Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралїтик той на роздорожу,
Людським призирством, нїби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я трівожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Не вже тобі на таблицях залїзних
Записано в сусїдів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Не вже по вік удїлом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Не вже тобі лиш не судилось дїло,
Щоб виявило твоїх сил безмірність?
Не вже за дармо стільки серць горіло
До тебе найсьвятїйшою любовю,
Тобі офіруючи душу й тїло?
За дармо край твій весь политий кровю
Твоїх борцїв? Йому вже не пишать ся
У красотї, свободї і здоровю?
За дармо в слові твойому іскрять ся
І сила й мягкість, дотеп і потуга
І все, чим може в гору дух піднять ся?
За дармо в піснї твоїй ллєть ся туга
І сьміх дзвінкий і жалощі коханя,
Надїй і втїхи сьвітляная смуга?
О, нї! Не самі сльози і зітханя
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстаня.
О, як би хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, як би пісню вдать палку, вітхненну,
Що мілїони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Як би!… Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнївами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засьяєш у народів вольних колї,
Труснеш Кавказ, впережеш ся Бескидом,
Покотиш Чорним Морем гомін волї,
І глянеш як хозяїн домовитий
По своїй хатї і по своїм полї.
Прийми-ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущинї задаток слїзми злитий,
Твойому ґенїю мій скромний дар весїльний.
Д. 20 липня 1905.
I.
Сорок лїт проблукавши Мойсей
По арабській пустинї,
Наблизив ся з народом своїм
О межу к Палестинї.
Тут піски ще й червоні як ржа
Голі скелї Моава,
Та за ними синїє Йордан
І діброви й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує;
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодячє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смараґди й сафіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нїхто не йме віри.
Сорок лїт говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок лїт сафіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-мо́рґана злудна.
І зневірив ся люд і сказав:
„Набрехали пророки!
У пустинї нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?“
І покинули ждать і бажать
І десь рвать ся в простори,
Слать гонцїв і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраіль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грани мясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодячє.
Та дрібна дїтвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І нераз напів сонні батьки
Головами хитають.
„Де набрались вони тих забав?“ —
Самі в себе питають.
„Адже в нас не видали того́,
Не чували в пустинї!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитинї?“
II.
Лиш один з поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори лїтає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дїдусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все що мав у житю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів і яснїв і страждав
І трудив ся для неї.
Із неволї в Міцраім свій люд
Вирвав він наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тїснин передмуря.
Як душа їх душі підіймавсь
Він тодї многі рази
До найвисших, піднебних висот
І вітхненя й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У днї проби і міри
Попадав він із ними нераз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлїв
І погасло вітхнїнє,
І не слухає вже його слів
Молоде поколїнє.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху се казка,
Мясо стад їх і масло і сир,
Се найвисшая ласка.
Що з Міцраім батьки і дїди
Піднялись до походу,
На їх погляд се дурість і гріх.
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогоднї;
На пророцькі слова їх одвіт:
„Наші кози голодні!“
І на поклик його у поход:
„Наші конї не куті“.
На обіцянки слави й побід:
„Там войовники люті“.
На принади нової землї:
„Нам і тут не погано“.
А на згадку про божий наказ:
„Замовчи ти, помано!“
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнївом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
„Хто пророка із себе вдає
І говорить без звязку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнїв або ласку, —
„Хто до бунту посьміє народ
Наклика́ти, до зміни,
І манити за гори, на-стріть
Кінцевої руїни, —
„Той на пострах безумцям усїм
Між отсим поколїнєм
Най опльований буде всїма
I побитий камінєм“.
III.
Вечеріло. Поменшала вже
Цїлоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес
Полила́ прохолода;
Починаєть ся рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи йдуть
Камяними стежками
Чорноокі Гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Під скалу до криницї,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягницї.
Старші дїти по голім степу
Наче зайчики грають,
В перегони біжать і кричать,
Або з луків стріляють.
Де-де чути квилїнє з шатра
Або регіт дївочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші, батьки та дїди
Із наметів виходять,
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих їздцїв
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураґаном?
Нї, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусїдські:
„Що раз менше в ягниць молока,
І ягнята ось-тіцькі!
„Навіть що, для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеть ся кудись кочувать
На пасовиська красші.
„Авірон радить край Мадіян,
А Датан іще далї.
А Мойсей? Той замовкне мабуть
По вчорашнїй ухвалї“.
А в тім в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий і великий.
Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Нї, Мойсей! Глянь, Мойсей вихожа
Із свойого намета.
Хоч лїта його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавцї в хмарі.
Хоч волосє все біле як снїг
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіта
Простяга свої штири роги
В штири сторони сьвіта.
В тім наметї є скриня важка
Вся укована з міди,
В нїй Єгови накази лежать,
Знаки волї й побіди.
Та давно вже не входить нїхто
До намета сьвятого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намета до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнули ся люде.
Та не вже-ж волї всїх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеть ся розбить, розтоптать
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і дїди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже Авірон
Червонїє з досади,
А середнїм щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
IV.
„Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотїв я сказать вам тепер
Замісь першого вступу.
„Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
Тож тепер вам усїм в перекір
Говорити я мушу.
„Зрозумійте й затямте собі,
Ви, слїпцїв поколїнє,
Що як зглушите душу живу,
Заговорить камінє.
„Вчора ви сприсягли ся свій слух
Затикать на промови
Не мої, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.
„Бережіть ся, а то він до вас
Заговорить по свому,
Заговорить страшнїйше сто раз,
Як в пустинї рик грому.
„А від слів його гори дрожать
І земля подаєть ся,
Ваше серце як листє в огнї
Зашкрумить і зовєть ся.
„Вчора ви прокляли всякий бунт —
І кляли його всує,
Бо напротив тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.
„Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тїсто,
Творчі сили, — ті гнатимуть вас
У призначене місто.
„Вчора ви уважали спокій
Найблаженнїйшим станом;
Та чи радив ся ум ваш при тім
З вашим Богом і Паном?
„Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і племя його
На луги Канаана?
„Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділю?
Семилїтнїм їх голодом гнав
Аж над береги Нїлю?
„Як би хтїв вас в спокою держать,
Наче трупа у криптї,
То ви й доси як сїрі воли
Гнули-б шиї в Єгиптї.
„Тим то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з Богом на прю
Виступать непорадно.
„Бо Єгови натягнений лук
І тетива напята,
І наложена стрілка на нїй —
І то ви є стріла та.
„Як стріла вже намірена в цїль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілї говорить:
Я бажаю спокою?
„А що вчора ви тут присягли
На подобу жіноцтва
Більш не слухать обітниць моїх,
Нї погроз, нї пророцтва, —
„То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу́ й попророчу.
„І ви мусите слухать, хоч злість
Вбє вам жа́ло студене.
Рад я знать, чия перша рука
Підійметь ся на мене!…“
V.
„Зарекли ся ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож мов дїтям безумним я вам
Розповім одну казку.
„Як зійшли ся колись дерева
На широкім роздолї.
„Обберімо собі короля
По своїй вольній волї.
„Щоб і захист нам з нього і честь,
І надїя й підмога,
Щоб і пан наш він був і слуга,
І мета і дорога“.
„І сказали одні: „Вибирать —
На одно всї ми звані.
Най царює над нами во вік
Отой кедр на Ливанї.
„І згодили ся всї дерева,
Стали кедра благати:
„Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати“.
„І відмовив їм кедр і сказав:
„Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
„Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустив ся служить
Збиранинї народу?
„Ви корону менї принесли?
Що менї се за шана!
Я й без неї окраса землї
І корона Ливана“.
„І вернули ся всї дерева,
Стали пальму благати:
„Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати“.
„І сказала їм пальма: „Брати́,
Що се вас закортїло?
Царювати й порядки робить,
Се моє хиба дїло?
„Щоб між вами порядки робить,
Чиж я кинути в силї
Свої цьвіти пахучі та свій
Плід — солодкі дактилї?
„Мало-б сонце даремно мій сок
Вигрівати що днини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіря й людини?
„Хай царює хто хоче у вас,
Я на тронї не сяду,
Я волю всїм давать свою тїнь
І поживу й розраду“.
„І погнули ся всї дерева
Під думками важкими,
Що не хоче нї пальма нї кедр
Царювати над ними.
„Нумо рожу благать! Та вона
Всьому сьвітови гожа,
Без корони — цариця ростин,
Приподобниця божа.
„Нумо дуба благати! Та дуб
Мов хозяїн богатий,
Своїм гиллєм, корінєм і пнем,
Жолудьми все занятий.
„Нум березу благать! Та вона
Панна в білому шовку
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
„І сказав хтось неначе на жарт
Оте слово дїточе:
„Ще хиба би терна нам просить,
Може терен захоче“.
„І підхопили всї дерева
Се устами одними,
І взяли ся просити терна,
Щоб царем був над ними.
„Мовив терен: „Се добре вам хтось
Підповів таку раду,
Я на вашім престолї як стій
Без ваганя засяду.
„Я нї станом високий як кедр,
Нї як пальма вродливий,
І не буду як дуб самолюб,
Як береза тужливий.
„Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелити ся буду в низу,
Ви-ж буяйте до неба.
„Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками,
І скрашатиму всї пустирі
Молочними квітками.
„І служитиму зайцю гнїздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху“.
VI.
У глубокім мовчаню сю річ
Вухом ловлять Гебреї…
„Се вам казка, — промовив Мойсей, —
Ось вам виклад до неї.
„Дерева, се народи землї,
А король у їх колї —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волї.
„Як народи Єгова создав
Мов лїторослї в полю,
Заглядав всїм у душу й читав
З неї кождого долю.
„Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би собі
Обібрати за сина.
„І не взяв отих гордих, грімких,
Що бють в небо думками,
І підносять могутню пяту
Над людськи́ми карками.
