Ой чому жъ ты не такъ сви́тишъ, та ясне красне сонечко,
Якъ сви́тило колись мини́ въ зелени́мъ садочку,
Якъ сиди́въ я межъ ри́дными на травици́,
А край мене голубчики братця та сестрици́?
Ой чому ж ты, та сонечко, въ далекій чужини́
Не поглянешъ, якъ дивилось, мовъ Анголь ви́дъ Бога, —
А тепера позираешъ, якъ вдовиця вбога?
Ви́трець гуди́въ тихесенько, шушукало листя;
Здавалося, що прили́тавъ нашъ ди́дусь за ви́стью:
Ой чи живи́, чи здорови́ его мили́ внуки?
Бо не зтерпи́въ ви́нъ изъ нами довгои розлуки.
И травиця-зелениця, мовъ хвиля, хитнулась;
То бабуся до унуки́вь своихъ навернулась:
Чи вси́, чи вси́ здоровеньки́ унуки маленьки́?
Не зтерпи́ла, не бачивши вона ихъ давненько.
Израдувавсь ди́дусенько на садочокъ красный,
И насъ брати́въ, его унуки́въ, соколики́въ ясныхъ.
Зрадувалась бабусенька на травы шовкови́,
И васъ, сестрици́ і́и внучки, мои чорноброви́.
Бо садили садокъ, травку вони й поливали;
Бо зростили своихъ внуки́въ вони й покохали…
«Годи́ ёму зъ покі́йными вести розмовоньку;
Повеселимъ смутненькую ёго головоньку.»
Такъ сказала ты, сестрице, та и заспи́вала;
А зо мною черезъ тебе ненька розмовляла, —
Ненька, ненька старесенька, ри́дна Украина —
И до мене промовляла, мовъ до свого сына!
Веселенько, жали́бненько, смі́еться, рыдае,
А серденько до мати́нки такъ и припадае,
У вси́хъ очи́ якъ ти́ зи́рки такъ и запалали,
И до Бога вже молитву за родину слали…
Чому, чому, сонце красне, якъ на домовини́
Сви́тишь смутно, невесело въ далекій чужини́?
|
