчинивши їх, —
Могла-б зробити більше ще від цьо́го?
Чи можна-ж думати, щоб хоч один
Зо зла́ на вас сказав би присуд свій?
Щоб сорок двоє цих мужі́в добірних
Робили всї з нена́висти до вас?
Я мовчки слухаю слова з тих уст,
Що́ здавна бі́ди все менї казали.
Як можу я, невчена жінка, з вами,
Таким знаю́чим речнико́м, змагатись?
Еге, як би такі ті льорди справдї
Були, як ви їх описали зараз, —
Я мусїла-б мовчати й справа ся
Моя була-б пропаща вже, коли-б
Осуджено мене. Але-ж імя́,
Що славите їх так, що пригнїтити
Мене ви хочете вагою їх, —
Їх иньшими, мільорде, бачу; иньше
Вони в істориї анґлїйській роблять:
Маґнатів пишних ваших бачу я,
Величний ваш парля́мент, — як раби
Годя́ть султанським примхам по сералях, —
Так Генрихови о́сьмому вони
Лестили; бачу льордство це продажнє,
Що́ наче підкупна́я чернь, закони
Лама і встановля́, подружжя вяже
І розлучає знов, — аби звелїв
Те волода́р. Царськи́х дочо́к анґлїйських
Байстручками сьогодня узиває,
А завтра королевами вінча́;
Я бачу, як поважні ве́льми пери
Оцї всї — з пересьві́дчення швидко́го —
Під чотирма́ урядами міняють
Чотири ра́зи віру.
Ви казали:
Не знаєте у Анґлїї законів,
А знаєте її нещастє добре.
І ось ті су́ддї! Льорде скарбівничий!
До вас по правдї хочу бути я,
То будьте ви так са́ме і до ме́не!
Ви дбаєте — се кажуть — щоб робити
Добро державі й королеві вашій,
Невтомні, пильні, непідкупні ви —
Я вірю! Не про власную користь,
А про користь державну й королївську
Ви дбаєте, — то-ж стережіть ся, льорде,
Щоб та користь державна не здала ся
Вам правдою. Я знаю, є в судї
Правдиві люди, чесні, та вони
Всї протестанти й дбати можуть тільки,
Щоб Анґлїї було добро, — й вони
Шотляндську королеву й католи́чку
Судити муть!… Робить по правдї Брит
Не може із Шотляндцем — давнє слово, —
Тим зви́чай здавна вже такий ведеть ся,
Що́ сьвідчить про Шотляндця Брит не може
В судї, — і той про його теж. Оцей чудний
Закон дала потреба необхідна;
Глибока правда в зви́чаях старих,
І мусим шанувати їх, мільорде.
Природа два палкі́ народи вкупі
На дошцї сїй пустила в океан,
Нерівно подїлила й через те
Велїла битись. Твід сами́й вузки́й
Оцї палкі два ду́хи роздїляє,
І часто войовницька кров мішалась
Із хвилями його. Поклавши руку
На меч, очима сва́рять ся вони
Один на о́дного з обох боків
Тисячеріччя вже. Усякий ворог
Анґлїйський від Шотляндця поміч мав,
І що разу́, як краєва́ війна
Знїмала ся в Шотляндиї, підпа́лу
Прино́сив Брит. І не вгасити цю
Знена́висть, поки аж один парля́мент,
Одно́ берло́ всїм островом оцим
Почне порядкувать.
І королева
Із Сту́артів те щастє дасть державі?
Чого ховатись? Мала я надїю
Злучити два славетнії народи,
До дружнього з'єднання довести;
Не думала я жертвою зробитись
Знена́висти їх. Думала вгасити
На віки те старе ворогуваннє
І дві корони поєднати в згодї,
Як дві троянди Рі́чмонд, прадїд мій,
Злучив колись після крівавих сварок.
Шляхо́м недобрим до цїї мети́
Пішли ви: у держа́ві бунт зірвавши,
Хотїли до престолу досягти.
Цього я не хотїла, Богом сьвідчусь!
Де до́води, що я того бажала?
Не сперечатись я прийшов. Нема
Чого змагатись на словах, бо вже
Признали сорок су́ддїв проти двох,
Що той закон торічнїй ви зламали.
Написано в торічнїй постанові:
„Як счинить ся повстаннє у державі
Імя́м того́ і на користь тому́,
Хто виставляє на престіл права́, —
Людину ту судити й покарати
На смерть.“ А як доведено вже є…
Мільорде Бо́рлєйфе! Се певна річ,
Що ва́жено на мене, той закон
Видаючи́, — на мій загин він склав ся,
І проти ме́не уживуть його.
Безщасна жертва та, що при́суд пише
Їй та рука, яка закон писала!
Адже се правда, льорде, — цей закон
На мій загин і вигадано тільки?
Вам осторогою він мусїв бути,
Зробили-ж сїтку з його ви собі
Самі́. Ви бачили, що розкривалась
Безодня, й кинулись самі́ туди.