„І не взяв богачів-дукачів,
Що всю землю плїндрують,
Людським злотом і потом собі
Домовини мурують.
„І не взяв красунів-джигунів,
Що на лїрах брязкочуть,
І свій хист у мармурі, в піснях
Віковічнити хочуть.
„Згордував усю славу, весь блиск
І земне́ пануванє,
І всї пахощі штук і усе
Книжкове мудруванє.
„І як терен посеред дерев
Непоказний на вроду
І не має він слави собі
Анї з цьвіту, нї з плоду, —
„Так і вибраний Богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
За високі пороги.
„Між премудрими він не мудрець,
У війнї не войовник,
У батьківщинї своїй він гість
І всесьвітнїй кочовник.
„Та поклав йому в душу свій скарб
Серцевідець Єгова,
Щоб він був мов сьвітило у тьмі,
Мов скарбник його слова.
„На безмежну мандрівку житя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хлїб на дорогу.
„Але заздрий Єгова наш Бог
І грізний і сердитий:
Те що він полюбив, най нїхто
Не посьміє любити!
„Тож на вибранця свого надїв
Плащ своєї любови
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
„І зробив його острим, гризким,
Мов кропива жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа.
„І посольство йому дав страшне
Під сїмома печатьми,
Щоб в далеку будущину нїс,
Ненавиджений братьми.
„Горе тому нездарі послу,
Що в ходї задрімає,
Або божу зневаживши річ
І печать розломає!
„Вийме инший посольство страшне
Лїнюхови з долонї,
Побіжить і осягне мету
І засьяє в коронї.
„Та щасливий посол, що свій лист
Понесе скоро й вірно!
Дасть вінець йому царський Господь
І прославить безмірно.
„О Ізраілю, ти той посол
І будущий цар сьвіта!
Чом не тямиш посольства свого
І Його заповіта?
„Твоє царство не з сеї землї,
Не мірська́ твоя слава!
Але горе, як звабить тебе
Сьвітовая забава.
„Замісь стати ся сілю землї,
Станеш попелом підлим;
Замісь всїм з'єднать ласку, ти сам
Станеш ласки негідним.
„Замісь сьвіт слобонити від мук
І роздору і жаху,
Будеш ти мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху“.
VII.
І з'їдливо сказав Авірон:
„Мосцїпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сею!
„Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справдї варто в Єгові твоїм
Признавати владику,
„І послом його бути, се честь!
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдужче.
„Се як раз доля того осла,
Що завязані міхи
З хлїбом носить, сам голод терпить,
Для чужої потїхи.
„Ще Гебреї з ума не зійшли,
Долї лїпшої варті,
І осягнуть, як честь віддадуть
І Ваалу й Астартї.
„Най Єгова собі там гримить
На скалистім Синаю, —
Нам Ваал дасть богацтва і власть
У великому краю.
„Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі,
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
„Наш удїл Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід у твій Канаан
Не поступимо й кроку.
„Все те ясне, не варто про се
І балакати далї.
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашнїй ухвалї?
„Бить камінєм руїну стару!
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраельському люду.
„Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дїтий
За громадськую няньку“.
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народї йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
„Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не вто́не.
„Канаана тобі не видать,
І не йти до востоку;
З сього місця нї в перед нї в зад
Ти не зробиш і кроку.“
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон і поблїд
Сподїваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сьміх! А з сьміхом тим в парі
По народї йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
VIII.
І підняв ся завзятий Датан:
„Дармо грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може й слухать не схочеш.
„Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школї,
Щоб дорісши кайдани кувать
Нашій чести і волї?
„Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраіля зраду?
„Признавай ся: було там у них
Віщуванє старинне,
Що від дуба й дванацяти гиль
Власть Єгипта загине?
„Знали всї, Фараон і жерцї,
Що той дуб і ті гилї,
Се Ізрайля дванацять колїн
Розбуялих на Нїлї.
„І жахались, що мимо всїх праць
І знущань і катовань
Той Ізраіль росте та росте,
Як та Нїлева повінь.
„Знали всї: як в гебрейській сїм'ї
Родить пе́рвенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
„Та не знав нїхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тілько ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.
„І сказав: „Ти позволь їх менї
Повести у пустиню,
Я знесилю і висушу їх
І покірними вчиню“.
„І додержав ти слова, повів
Нас мов глупу отару
Фараону на втїху в піски,
Нам на горе і кару.
„Скілько люда в пустинї лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
„А тепер, коли з наших ватаг
Тілько жмінка лишилась
І Ізраіля сила грізна
По пісках розгубилась,
„Коли дух наш хоробрий упав
Мов нелїтня дитина,
І завзятє помякло в душі
Наче мокрая глина, —
„Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут Фараон
Над усїми князями!
„Сеж безумство тиснути ся нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать Єгиптян,
Чи просити їх ласки?“
„О Датане, — промовив Мойсей, —
Не жури ся, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
„Ще одно повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерти́ тобі й пяди землї
Під ногами не стане“.
