Матура (збірка)/Моя істория

Матеріал з Вікіджерел
Матура
Володимир Бирчак
Моя істория
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: накладом А. Хойнацкого, 1902
 
Моя істория.     
 

(Стефанїї Д. — в незабудь)

 
Зачну відти: Коли я повертав по матурі домів, постановив я цїлі вакациї читати й писати. І зараз першого дня, аби не марнувати часу, став я роздумувати, котре місце буде до того найвідповіднїйше.

Я вибрав собі спальню. Ту було тихо, ясно, а крім того мало мух. І ту став я писати. Але вже десь третого дня зауважав шваґер, що спальня не на те, аби я переїздив ся по нїй на Пеґазї. А за ним радили менї і всї крівнї, щоби я всюди писав, тільки не в спальнї…

Я ходив засмучений, що мене прогнано з такого тихого місця і роздумував, де би менї дїти ся. По довгім ваганю вибрав я альтану. Та ту чули мухи якийсь афект до мого фіолєтового атраменту, бо гет обсїдали каламар, а осьмілені тим, що їх не зганяю, влазили вже опісля й до середини та топили ся там. Я витягав їх пером і кидав на лавку, що була на біло помальована. Вони приходили ту до себе, розлазили ся і полишали за собою фіолєтові доріжки. За кілька днїв була цїла лавка і стіл пасмисто пофарбовані. Менї подобала ся отся сецесия і я топив уже навмисно мухи, щоби опісля ратувати їх і ними декорувати лавку. А коли се побачили домашні, брали ся за голови і радили менї, щоби я всюди писав, тільки не в спальнї і не в альтанї…

І знов ходив я засмучений, що мене прогнано з такого тихого й забавного місця і роздумував, де менї дїти ся. По довгім намислї постановив я працювати в спіжарнї. Дивувало мене тільки, чому я не впав скорше на ту гадку, бо спіжарня мала прецїнь крім добрих прикмет альтани і спальнї єще дві иньші, а то холод і запас віктуалів. Але недоля не опустила мене і ту! При читаню та писаню не забував я і на поживу і невдовзї показало ся, що сметану не потребували уже збирати, конфітури занадто скоро осїдали ся, а крім того чув я усе, що »хтось рухав тїсточка«. І знов дали менї усї пізнати, що будуть дуже — а дуже раді, коли заберу ся зі спіжарнї…

І знов ходив я засмучений і знова було менї сумно і я вибрав собі місце за хатою під сливкою. Поставив я там стіл і лавку, але провізоричні, бо я знав уже напевно, що незабаром стануть менї радити, аби я і відси забирав ся. І таки так стало ся. Ту перескаджали менї курята та пацята, що влазили до мене крізь дїраві штахети. Курята порпали ся коло мене а пацята наважили ся перевернути мій не дуже то й мудрий стіл. Я виганяв їх кілька разів, але се не мало тревалих результатів, бо вони повторяли свої виправи занадто часто, а я тратив на марне виганянє много часу. Аж одного дня, коли вже годї було стерпіти, дав ся я опанувати гнївови, вирвав свій стіл зі шістьма ногами і виправив ся на ворогів. Результат був незлий: одно паця було перевалене і ледво тягло за собою ноги, одно куря стратило відразу память і пішло »тамтуди«, а чотири иньших зробили се троха пізнїйше… І знова радили менї усї домашні, щоби я усюди їздив на Пеґазї, тільки не в спальнї, не в альтанї, не в спіжарнї і не під сливкою. А шваґер пропонував навіть, щоби на тих місцях поставити сторожу… Та сего внесеня не принято задля непредвиджених видатків… Зрештою сумнївав ся батько, аби сторожі вели ся лїпше, нїж я…

І знов ходив я засмучений, але сим разом був той смуток далеко більший. Я не мав притулку нї в хатї, нї в огородї і не міг нїчого робити і то доти, доки на свою резиденцию не вибрав сальону. Пополудни, коли всї спали, влазив я тихцем до сальону і там пересиджував аж до вечера, коли всї ішли купати ся. Але одного дня був я таки нещасливий! Коли я прийшов до дверий сальону, були вони зачинені. Але то байка! Головна річ, що ключа не було в замку. Нещасливий відійшов я, а коли переходив через спальню, побачив я шваґра. Коли я вперед ішов, спав він, а тепер сидїв на софі і усьміхав ся до мене…

