В лісі
Довго б спало цуценятко,
Але нагло оченятка
Розтулилися самі,
І прийшов кінець пітьмі.
Цуценятко здивувалось:
Море сяйва розливалось!…
Звідки, думає, взялось?…
Раз вже плавать довелось…
Підняло головку вгору:
Баче там блакить прозору.
Біле щось по ній пливе
І його пливти зове.
Коли зирк! над ним високо
Зупинилось чиєсь око,
Наскрізь дивиться, пече
Вухо, шию і плече.
Цуценятко налякалось,
Під лопух, в траву сховалось,
Пильно стежити взялось:
Підозрілим все здалось…
Око вище забирало,
Дужче гріло, припікало,
Та ніхто страху не мав:
Той цвірінькав, той співав.
Щебетало все навколо…
Але в шлунку закололо,
Наче голка з будячка:
Захотілось молочка…
Цуценятко заскавчало,
Всіх у лісі схвилювало…
Навіть деякі пташки
Утирали і слізки.
Двічі вивірка спускалась,
Нахилялась, приглядалась:
Що воно за звір скавчить?…
Може кіт?… та кіт нявчить.
І орішка золотого,
Щоб забавити малого,
Вона кинула… На гріх
Влучив в голову горіх.
Цуценя ще дужче в сльози…
Захитались трави, лози,
А дзвіночки й будяки
Посхиляли головки.
Цуценятко стало лізти,
Але так хотілось їсти,
Так боліло в животі,
Як ніколи ще в житті.
Що було б — сказати годі…
Та нам завжди у негоді
Щось на поміч прийде враз
І спасе від лиха нас.
І воно прийшло кудлате,
Але ніжне, наче мати,
За потилицю взяло
І, піднявши, понесло.
Це зробила тітка Біла,
Уже досить здичавіла:
Із голодного села
В ліс давно вона втекла.
Мала страх, що з нею буде —
Як з Рябком зробили люди…
Що — вже знають на селі
І великі, і малі.
Не втекла сама з ганьбою,
А й синка взяла з собою…
Озирнулась — і гайда,
Там, де ліс, кущі, вода.
Тут між скелями стрімкими,
Під ялинами густими,
Де стоїть і вдень пітьма,
Ямку вигребла сама.
І без гомону, без тріску,
Наче в затишну колиску,
Положила там синка…
Постіль тепла і м'яка.
Спочатку прийшлось без звички
Попоїсти і травички
І погризти корінця:
Ані хліба, ні м'ясця!
Зле жилося… Невимовно!
Але в шлунку було повно
І ставало молока
Для маленького синка.
Поблизу шуміла річка,
Викидалася плотичка…
От би рибку! Боже мій!
Та піймать її зумій!
Біла стежила, дивилась
І у видри научилась…
Ранок ще не пролетить,
А вже рибка і хрумтить.
Раз колись в негоду Біла
Марно цілий день сиділа —
(Не було вже так давно:)
Все сховалося на дно.
Повтікали, наче, з річки
Красноперочки, плотички…
Чатував лише щупак,
Та з нори дивився рак.
Аж ворушиться травичка…
Зирк! а в ній руденька мишка,
Забуваючи про все,
Корінець якийсь гризе.
Чом би мишки не піймати?
Як на смак покоштувати?
Трошки пахне, — не біда,
Коли близько є вода.
Відчуваючи відразу,
Проковтнула всю відразу
І водою запила…
„Шкода, каже, що мала!“…
Біла й далі не журилась
І ловити научилась
То кертичок, то зайців,
Навіть ситих їжачків.
І безжурно над водою
Під ялиною густою
Пролітали літні дні
Й ночі теплі, лагідні…
Ось сюди, коли скавчання
Враз почула, без вагання
Сина кинула, біжить…
Зирк! аж небіж це скавчить.
Що з ним сталося, — не знала,
Та і знати не бажала:
Коли зле комусь біжи
І, чим можеш, поможи.
Принесла, поклала в ямку
І зробила з себе мамку:
Стане в неї молока
І для сина й приймака.
Та минуло красне літо,
Вітер щось завив сердито…
Зирк! а з неба і сама
Вже спускається зіма.
На санки, як пані, сіла,
Білу свитку розпустила.
Вкрила полами поля, —
Лист пожовклий замела.
Щоб сушились на морозі,
Розстелила по дорозі,
Почепила на кілки
Скатертини, рушники.
Одягла усім на вуха
То шапки, то капелюхи,
З вовни білої свитки,
Сріблом вишиті хустки.
Тим, що вліті пряла, ткала,
Як на свято, всіх прибрала
І Морозика-дідка
Найняла за скрипака.
Цуценятка здивувались,
Під ялину заховались
І дивились крізь гілки
На пушиночки легкі.
Та пройшла якась година,
І вони вже по коліна
В лісі, в полі, на лугу
Грузнуть весело в снігу.
Коли нагло заяць косий,
З-під самісінького носу!
З снігу вискочив і зник…
Цуценята в галас, в крик!
І за ним! Аж пух із снігу!
В воду вскочили з розбігу,
Геть порвали голоси
І подряпали носи.
Аж до сутіні ганялись…
Вдома страшно хвилювались:
„Хоч би вістку хто приніс“…
Та мовчав понурий ліс.
Вдвох приплентались аж рано…
Виглядали… ой, погано!…
Сама шкура та кістки,
Хоч і їли дріжаки.
Мати з радощів скакала,
Обнімала, цілувала,
І, махаючи хвостом,
Все лизала язиком.
Хоч мисливці і поснули,
А про зайця не забули:
Бігли, гавкали, сплючи,
І кололись, скавучи.
Цілий день і ніч проспали,
А, збудившись, постогнали
І не ївши (не біда!),
Знов за зайчиком гайда!
Куцохвостий, довгоухий,
Хоч і спав, а пильно слухав
Шуми, шелести ловив
І все вухами водив.
Та мисливці наче знали
І тихенько шкутильгали
Ще по свіжому сліду:
Кожний мав якусь біду.
Коли вітер збоку тягне…
І правдивим зайцем пахне…
Стрепенулись, стали пси
І наставили носи.
Раді, сповнені надії
Простигли кудлаті шиї,
Переглянулись і… плиг!
Зайчик ходу, та не встиг…
З того часу вже щоранку
Виряжала мати з ґанку
Двох завзятих мисливців, —
Пострах лисів і зайців.
|