„Гей, Гебреї! — Датан закричав —
Ви-ж кляли ся Ваалу!
Чи-ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
„За камінє! Він кпить собі з нас,
Так як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всї через нього!“
„Най загине!“ — кругом загуло.
„І ось тут йому й а́мінь!“
Тілько диво, нї одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркував ся як стій.
„Забирай ся в тій хвили!
Щоб ми кровю твоєю під ніч
Своїх рук не сквернили!“
І юрба мов шалена ревла:
„Забирай ся ще нинї!“
І лунав її рев, мов крутїж-
Гураґан по долинї.
IX.
Але ось підняв голос Мойсей
У розпалї гнївному,
Покотились слова по степу
Наче розкоти грому.
„Горе вам, нетямучі раби
На гординї котурнї!
Бо ведуть вас неначе слїпих
Ошуканцї і дурнї.
„Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
„Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором мов клином самі
У нутрі ви роздерті.
„Як кропива ви руку жжете,
Що мов цьвіт вас плекає;
Як бугай бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
„Горе вам, що зробив вас Господь
Всього лю́дства багаттєм!
Бо найвисший сей дар буде ще
Вам найтяжшим прокляттєм!
„Бо коли вас осьяє Господь
Ласки свої промінєм,
Ви послів і пророків його
Побєте все камінєм.
„Кожду-ж крапельку крови тих слуг
І чад своїх найкрасших
Буде мстити Єгова на вас,
І на правнуках ваших.
„Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю,
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
„Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і жалю
Знов свій закрут оберне.
„Горе вам, що столїтя цїлі
Житимете в тій школї,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу божої волї!
„Бачу образ ваш: в лїсї пастух
З бука чиру надерши
У водї мочить, сушить, потім
Бє й толочить найперше,
„Поки губка та змякне як пух
І візьметь ся в нїй сила
З під удару підхопити в мить
Яру іскру з кресила.
„Ти, Ізраілю, чир той! Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки змякнеш на губку й спіймеш
Іскру божого слова.
„Ти підеш до своєї мети
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упаде!
„Ти далеко в минуле глядиш
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та пеньки
Все збиватимеш ноги.
„Наче кінь той здичілий летиш
У безодню з розгону,
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
„Стережись, щоб обітниць своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі однім
Не зломав свого слова!
„І щоб він не покинув тебе
Всїм народам для страху
Як розтоптану красу змию,
Що здихає на шляху!“
Похиливши ся слухали всї
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурі.
X.
Добігало вже сонце до гір
Величезне, червоне,
І було мов геро́й і пливак,
Що знесилений то́не.
По безхмарому небі плила
Мелянхолїя тьмяна,
І тремтїло шакалїв витє,
Мов болючая рана.
Затремтїло щось людське, мягке
В старім серцї пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи-ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І мов хоре, голодне дитя
Щось захлипало в грудях.
„О Ізраілю, як би ти знав,
Чого в серцї тім повно!
Як би знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
„Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса і держава.
„Я-ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незломнім завзятю, —
Підеш ти у мандрівку столїть
З мого духа печатю.
„Але нї, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
„О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужше, повнїйш,
Нїж сам Бог наш Єгова.
„Мілїони у нього дїтий,
Всїх він гріє і росить, —
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе менї досить.
„І коли з мілїонів тебе
Вибрав він собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любови і туги.
„І коли він для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нїчогісько не хочу.
„І коли він жадає кадил
І похвали й пошани,
Я від тебе невдячність прийму
І наруги і рани.
„Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
„За ту впертість слїпую твою,
За ті гордощі духа,
Що зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть Бога не слуха.
„За брехливість твого язика,
За широке сумлїнє,
Що держить ся земного добра,
Мов цїпкеє корінє.
„За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх коханє,
І за мову й звичаї твої,
За твій сьміх і диханє.
„О Ізраілю, чадо моє!
Жаль ся Богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А про те покидаю.
„Бо вже близька година моя,
Та остання, незнана,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
„Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і війти
Доведеть ся самому.
„Та хоч би край Йордана менї
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кости покласти.
„Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядїти,
Аж за мною прийдете ви всї,
Як за мамою дїти.
„І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
„І я знаю, ви рушите всї,
Наче повінь весною,
Та у славнім походї своїм
Не питайте за мною!
„Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраілю, чадо моє,
Будь здоровий на віки!“
XI.
А як з табора вийшов у степ,
То ще гори горіли,
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої цїли.
А ярами вже пітьма лягла
І котила ся в доли;
В серцї вигнанця плакало щось:
„Вже не верну нїколи!“
Ось гебрейська біжить дїтвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чіпляла.
„Ах, дїдусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь дїдусеньку з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!“
„Гарно дїти, будуйте свій мур!
Та не час менї ждати;
Пограничний мур смерти й житя
Я іду оглядати“.
„Ой, дїдусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернинї аж троє малих
Зайченяток зловили“.
„Добре, дїтки! Вбивайте усїх
Скорпіонів ви сьміло!
Хоч не праведне, але про те
Пожиточне се дїло.
