СВІЙ ДО СВОГО
I.
Проліски життя
Це були тяжкі години…
Скрізь по цілій Україні
Лютий голод панував…
Хто не вмер, то смерти ждав.
І в цей час страшний у Жучки,
На городі Клима Щучки,
Народились в бур'яні
Цуценяточка дрібні.
Діти — що робить, не знали,
Цуценят на руки брали,
Танцювати вчили їх…
Був навколо крик і сміх.
Бідна Жучка метушилась
І не знати — як живилась…
І нарешті схудла так,
Що лишився сам кістяк.
Бачив Клим, що зле скінчиться…
Хоч воно і не годиться,
Але вирішив з жалю:
„Однесу їх і втоплю“.
Цуценяток трьох маленьких
Обережно взяв від неньки,
Ледве втримався від сліз
І на річку їх поніс.
Два пішло на дно, втопилось,
А одно змагалось, билось,
Врешті вилізло сліпе,
Ціле мокре і слабе.
Наче казка смараґдова,
Зеленіла ніч майова —
Повна чару і тепла
І зогріла, як могла.
Обсушила цуценятко,
На траву поклала спатки
І прикрила лопушком,
Наче теплим кожушком.
Цуценятко поскавчало,
Потрусилося чимало,
Та на крилах сон злетів, —
Песик ліг і занімів.
|