Ви з Бабінґтоном, зрадником державним,
Єднались і з його́ товариша́ми,
Із душогубами; про все ви знали
І керували змовою з тюрми.
Коли і як? І докуме́нти де?
Їх да́вано в судї недавно вам.
Все копії, що їх не я писала!
Нї, доведїть менї, що і сама,
І саме та́к я диктувала їх,
Як читано!
Признав ся перед смертю
Нам Бабінґтон, що мав від вас цї саме.
Чому-ж ви не поставили його
Живого перед мене? І на віщо
Так швидко з сьвіту про́гнано його,
Не допитавши ся передо мною?
І ваші писарі — і Курль і Нав
Заприсяглись, що са́ме цї листи́
Вони із ваших власних слів писали.
І тільки через те, що слуги кажуть,
Мене осуджено? І вірять тим,
Що́ королеву зрадили свою,
Що́ са́ме у ту мить зламали вірність
Менї, як сьвідчили вони на мене?
Самі́ колись Шотляндця Курля ви
Сумлїнним звали й чесним чоловіком.
Його таким я досї знала. Бачу-ж,
Що дізнавать, чи певний чоловік,
Під небезпечний тільки час можливо.
Злякавшись мордування, міг він те
Сказати й сьвідчити, чого не знав.
Неправим сьвідченнєм себе він думав
Обратувати, королевій шкоди
Не роблячи великої.
Але-ж.
Сам заприсяг ся він, що правда те.
Не при менї. Як, пане? Є тепер
Два сьвідки ще живі: поставте їх
Ви перед мене — хай менї у вічі
Посьвідчуть! Чом же не дають менї
Тієї ласки, права, що й розбійник
Усякий має? І казав менї
Давнїйш колишнїй вартівни́к мій Та́льбот,
Що са́ме за́ Єлизавети став ся
Такий закон у вас, що кожен той,
Хто виноватить, мусить стати навіч
Пере́д обвиноваченим? Чи як?
Я помилилась? Лицарю Павлєте,
Вас завсїгди за чесного я мала, —
Так покажіть, що чесні ви! Скажіте
По правдї: так? Такий закон тут є?
Се так, мілєді. Є такий закон.
Я правди не сховаю.
Ну, мільорде,
Коли мене пригнїчує закон, —
Його додержують як мога дужче, —
Чому-ж тодї на його не зважають,
Як він менї сприяє? Відмовляйте,
Чом Бабінґтона, як закон велить,
Не привели сюди? Чом писарів
Моїх не приведуть, — живі-ж і досї?
Не розпаля́йтесь, лєді! Не за те
Саме́, що з Бабінґтоном мали дїло…
За те єдино я під су́днє право
Підпала й в тім я ви́правитись мушу.
Кажіть про се, на иньше не звертайте!
Доведено, що з шпанським посланце́м,
З Мендозою, змовлялись ви…
Мільорде!
Кажіть про що питаю ся!
Що ви
Зламати віру в краю замірялись,
Підбурювали всїх царів в Европі,
Щоб воювати Анґлїю ішли.
Коли? Нї не робила я того!
Але-ж хай буде так, немов робила.
Ламаючи права народні всї,
Держа́ть мене тут у неволї, льорде:
Я не з мечем прийшла в цей край. Прийшла
Благаючи під гостелюбний за́хист
Сьвятий і однокровній королевій
В обійми кинула ся, а мене
Ухоплено тут силоміць, і там,
Де оборони сподївалась я,
Кайдани сковано менї! Скажіть,
Чи я що винна Анґлїї була?
Чи я до неї обовязки маю?
Проти насильства бороню ся я,
Як пориваю ся з своїх кайда́нів,
І силу проти сили становлю,
Як всї держави в цїй частинї сьвіту
Себе обороняти піднїмаю;
Законну і лица́рськую війну
Я сьмію кликати собі на поміч!
Самих забийств, крівавих дїл таємних
Не дозволя́ менї сумлїннє й гордість,
Бо те мене збещестить і сплями́ть.
Збещестить — я кажу, — але нїколи
Нїяким робом не могло-б мене
Віддати й те під при́суд судови́й,
Бо проміж мене й Анґлїєю стало
Не право, а єдино тільки сила.
Не покликайте ся на право сили:
Невільним, лєді, не сприя́ воно.
Безсила я, вона-ж могутня. — Хай
Вжива насильства, вбє мене, на жертву
Віддасть мене безпечности своїй,
Але-ж признаєть ся нехай, що сили —
Не справедливости — вжила вона!
Ій не закон той меч подав, яким
Вбиває ворога свого. Нехай
В сьвятії шати не вбира жорстокі
Дїла кріваві! Не одурить бо
Комедиями сьвіт. І може вбити
Вона мене, а не судити. Хай
Свої злочинства кине повивати
Сьвятої правди сяйвом і покаже
Себе, якою справдї є вона. (Виходить).