„А неправедне, бо й скорпіон
Жить у сьвітї бажає,
А чиж винен він тому, що їдь
У хвостї своїм має?
„Але зайчиків ви віднесїть
Там назад, де спіймали.
Адже-ж мама їх плаче! Про се
Ви хиба не гадали?
„Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо житє, се клейнод, хиба-ж є
Що дорожше над нього?“
„Зачекай ще, дїдусю, не йди!
Сядь у нашій громадї.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
„Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада́ свого тестя ти пас
На верхівях Хорива.
„Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згарає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає“.
„Не пора тепер, дїти, про се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
„Та прийде колись час і для вас
В житєвому пориві,
Появить ся вам кущ огняний,
Як менї на Хориві.
„Стане сьвято в вас, мов у храму,
В той момент незабутнїй,
І озветь ся до вас із огню
Отой голос могутнїй:
„Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сьміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє дїло“.
„Не гасїте-ж сьвятого огню,
Щоб як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
„Я готовий, о Пане!“
Довго ще міркували дїтки
Над пророцькою річу,
Коли сам він нечутно пішов
Ночи й пітьмі на стрічу.
Довго висїв і смуток і жаль
Над мовчущими дїтьми,
Поки темний його сілюет
Щез зовсїм серед пітьми.
XII.
„Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух мов вітрило її
Подих в себе вбирає.
„О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою!
Увесь вік, чи в степах, чи з людьми
Я ходив самотою.
„Мов планета блудна я лечу
В таємничу безодню,
І один чую дотик іще —
Дивну руку Господню.
„Тихо скрізь і замовкли уста,
Запечатано слово,
Тілько ти на днї серця мого
Промовляєш, Єгово.
„Лиш тебе моє серце шука
У тужливім пориві:
Обізви ся до мене ще раз,
Як колись на Хориві!
„Ось я шлях довершив, що тодї
Ти вказав менї, батьку,
І знов сам перед тебе стаю,
Як був сам на початку.
„Сорок лїт я трудив ся, навчав,
Весь заглублений в тобі,
Щоб з рабів тих зробити народ
По твоїй уподобі.
„Сорок лїт мов коваль я клепав
Їх серця і сумлїня,
І до того дійшов, що уйшов
Від їх кпин і каміня.
„Саме в пору, як нам би в землї
Обітованій стати!…
О Всезнавче, чи знав ти вперед
Про такі результати?
„І ворушить ся в серцї грижа:
Може я тому винен?
Може я заповіти твої
Не справляв як повинен?
„О Єгово, я слїзно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому иншому дай сей страшний
Маєстат свого слова!
„І ось сумнїв у душу менї
Тисне жало студене…
О Всесильний, озви ся, чи ти
Задоволений з мене?“
Так ідучи молив ся Мойсей
У сердечному горі, —
Та мовчала пустиня нїма,
Тихо моргали зорі.
XIII.
Аж почув ся притишений сьміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почули ся тихі слова,
Мов сичанє гадюки;
„Цьвіт безтямности плодить усе
Колючки лиш та муки.
„А як вийде самому той плід
Донести не спромога, —
То найкраще увесь свій тягар
Положити на Бога.“
МОЙСЕЙ.
„Хтось говорить! Чи в моїм нутрі
Власне горе шалене,
Чи отут може демон який
Насьміхаєть ся з мене?“
ГОЛОС.
„Аж тепер усумнив ся в своє
Реформаторське дїло?
Сорок лїт ти був певний і вів
Хоч на слїпо та сьміло“.
МОЙСЕЙ.
„Хтось говорить! Чом чо́ло моє
Покриваєть ся потом?
Страшно? Нї! Та по серцї се йде,
Мов розпаленим дротом“.
ГОЛОС.
„У гординї безмежній свій люд
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить яким сам його хтїв, —
Чи не пізно для страху?“
МОЙСЕЙ.
„Хто ти, дивний? Не бачу тебе,
Та від себе не струшу!
Тілько чую, як зір твій менї
Все вгризаєть ся в душу“.
ГОЛОС.
„Чи так важно, хто я? Хто зумів
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що,
І чи правду говорю!“
МОЙСЕЙ.
„Нї, не правда, що з гордощів я
Розпочав своє дїло!
Тільки бачучи люд у ярмі
Моє серце болїло“.
ГОЛОС.
„Бо ти чув себе братом рабів,
І се стидом палило,
І захтїв їх зробити таким,
Щоб тобі було мило“.
МОЙСЕЙ.
„Так, з низин тих мрачних і лячних
Я хотїв їх підвести
Там, де сам став, до сьвітлих висот
І свободи і чести“.
ГОЛОС.
„Та творця, що послав їх там в низ,
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, його
Кличеш в свойому горю“.
МОЙСЕЙ.
„Нї, на сеж мене пхнуло його
Всемогуче велїнє,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просьвітлїнє“.
ГОЛОС.
„Гей, а може хоривський огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серцї завзятїм твоїм,
У шаленім пориві?
