Видужання і наука
Так нездужав Хрін з півроку,
Не зробивши з хати й кроку,
Дуже він охляв, змарнів,
Мало пив і мало їв.
Але раз сусіда Босий
Цуценя йому приносить…
„Хочеш, каже, так візьми:
Буде гнати вже взимі.“
Хрін зрадів: почав скакати,
І сусіду обнімати,
Запросив гостей, музик…
Біль страшенний нагло зник.
З того часу він здоровий,
Про майбутні мріє лови
І дає новому псу
Завжди нюхать ковбасу.
Часом Хрін ясного ранку
Сяде з люлькою на ґанку
І крізь ніс пустивши дим,
Розмовляє з псом новим.
„Що ж, тепер ми ради штуки
Заберемся й до науки,
Бо ніхто не знає з нас,
Коли прийде ловам час.
Це — рушниця… Це — стріляє…
Як тарахне, — грім лунає!
А ну, гляну: чи, бува,
Вона в мене не крива?
Як струна! Блищить, — аж сяє.
В світі кращої немає!
Це скажу не тільки я…
А в Пилипа, як лушня.
Зрідка іноді буває,
Що й рушниця проморгає…
Власне винна не вона,
А ця люлька… сатана!
Як запалиш, — диму хмара!
Наче йде з макітри пара.
А тут заяць! Та крізь дим
Як і що ти зробиш з ним?
(Та не чухайся, а слухай!)
Як на лови прийдеш, — нюхай,
Чи є слід, а чи нема, —
(Та ти слухаєш?) дарма:
„Часом заяць бігав вчора
І в корчі заліз потвора.
Тай заснув… А сніг вночі
І замів його й корчі.
Часом так ідеш у полі,
Смокчеш люлечку поволі,
Коли нагло ізпід ніг
Оттакезний заяць — плиг!
Тільки скрикнеш з переляку…
(Хоч би мав в руці ломаку!…)
За рушницю… та де він?
Бахнеш здуру наздогін!
…Та як ти зачуєш носом,
Що десь близько лис чи косий,
Стань, як вкопаний і стій!
Руш лише на розказ мій!
Коли влучу я, та мало,
Ти не думай, що пропало:
По сліду, як птах лети,
Доки аж не вловиш ти.
Принесеш його в порядку,
Будеш мати красну згадку,
Будеш дякувать мені:
Наїсишся на три дні.
Не піймав, — візьму за вуха!
(Та не спи, а пильно слухай,
Бо, хоч прийде каяття,
Та не буде вороття.)
…Заяць, вовк, ведмідь — байдуже!
Всіх жени, хапай, мій друже,
Часом хай і кров спливе,
Не журися, — заживе!
Коли вовк тебе й потрусить,
Або ногу перекусить, —
Все зростеться! Тай на трьох —
Зробиш, може, й довший крок!
Слухай Хріна. Бійся бука…“
Довго б ще тяглась наука,
Але шлунок буркнув враз,
Що й обідати вже час.
|