Вона нам не корить ся і не буде
Коритись доти, лицарю Павлєте,
Аж поки на поміст до страти зі́йде.
Не зломиш серця гордого нїчим!
Чи при́суду свого вона злякалась?
Чи бачили від неї хоч сльозину?
Чи зблїдла? Ласки чи благала в нас?
Що королева в справі цїй і досї
Не може зважитись нї на́ що, — знає
Вона се добре й са́ме те, що нас
Лякає всїх, — їй сили додає.
Мільорде скарбівничий! Непокірність
Минеть ся ся, як за́чіпки не буде.
Як що сказати сьмію, то в цьому
Змаганню за права́ зробилось дещо
Таке, що краще-б не було його:
Тічбурна, Бабінґтона й писарів
Поставити-б повинно перед не́ї…
Нї, лицарю Павлєте, нї! Могло-б
Це небезпечним бути, бо велику
Над ду́шами Марія волю має,
Велика сила у її сльозах
Жіночих, і коли-б у вічі їй
Той писар Курль сказати мусїв слово
Таке, що важило-б їй на життє, —
Злякавсь би він і зрік ся-б і того,
Що перш казав.
А так по цїлім сьвітї
Про нас знена́висную поголоску
Геть пустять наші вороги, і при́суд,
Що видав суд велично, зроблять тільки
Вони злочи́нством сьміливим та й годї.
Це вже не нам, а королевій знати.
Бодай би ця, що́ принесла нам горе,
Умерла перше, нїж на нашу землю
Ногою стала!
Я амі́нь скажу.
Бодай би вбив її неду́г в темницї!
Минуло-б нас тодї багато горя.
Та хоч би й випадок такий зробивсь,
То все-ж забийцями нас узивали-б.
А вже-ж! Людям заборонить несила
Що хочуть думати.
А все-ж тодї,
Без до́казів, галасували-б менш.
Хай галасують там! Не голосно́го —
Правдивого бо страшно нарікання.
О, і сьвята правдивість не втекла-б
Від доріканнїв. Все безщасних люди
Жалїють більш, а заздрість завсїгди
Щасливого не любить переможця.
Меч судовий, що́ є мужа́м окраса, —
Знена́висний в руках жіночих він,
В жіночу справедливість сьвіт не вірить,
Коли і жертвою в тім дїлї жінка, —
Дарма́, що при́суд вирекає суд
По правдї, — королївське право в неї
Помилувать і вжити право те
Вона повинна: нестерпуче буде,
Коли жорстки́м законам дасть вона
До краю дїло довести своє.
Так се…
Так се їй жити? Нї, не можна
Нїяк їй жить! Нїяк! Оце й лякає
Все королеву, сон жене від ліжка.
З очий читаю в неї я, яка
Борня́ в душі у неї. Хоч уста
Не важуть ся бажання виявляти,
Та по́глядом нїмим, що́ так багато
Гово́рить він, питаєть ся вона:
Невже немає з слуг моїх такого,
Щоб визволив мене із двох цих лих:
Тремтїти боячи́сь по вік на тронї,
Чи люто королеву однокровну
Віддати під сокиру?
Вимага
Того потреба необхі́дна й нї́як
Це відмінити.
Можна-б! — королева
Так думає, — аби я мала слуги
Ува́жнїйші…
Ува́жнїйші?
Такі,
Щоб зрозуміть нїмий наказ уміли.
Нїмий наказ?
Такі, що коли їм
Гадюку люту, во́рога дадуть
Під догляд, то його-б не берегли,
Мов дорогі які сьвяті клейноди.
Клейнод найвищий — добра слава, чисте
Імя́ у королеви, — берегти
Це все не можна більш, нїж треба.
Як
Від Шрусбурі узято лєді й вам
Під догляд дано, то була тут думка…
Я сподїваю ся, що думка тут
Була — найважчий обовязок дати
До найчеснїйших рук. І далебі́
Не згодив ся-б темничником я бути,
Коли-б не думав, що на се людини
Найкращої в державі треба. Нї!
Дозвольте думати, що добра слава
Моя мене зробила їм — не иньше.
Ми поголоску пустим, що вона
Все ху́дне, хвора робить ся все дужче,
А потім тихо вмерла, — так умре
Вона потроху і в людий у згадцї,
І чисте вам зостанеть ся імя́.
Та не сумлїннє.
А коли самі
Того зробить не хочете, то певне
Не будете ви иньшим боронити…
І на поріг до неї душогуб
Не стане, поки у моїй господї
Вона; її життє менї сьвяте,
Як і життє моєї королеви.
Ви — суддї: ви судїть і смертний при́суд,
Пиші́ть! І як той прийде час, нехай
З сокирою та з пилкою ідуть.
Поміст робити їй. Суддю та ката
Сами́х пущу я в за́мок цей, а до́ти
Її повинен берегти, і я
Запевне збережу: вона нїчого
Не зробить, та і їй не зроблять злого.
(Виходить).