„Може голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішнїй власний?
„Адже пристрасть заслїплює зір,
А бажанє, сеж чари,
Плодить оку і сьвіт і богів,
Як пустиннії мари.
„Те бажанє, що наче шакаль
У душі твоїй вило —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило“.
МОЙСЕЙ.
„Ах, від слів тих я чую себе
Стораз більш в самотинї!
Хто ти, вороже?“
ГОЛОС.
„Я Азазель,
Темний демон пустинї“.
XIV.
Було темно. Лиш зорі яркі
Миготїли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Усе в гору та в гору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квилїнє гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серцї важка боротьба
Ішла з самим собою.
„Те бажанє — кричало там щось, —
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велїв
Вирвать люд мій на волю?…
„Те бажанє, се був той огонь
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
„Те бажанє — братам помогти
І їх сльози обтерти,
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнаня і смерти?
„Нї, не те! Бережись і не крив
Сам душею своєю!
Се бажанє сьвяте! Та чи гріх
Не підповз там змиєю?
„Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тїла?
І чи власть та бажаня сьвяті
В твоїм серцї не з'їла?
„Чи новим Фараоном для них
І ще тяжшим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумлїнє сягнув ти?…
„Небезпечно ставати в супір
Дїл природних бігови!
Легко власний свій забаг подать
За велїнє Єгови.
„Що, як ти сорок лїт отсих був
Шалом божеським хорий,
Замісь божого їм накидав
Власний плян тїснозорий?
„Адже-ж може в Єгиптї вони
Множачись серед муки
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
„Відірвавши від ґрунту їх там
І завівши в пустиню
Чи подумав ти: може отсим
Злочин лютий я чиню?
„Що значить безґрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не теж, що з землї вирвать дуб
І пустити на воду?
„Чи не правду говорить Датан:
Старі гнїзда лишили,
А новії здобути нема
Нї охоти нї сили?
„О Єгово, озви ся, скажи:
Я чинив твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот
І заслїпленя й болю?
„О Єгово, озви ся! Чи й ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасти нашій, у снах,
У розбурханій крови?“
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховістнії звуки:
То квилїнє гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV.
Підіймало ся сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінєм мов стрілами тьму
Прошибало й кололо.
У проміню тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі
Над всї гори найвисше здійма
Свої ребра понурі.
На найвисшому шпилї гори,
Висше зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних ґіґантів.
Там високо над чвари землї,
Над всї шуми і згуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім проміню
Кольосальний його сілюет
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори
Мов гонцї до ґіґанта того
На осяяні гори.
„Се Мойсей!“ — одні одним уста
Промовляють несьміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть
Розмовляючи з Богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч зацїплені міцно уста,
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймаєть ся сонце, пала'
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесилє і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все в го́ру.
І схиляєть ся сонце у низ
Вже над Фазґа вершини,
І ляга величезная тїнь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тїнь
Від Мойсея в останнє
Аж у низ на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
„Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала-б дивную силу!
„Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелї, як віск, і дріжить
Трон предвічний Єгови.
„І як він заклине нас тепер,
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей в ночи
Без полики пропаде“.
XVI.
А Мойсей борикав ся, горів,
Добивав ся до цїли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлїлий.
Захитала ся скеля під ним
Із усїми шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисцї у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бренїла,
І рука колихала його
Пухова́, снїжно-біла.
І почули ся тихі слова:
„Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило житє
За маленьку часину!
„Чи давно-ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на теж я дала тебе в сьвіт,
Щоб терпів таку муку?
„Скільки зморшків на твоїм чолї!
І звялене все тїло!
І волосє, що гладила я,
Наче снїг побілїло!
„А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герцї!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серцї!
„Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогоднї… на сонцї весь день!
І по що було того?
„На молитві! В народа свого
І минуле й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
Ох, дитя нетямуще!
„Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валить ся
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати і бить ся.
„Тут ударить ся він о зубець,
Розібєть ся на части,
Там з собою ще камінь порве,
Щоб з ним низше упасти.
„Тут покине шматок, там други́й,
І летить і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїть ся хоче?
„Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде́ неодмінно.
„В нїм самім його керма і власть,
В нїм самім ота сила,
Що назначує місце йому,
Що його сотворила.
„І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить,
І одного сього́ камінця
У лету він не спинить.
„Ось пилок: ледво зір твій його
Добачає тремтїнє,
А Єгова не може його
Повернуть в неістнїнє.
„І не може звелїти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить по вік
Ота сила, що в ньому.
„Сеж пилок! Щож казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту!
„Про Оріона пісню ти чув,
Про ґіґанта слїпого,
Що щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
„А на плечех поводиря нїс,
Сьміхованця хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Инший в кожду годину.
„Ти до сонця веди мене, хло!“
Той вів рано до сходу,
А на південь в полудне, під ніч
До західного броду.
„А Оріон іде все та йде
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за сьвітлом, що ось
Йому блисне вже конче.
„Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечех його
Хлопчик з нього жартує.