Від тепер ходив я по огородцї і виливав перед природою свій біль та смуток, моє горе та недолю. »Де дїти ся менї? Порадь матїнко-природо!« І природа вислухала моєї молитви. Бо став віяти легонький вітрець і холїтали ся галузки; я звернув на них увагу і менї здавало ся, що вони щось говорять, але їх бесїди не міг я зрозуміти. Уже з резиґнациєю відходив я, та галузки сильнїйше хилили ся… хилили ся в бік відчиненого вікна від сальону… Вітер утих, а я забрав свої шпарґали і полїз крізь вікно. І так лазив я цїлий тиждень. Рано отвирали вікно задля вентиляциї, а вечером замикали і я мав цїлий день безплатний вступ до сальону. Я осьмілив ся аж так, що брав зі собою воду та ріжні віктуали, щоби не потребувати вилазити і щоби устеречи від чужосторонних впливів. Я був щасливий! Але по щастю наступає усе розчарованє. В сальонї мусїв я тихо сидїти, щоби не почули, мусїв вистерігати ся кашляти і уважати, аби не перевернути яке крісло. Але одного дня трапило ся менї мимо того нещастє. І так, коли я влазив до сальону, засмарував вікно болотом та впав зі стукотом на підлогу. Хвильку надслухував я; було тихо, отже не почули мене. Я став витирати вікно, аби на другий день не побачили, бо напевно вигнали би мене. Коли все було добре, сїв я до роботи. Та вона не йшла. Я написав: »Любов твоя гине, мов сонце на завалю…« — та далї не хотїло іти. Я був дуже добрий на те все і кілька разів немного хибувало, що я не перевернув яке крісло, а крім того хотїло ся менї що хвилї кашляти і чим більше я себе приневолював, тим більше хотїло ся менї. Вкінци дістав я на додаток щикавку. Я став попивати воду, а коли раз добре потягнув, захлиснув ся і попав в сильний кашель. В другім покою стали рухати ся.... я стратив притомність. Колиж я почув, як шваґер всадив заржавілий ключ в замок від дверий, обгорнув мене страх. Я постановив дати ногам знати і утечи тою самою дорогою, котрою прийшов. В поспісї хотїв я забрати зі собою свої прилади, та вивернув темно-фіолєтовий атрамент на нову, ясну скатерть, а останок води на восковану підлогу. Тодї мусїв я уже втїкати! Моя подорож була така: Коли я був на вікнї одною ногою, отворили ся двері і увійшов шваґер, а за ним і цїла родина; колиж я вступив другою ногою, піднесли усї крик; коли я летїв на діл, почув засуд: »Анї в спальнї, анї в альтанї, анї в спіжарнї, анї під сливкою, анї навіть в сальонї не сьмієш писати дурниць!« — а коли я був уже на землї, то бачив, як галузки дерев клонили ся від жалю…

Опісля стратив я цїлковито память і самосьвідомість. Цїлими днями лазив я без гадки, а коли хто заговорив про сальон, то мене переймала в додатку і дрож. А свояки казали тодї: »він приходить до розуму«…

Аж десь на другий тиждень в четвер прийшов я до себе і відзискав розум та память. А рідня крутила носами і всї бояли ся, аби менї не погіршило ся. А я роздумував знова, куди менї дїти ся. Я сам не міг того відгадати, тому шукав знова поради у дерев. Але вони нїчого не знали; лише грушка щось покивувала, та менї видавало ся, що вона вказує на вікно і я тїкав від неї. Я ставив навіть кабали і менї виходило усе щось подібного, як »зачинай з початку«. Та я бояв ся зачинати наново від спальнї і звертав ся знова до природи і наслухував шепіт вітру і знова хотїв почути яке потїшаюче слово. Та не знаю чи його не було, чи я його не чув. Житє моє було тодї більш як одностайне. Рано усьміхав ся я до вітру, в полудне просив його о поміч, а у вечір проклинав його. Або таке: рано стояв під яблінкою і дивив ся на галузки, в полудне то само, а у вечір також то само. А в ночи ішов на під, де я спав задля недостачі иньшого місця. А рідня казала тодї, що я цїлковито прийшов до розуму і устаткував ся…

Про свою недолю зложив я сумну-пресумну елєґію, та списати не мав я її анї де, анї чим, бо менї сконфіскували і папір і атрамент і пера і усе иньше. А одної ночи, коли я перекидав ся з одного боку на другий і повтаряв свою елєґію, аби її не забути, засьвітила менї ясная зоря і зродила ся нова гадка. Таж я міг писати ночами на подї! І зараз таки на другий день купив я, так щоби нїхто не знав, купу сьвічок і приряди до писаня. І тодї заблисло менї нове щастє! Цїлими днями спав я на велику радість та потїху шваґра і всеї родини, а ночами писав. А в цїлім домі нїкому о тім і не снило ся…

Минуло більше як тиждень, а мене нїхто ще не зловив. Такого не бувало, бо мене викидали усе третого, а лиш раз пятого дня. Чиж міг я подумати, що мене й ту найдуть? Нї! А прецїнь так було! Одної півночи переходив жандарм попри нашу хату і побачив на подї сьвітло. Він думав, що се хтось закрав ся і пішов тихцем по сусїдах, зібрав кілька мужиків та обставив ними хату, щоби злодїй не втїк. А сам став добувати ся до середини. А тодї саме писав я на горі і не зачув навіть, що проти мене роблять заговір. Я писав якусь любовну історию; тепер власне були осьвідчини і мої герої цїлували ся. А на долї збудив жандарм за той час парубків і служницю, що побігла до покою і наробила крику. Але того всего я не чув, бо в тій власне хвилї убив хтось мого героя, а його любка плакала над трупом. Її не могли анї руш від него відтягнути, а коли його поховали, то вона лишила ся на цминтарі і плакала. А коли настала ніч, то вона далї сидїла. А тодї вибила дванайцята година і стали виступати білі покривала, а в них були духи. Я не знав лише, чи моя героїня має їх настрашити ся, чи нї і задумав ся.

А горі сходами ішов цїлий похід. На передї ступав несьміло наш парубок; в одній руцї держав кавалок кола, а в другій малу лїхтарку. А отся лїхтарка кидала блїде сьвітло на кільканайцять понурих лиць, що виринали з білих покривал. Похід піднимав ся несьміло в гору і приближав ся поволи-поволи до мене.

А в тім відложив один дух свій кіл на землю і промовив досить радісно:

— Та то прошу наш панич…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Під моїми ногами розступала ся земля. Усї мерцї з цминтаря кудась зникали, а моя заплакана героїня розпливала ся в воздусї, лише я один стояв! Я стояв перед ними усїма і спустив очи до землї і менї було сумно, таки й дуже сумно…