„Сей Оріон, то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусилї спішить
До незримої цїли.
„Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
„Строїть пляни не в міру до сил,
Цїль не в міру до актів,
І жартує з тих плянів її
Хлопчик — льоґіка фактів.
„І як той дивовижний слїпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
„А ти молиш ся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти-ж хапаєш ся піну благать,
Щоб ріку зупинила!“
XVII.
Щось було з початку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв сьвіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустинї,
І робило ся лячно, немов
В ніч без сьвітла дитинї.
І жахнув ся Мойсей і з землї
Підволік ся на силу,
І сказав: „По що мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
„Ти не мати моя! З твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О, ти Азазель,
Темний демон одчаю.
„Відступись! Заклинаю тебе
Тим імям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним“.
І почули ся тихі слова:
„Нерозумна дитина!
Ти клинеш мене Ним, а я-ж сам
Його сили частина.
„Що менї твоя вбога клятьба!
Ти-б умер із одчаю,
Як би сотую частку лишень
Знав того́, що я знаю.
„Ти клинеш, як твою слїпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й Він — понад всї
Часу й про́стору межі.
„Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорости таму:
Глянь на край той, що Він обіцяв
Праотцю Аврааму!“
І заблис увесь захід огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його
Знай по тихо говоре:
„Бачиш зеркало чорне в низу?
Се є Мертвеє море.
„А по той бік високі шпилї
До небесної стелї
Простягають ся круто рядом, —
Се є Кармелю скелї.
„Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з гори,
Амореї почують.
„Отся срібная стрічка — Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
„Одинока долина над ним,
Та тїснять ся до неї
Амонїти по сей бік ріки,
По той бік Хананеї.
„А на заходї гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
„Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю,
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю.
„Нї шляхів тут широких нема,
Нї до моря проходу!
Деж тут жить, розвивать ся, рости
І множить ся народу?“
Та відмовив понуро Мойсей:
„Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить на рай
Для свойого народу!“
XVIII.
Знов почув ся притишений сьміх.
„Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд картин:
Те, що стати ся мусить!
„Бач, як сунеть ся племя твоє,
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крови бродить.
„Ось столїтями йде боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, Гебреї, Хетта́,
Амалик, Филистини.
„Ось гебрейськеє царство! Що слїз
Коштуватиме й крови!
А заважить у судьбах землї,
Як та муха волови.
„І не вспіє воно розцвисти,
Й розлетить ся на части,
Щоб у пащу могутнїх сусїд
Часть за частю упасти.
„Ось поглянь, які хмари летять
Від Дамаска й Галаду!
Се йде Ассур, Гебреям несе
І руїну й загладу.
„Ось поглянь, червонїють поля,
Труп на трупі усюди:
Се підняв ся страшний Вавилон
На загладу Іюди.
„Храм Єгови в огнї… А сей тлум…
Мов комахи по полю
Йдуть по тисячу сковані враз
Недоби́тки в неволю.
„Чуєш плач? На руїнах рида
Одинокий розумний,
Що корити ся радив врагам,
Щоб не впасти до трумни.
„Якже пустка смердить! Але ось
Мов по пітьмі свитає…
З тих, що тлумом пішли, подивись,
Якже мало вертає!
„Щось дрібненьке ворушить ся там
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий Бог, новий храм,
Нова сила незрима.
„І росте воно, бєть ся в бідї,
І чіпляєть ся ґрунту,
Мов будяк той низький і цїпкий,
Все готовий до бунту.
„Понад голови люду того́
Йдуть всесьвітнії бурі,
Панства, царства встають і падуть
Мов фантоми понурі.
„Він же в своїм куточку хова
Непохитне завзятє,
І ненависть лиш має для всїх
І незмінне проклятє.
„Та ненависть, найтяжша з усїх,
„Задля иншого Бога“
Бач, як кублить ся біля того́
Храмового порога!
„Вона плодить ненависть. Ось глянь,
За тиранським велїнєм
Ідуть сили, щоб племя твоє
Ще раз вирвать з корінєм.
„Чуєш стук? Се зелїзна стопа
Тих страшних лєґіонів,
Що толочить юдейські поля,
Робить пустку з загонів.
„Чуєш плюск? Се ворожі мечі
Кров юдейськую точуть.
Чуєш крик? Се юдейських дївчат
Дикі конї волочуть.
„Онде мати голодная їсть
Тїло свойого плоду!
Онде тисячі мруть на хрестах —
Цьвіт твойого народу.
„Іще раз храм Єгови горить,
І сей раз у останнє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
„Іще раз недобитки пливуть
У неволю як ріки, —
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть на віки.
„І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сьяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла,
Піде сьвітом гуляти.
„Сумнїваєш ся? Віри не ймеш?
О, ймеш віри, я знаю!
Се той рай, що жде племя твоє
У обіцянім краю!
„Ти для нього трудив ся! Скажи,
Було за що трудить ся?
Щоб набли́зив ся він, може ще
Схочеш палко молить ся?“
І поник головою Мойсей.
„Горе моїй недолї!
Чиж до віку не вирвать ся вже
Люду мому з неволї?“
І упав він лицем до землї:
„Одурив нас Єгова!“
І почув ся тут демонський сьміх,
Як луна його слова.
XIX.
Гуркнув грім. Задрижали нараз
Гір найглибші основи;
І один за одним понеслись
Передтечі Єгови.
Підняла ся до стропу небес
Чорна хмара стїною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненави́стю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала як мати, що знай
На лиху доню грима.
Із трівогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови, —
Нї, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім,
З жаху їжить ся волос,
Завмира серце в груди… та нї,
Не Єгови се голос.
Поміж скелї завили вітри,
Їх сердитії нути
Клїщать душу, мов стогін, та в них:
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотїв
І зацїпила стужа,
І в безсилю свойому душа
Подаєть ся недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю,
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і міґдалю.
І в тім леготї теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.
„Одурив вас Єгова? А ти-ж
Був зо мною на згодї?
І контракт підписав і запив
Могорич при народї?
„Бачив пляни мої і читав
В моїй книзї судьбовій?
Бачив кінцї і знаєш, що я
Не устояв ся в слові?
„Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злїчив,
Кождий волос на тобі.
„Ще не йшов Авраам з землї Ур
На гарранські рівнини,
А я знав всїх потомків його
До остатньої днини.
„Вбогий край ваш, вузкий і тїсний
І богацтвом не блиска?
А забув, що тїсна і вузка
І найбільших колиска!
„Прийде час, з неї виведу вас
На підбої і труди,
Так як мати дитину в свій час
Відлучає від груди.
„Тут на полї скупім і худім,
Наче терен на ріни
Виростайте цїпкі і тверді
До великої зміни.
„О, я знаю ту вашу цїпку,
Ненаситную вдачу!
Ви-б на жизній землї розповзлись
На подобу бодячу.
„Ви-б і тїлом і духом своїм
Присмоктались до скиби,
І зловив би вас Маммон у сак,
Як товстючії риби.
„Таж в Єгиптї ви гнулись в ярмі,
Наїдавши ся ласо…
Відригать ся вам буде по вік
Те єгипетське мясо.
„І зірвавши ся з сеї землї
Та розбивши всї карби,
Ви розвієтесь сьвіт здобувать,
Його соки і скарби.
„Та зарік я положу твердий
На всї ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам вам
З них турботи і смутки.
„Хто здобуде всї скарби землї
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнїм рабом,
Скарби духа загубить.
„Своїх скарбів невольник і пан,
За цїну слїз і крови,
Щоб збільшати їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
„І як пявка, що кров чужу ссе, —
Йому лїк, сама гине,
Так і вас золотий океан
На мілизнї покине.
„В золотім океанї вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хлїб золотий
Анї раз накормити.
„І будете ви сьвідки менї
З краю сьвіта до краю,
Що лиш духа кормильцїв з усїх
Я собі вибираю.
„Хто вас хлїбом накормить, той враз
З хлїбом піде до гною,
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллєть ся зо мною.
„Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрячий.
„Ось де вам вітчина осяйна́,
З всїх найкраща частина!
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
„Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб шукавши її став мій люд
Паном земного круга.
„А що ти усумнивсь на момент
Що до волї моєї,
То побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
„Тут і кости зотлїють твої
На взірець і для страху
Всїм, що рвуть ся весь вік до мети
І вмирають на шляху!“
XX.
Ходить туга по голій горі
Мов туман по пустинї,
Сїє думи й бажаня свої
По широкій країнї.
Сипле квіти й листки, що давно
Вже зівяли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нинї любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нинї сьвятости повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в трівозї;
Скоро сьвіт, всї глядять: він ще там
На скалистій віднозї?
Нї, нема! І було те „нема“
Мов жах смерти холодний;
Чули всї: щезло те, без чого
Жить нїхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм змисл житєвий,
Просьвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумлїнє
І весь табор мов чаром попав
В отупінє й зомлїнє.
Одні одним у лиця блїді
Поглядали без впину,
Мов убійцї, що вбили у снї
Найдорожшу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всїх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,
Голод духа і жах самоти
І безоднї старої…
А Єгошуа зично кричить:
„До походу! До зброї!“
І зірвав ся той крик мов орел
Над нїмою юрбою,
Покотив ся луною до гір:
„До походу! До бою!“
Ще момент — і прокинуть ся всї
З остовпіня тупого,
І не знатиме жаден, що в мить
Приступило до нього.
Ще момент — і Єгошуи крик
Гирл сто тисяч повторить;
Із номадів лїнивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять — і пустинї пісок
На болото замісять,
Авірона камінєм побють
І Датана повісять.
Через гори полинуть як птах,
Йордан в бризьки розкроплять,
Єрихонськії мури мов лїд
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків
Повні туги і жаху
Простувать в ходї духови шлях
І вмирати на шляху.
|
• 
• 
• 
